Один з найвизначніших регіональних кінофестивалів України, організований у місті Болград Одеської області, цього року пройде не тільки в рідних краях, а й у Києві і у болгарській Софії. «ОКО» було задумано як своєрідне кінофестивальне втілення Бессарабії з її колоритним поєднанням різноманітних традицій та історичного досвіду народів, що століттями жили на кордоні протиборчих імперій і при цьому зберегли свою культурну самобутність. Разом з тим, «ОКО» аж ніяк не адресоване виключно палким шанувальникам фольклору і культурної екзотики.
Переосмислення традиційних цінностей у світлі сучасного розуміння прав і свобод особистості, місце давніх вірувань у сучасному світі, боротьба з уявленнями, що застаріли століття тому, але продовжують тяжіти над долями людей і народів, подолання травм минулого, що загрожують новим поколінням руйнівними конфліктами — все це далеко не вичерпує розуміння організаторами та відбірниками «ОКО» проблематики етнографічного, тем і сюжетів фільмів, що увійшли до різноманітних програм фестивалю.
Ми розповімо лише про десять найбільш примітних, на наш погляд, стрічок «ОКО», який пройде в українській столиці з 5-го по 10-е вересня, але закликаємо читачів не обмежуватися рекомендаціями, а скласти власну карту переглядів. Розклад показів наведено на сайті фестивалю.
1. «Мертва квітка», режисерка Тетяна Станєва, Україна. Фільм-відкриття
Режисерська робота засновниці та директорки фестивалю могла б стати епіграфом до української частини програми, більшість фільмів якої присвячена впливу війни на життя звичайних громадян. Стрічка розкриває самобутність бессарабського села Криничне, заснованого двісті років тому болгарськими біженцями. Їхні нащадки, зберігаючи давні традиції, від місцевого діалекту болгарської мови до святкових обрядів, роблять свій унікальний внесок у культурне розмаїття сучасної України.
Повномасштабна війна, втручаючись в існування криничан, спонукає багатьох з них взяти до рук зброю і камери військових кореспондентів або зайнятися організацією волонтерських рейсів, і при цьому фатально позначається на підтримці звичаїв і ритуалів, розриваючи зв'язок поколінь.
Справжню виразність твору надає звернення авторки, культуртрегерки і громадянської активістки до власних переживань, готовність ділитися з аудиторією своїми надіями і страхами.
2. «Блокпост "Зоопарк"», режисер Джошуа Земан, США-Україна. Національний конкурс
Фільм американського режисера присвячений найбільш масштабній серед численних волонтерських акцій, пов'язаних з евакуацією диких тварин із зон бойових дій. «Фельдман-Екопарк», розташований в північних передмістях Харкова, опинився в межах ураження російської артилерії в перші години повномасштабного вторгнення. На його території мешкали близько п’яти тисяч тварин різних видів з усіх куточків світу.
Під час першої ж спроби співробітників зоопарку дістатися до годованців двоє з них гинуть від куль російських військових. Незважаючи на трагедію, на кинутий у соцмережах заклик про допомогу до «Фельдман-Екопарку» приїжджає кілька молодих волонтерів. Об'єднавши зусилля з працівниками зоопарку, вони деякий час доставляють тваринам їжу, а потім приступають до їхньої евакуації. Маєток засновника «Екопарку» перетворюється на своєрідний Ноїв ковчег, де знайшли прихисток тисячі тварин, птахів і рептилій. Водночас лишається відкритим питання: куди подіти великих хижаків, які все ще томляться у вольєрах під гуркіт обстрілів.
Побудований на майстерному поєднанні спогадів учасників акції та відео, знятих під час поїздок до «Екопарку», фільм Земана виглядає як захоплююча військова драма і постає одним з найбільш виразних кіносвідчень здатності наших співгромадян проявити свої найкращі якості у найважчих умовах. Готовність ризикувати власним життям не тільки заради ближніх, але й заради тварин, у тому числі тих, що становлять смертельну небезпеку для своїх рятівників, постає втіленням тієї абсурдної і безумовної, справжньої любові, що «довготерпить, милосердствує, усе зносить». Як зазначає один з героїв стрічки, «є розумні рішення, а є правильні».
3. «Фотофобія», режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик, Словаччина-Чехія-Україна. Національний конкурс
Неподалік від лінії фронту розгортається дія ще однієї документальної стрічки про Харків перших днів вторгнення — станція метро «Героїв праці», розташована за кілька кілометрів від зони бойових дій, стає притулком для мешканців прилеглих масивів. На прикладі життя в цьому замкнутому просторі словацькі режисери показують народження суспільства воюючої країни на руїнах звичної дійсності. Картина рясніє яскравими характерами, драматичними і кумедними ситуаціями, від організованих на станції медичних прийомів до допиту, який влаштовує поліцейський одному з мешканців укриття, розігруючи з себе борця з диверсантами. Розрізнені епізоди скріплені центральним образом дванадцятирічного хлопчика, якому батьки не дозволяють вибиратися на поверхню, де гуркочуть вибухи. Знайомство з чарівною одноліткою примиряє його зі станом справ, нагадуючи глядачам про те, що втішає кожного з них під час війни.
«Фотофобію» відрізняє майстерне вплетіння у документальну оповідь ігрових елементів. Схожий підхід відрізняв українсько-словацьку «Цензорку» Петера Кереша, де Іван Остроховський виступив сценаристом і продюсером.
4. «День як день», режисер Роман Блажан, Франція-Україна. Національний конкурс
Більшість фільмів «ОКО», присвячених російсько-українській війні, розповідають про крах в результаті ворожого вторгнення звичної повсякденності, про локальний кінець світу, пережитий мільйонами наших співгромадян. Фільм Романа Блажана присвячений болісним спробам людей, які стали свідками і жертвами загарбників, відновити своє життя. Дія розгортається в чернігівському селі Ягідне, окупація якого стала одним з найвідоміших прикладів військових злочинів армії рф. 369 жителів села без розрізнення статі та віку були загнані в підвал школи, де їм довелося провести 28 днів.
Знятий через рік після деокупації, фільм Блажана постає колективним портретом громади, яка бореться з посттравматичним розладом. Місцеві жителі відновлюють хронологію подій, виправляючи один одного в розмовах про те, хто з сусідів і знайомих помер або збожеволів раніше, розповідають про пошуки їжі, передають діалоги з солдатами, які охороняли підвал, згадують померлих близьких і зниклих тварин. Незважаючи на весь драматизм описаних подій і повторювану багатьма героями стрічки думку про те, що повернення колишнього життя неможливе, «День як день» відрізняється життєствердною інтонацією, показуючи стійкість людей, які пережили жахливе випробування і зберегли здатність піклуватися про ближніх і заново знаходити радість буття.
5. «Мати всієї брехні», режисерка Асма Ель Мудір, Марокко-Єгипет-Саудівська Аравія-Катар. Міжнародний конкурс документального кіно
Однією з найстрашніших особливостей тиранії є її здатність перетворювати підданих на своїх власних тюремників: далеко від цензорів, донощиків і катів вони пристосовують свій спосіб життя до прокрустового ложа офіційної ідеології і ревно стежать, щоб і їхні близькі поводилися й мислили в допустимих межах. Наскільки руйнівними наслідками це може обернутися для сімейних взаємин, марокканська режисерка Асма Ель Мудір показує на прикладі власного життя. Ще в ранній юності вона усвідомила, що її дитячих фотографій не існує, і довгий час задовольнялася поясненням батьків, що бабуся не дозволяла її фотографувати, вважаючи це гріхом. У зрілому віці вона виявляє інше пояснення, що пов'язує приватну історію з однією з найпохмуріших подій національного минулого, Касабланським хлібним бунтом 1981-го року, жорстоко придушеним урядовими військами.
Реконструюючи події сорокарічної давності, які старанно стиралися з народної пам'яті і замовчувалися очевидцями та родичами жертв, Асма ніби віднаходить своїх близьких і свою батьківщину.
6. «Дорога до Патагонії», режисер Метті Хеннон, Австралія. Міжнародний конкурс документального кіно
Автор і головний герой стрічки, молодий австралієць, рятується втечею з мельбурнського офісу на простори Аляски, маючи намір здійснити подорож через обидва американські материки і повернути душевну рівновагу, а заодно відшукати втрачену гармонію між цивілізацією і природою. Злодії і дикі звірі, гірські хребти і корпорації, що перетворюють тропічні ліси в отруйні пустки, залишають Метті не надто багато шансів дістатися до точки Б його маршруту, та все ж найбільш захоплюючою пригодою виявляються його взаємини з ентузіасткою екофермерства з Канади, яка, здається, готова стати його попутницею на досить довгій ділянці шляху.
Центральний характер ідеалістично налаштованого юнака, картини згубного впливу на навколишнє середовище капіталістичних акул, яскраві образи корінних жителів нагадують про іншу подорож, здійснену сімдесят років тому в протилежному напрямку, хоча, на відміну від «Щоденників мотоцикліста» Че Гевари та їхньої екранізації, соціальна проблематика в «Дорозі до Патагонії» відтіснена екологічною, причому міркування героя і його супутниці часом набувають вельми оригінального напрямку. Втім, нехай просторікування про переваги первісного способу життя і про духів, що живуть не тільки в тваринах, але і в річках і вулканах, навряд чи можна сприймати серйозно, вражаюче розмаїття і краса пейзажів, що змінюють один одного, інтрига з порятунком коней героїв від м'ясників і чарівність любовної історії здатні захопити навіть найбільш іронічного глядача.
7. «Дім з голосом», режисери Крістін Нрецай і Бірте Темплін, Німеччина. Міжнародний конкурс документального кіно
Фільм німецьких режисерів є одним з найбільш незвичних звернень до теми кризи патріархального укладу. Стрічка розповідає про декількох представниць традиції бурнеш, що відходить у минуле, «клятвених дів» — жінок, які з ранньої юності пройшли стародавній албанський обряд перевтілення в чоловіків. Як правило, проведення ритуалу було продиктовано не вільним вибором дівчини, а волею батьків, у яких не залишилося повнолітніх синів, здатних з часом очолити родину. Однак серед героїнь стрічки трапляються і ті, які з доброї волі пожертвували можливістю укласти шлюб, щоб за допомогою варварського звичаю отримати в очах громади право на свою справжню гендерну ідентичність, а також ті, які так само свідомо, всупереч своїм сексуальним потягам, обрали можливість отримати права і свободи чоловіка і уникнути рабського становища безвідповідальних жертв домашнього свавілля.
Шановані пастухи і механіки, водії, які здатні відлякувати від своїх пасажирок непроханих залицяльників не гірше за професійних охоронців, безтурботні гуляки і улюблені дядечки, які піклуються про племінниць і племінників з більшою ніжністю, ніж рідні матері — останнім бурнешам майже вдається переконати аудиторію, що вони анітрохи не шкодують про свою долю.
8. «Люди», режисери Мачей Слєсіцький і Філіп Гіллесланд, Польща. Міжнародний конкурс ігрового кіно
Перегляд стрічки польських режисерів, присвяченої першим тижням повномасштабного вторгнення, здатний серйозно похитнути поширену думку про недоречність створення ігрових фільмів про російсько-українську війну (творці «Конотопської відьми» і «Бучі» зробили все від них залежне, щоб її зміцнити). У сюжеті «Людей» переплітаються історії кількох жінок різного віку і соціальної приналежності, які ховаються в підвалах, втікають по запружених біженцями дорогах, намагаючись врятувати себе, близьких і випадкових попутників від армії, чия окупація страшніша за будь-які бомбардування. Втім, одна з героїнь, навпаки, прагне опинитися в епіцентрі цього апокаліпсису, початок якого вона вітала і який виявляється гранично далеким від її фантазій — росіянка, яка вирушила на пошуки сина, що добровільно вступив до армії загарбників.
Хоча на екрані часом виникають недостовірні ситуації, а слух ріжуть плакатні репліки, розмах і майстерність постановки, відповідність того, що відбувається, досвіду, пережитому стількома українцями, захоплює, як, можливо, жоден із сучасних фільмів військової тематики. Варто згадати, що, незважаючи на всю реалістичність жахів війни, сцени насильства майже завжди залишаються за кадром, немов режисери змушують глядача ставати співавтором, використовуючи в якості художніх засобів уявлення і спогади, страхи і здатність до співчуття.
9. «Ламаючи лід», режисер Ентоні Чен, Сінгапур-Китай. Міжнародний конкурс ігрового кіно
Сінгапурець Ентоні Чен вже вдруге бере участь у конкурсі українського МКФ — його дебютна стрічка «Ілоіло» про взаємини філіппінської няні зі своїм десятирічним підопічним та його батьками у 2013-му році отримала нагороду за найкращий повнометражний фільм і приз ФІПРЕССІ «Молодості». Пам'ятне глядачам «Ілоіло» тонко збалансоване сплетіння психологічної драми і соціальної проблематики характерне і для нової картини Чена, дія якої розгортається в Китаї.
Молодий фінансист із Шанхаю прибуває на весілля друзів у Яньцзі, культурний центр корейської меншини. Страждаючи від важкої депресії, він залишає свято, щоб відправитися на екскурсію в село, яке демонструє туристам набір традиційних корейських ремесел і обрядів. Цей етнографічний атракціон здається герою таким же порожнім, як і його власне зовні благополучне існування, підпорядковане очікуванням оточуючих. Те саме можна сказати і про дівчину-гіда, яка запала у око шанхайцю і проводить екскурсії без будь-якого інтересу до їхньої теми, і про її друга, який став кухарем тільки тому, що його тітка отримала в спадок ресторан. Несподіване зближення цих трьох неприкаяних молодих людей, що завдяки своїй випадковості вибивається з набридлої кожному з них рутини, спонукає їх задатися питаннями про своє покликання. Вигадливою паралеллю до їхніх взаємин і внутрішнього пошуку виступає історія північнокорейського біженця, який, подібно до головних персонажів, відчайдушно намагається змінити долю, нав'язану без всякого урахування його схильностей і прагнень.
10.«Банзо», режисер Маргаріда Кордозу, Португалія-Нідерланди-Франція. Міжнародний конкурс ігрового кіно
На початку двадцятого століття лікар, який раніше працював на бельгійську компанію в Конго, приїжджає на острів, що належить Португалії, де йому доводиться обслуговувати працівників плантації какао. Сподіваючись оговтатися від жахів володінь «короля всіх бельгійців» з їхніми стратами і відрубуванням кінцівок, медик з полегшенням занурюється в місцеву сонну атмосферу, але незабаром виявляє таємничу хворобу, що позбавляє збирачів сил і апетиту. Як з'ясовується, причина корениться в глибокій тузі за домівкою, що охоплює цих уродженців Мозамбіку, привезених на острів насильно, що, втім, рішуче спростовують представники адміністрації, стверджуючи, що кожен працівник уклав контракт добровільно.
Марно прагнучи допомогти повільно вмираючим від голоду підопічним, з якими головний герой не може навіть порозумітися, не володіючи їхньою мовою, він звертається до обов'язку чиновників. Але ті вмивають руки, перекладаючи відповідальність на далекий уряд. Відводячи душу в розмовах зі старожилами колонії, настільки ж безсилими щось змінити, герой намагається вирішити таке актуальне для багатьох наших сучасників завдання — залишитися порядною людиною, зберігаючи лояльність несправедливому режиму.
