З моменту першого виходу у світ в 1975 році епічний роман «Шьоґун» Джеймса Клавелла розійшовся мільйонними накладами, увійшов до списків бестселерів The New York Times, був перекладений десятками мов і назавжди змінив уявлення Заходу про Японію. Критики називають його «епосом століття», а мільйони читачів — «подорожжю, що запам’ятовується на все життя». І тепер цей літературний шедевр, який став основою культового серіалу, що отримав 25 номінацій «Еммі», й став найкращим міжнародним серіалом за версією BAFTA TV Awards 2025, нарешті вийшов українською у видавництві Лабораторія.
Yabl ділиться уривком із книги.
Коли місяць піднявся високо, ніч розірвали крики. Ябу стояв навколішки у внутрішньому саду будинку Омі. Нерухомо. Він споглядав, як місячне світло падає на квітуче дерево, як гілки струменіють на тлі світлішого неба, як те забарвлює суцвіття. Пелюстка упала, й він подумав:
Краса,
Ніяк інакше,
Що падає
На вітрі.
Ще одна пелюстка впала. Вітер зітхнув і підхопив іншу. Дерево заледве сягало людського зросту, затиснене між порослим мохом камінням, що ніби виросло із землі — так майстерно його поклали.
Ябу зібрав усю волю, аби зосередитися на дереві, квітах, небі, ночі, відчути ніжний дотик вітру, солодкий запах моря, думати про поеми й усе ж вловлювати звуки смертельних мук, що линули до вух. Він відчував млявість у хребті. Лише воля робила його міцним, як каміння. Це усвідомлення підносило його на рівень чуттєвості, який неможливо описати словами. А сьогодні вона була сильнішою і несамовитішою, ніж будь-коли.
— Де твоя нещасна дружина? — дратувалася стара. — Нехай розітре мені спину і плечі.
— Вона поїхала до батька, хіба забули? Він дуже хворий, мамо. Дозвольте мені зробити це.
— Ні. Ти можеш послати по служницю. Твоя дружина нерозважлива. Могла почекати кілька днів. Я приїхала до вас аж із Едо. Два тижні жахливої подорожі, і що? Я тут лише на тиждень, а вона поїхала. Вона мала зачекати! Вона ні на що не годна. Твій батько припустився великої помилки, коли влаштував ваш шлюб. Ти маєш сказати їй, щоб не поверталася, розлучися з неробою раз і назавжди. Вона навіть нормально помасажувати мені спину не може. Принаймні ти маєш дати їй добрячої прочуханки. Ці жахливі крики! Чому вони не припиняються?
— Припиняться. Скоро.
— Ти мусиш добряче її провчити.
— Так, — Омі подумав про свою дружину Мідорі, й серце його підскочило. Вона була така гарна й витончена, лагідна й розумна, її голос — такий чистий, а музика чудова, як у куртизанок в Ідзу.
«Мідорі-сан, ти повинна їхати негайно», — сказав він їй наодинці.
«Омі-сан, мій батько не хворий, і моє місце тут, служити вашій матері, не? — відповіла вона. — Якщо прибуде наш володар даймьо, будинок має бути готовий. О, Омі-сан, це так важливо, найважливіший момент усієї вашої служби, не? Якщо володар Ябу буде вражений, можливо, він дасть вам кращі володіння, ви заслуговуєте на значно краще! Якби щось сталося за моєї відсутності, я ніколи собі не пробачила б, і це вперше у вас з’явилася можливість відзначитися, вона має увінчатись успіхом. Він повинен приїхати. Прошу, нам ще стільки всього треба зробити».
«Так, але я хочу, щоб ти поїхала негайно, Мідорі-сан. Побудь там усього два дні й поспішай додому».
Вона благала, але Омі наполіг, і Мідорі поїхала. Він хотів відправити її з Анджіро до приїзду Ябу на час, поки той гостює в їхньому домі. Не те щоб даймьо посмів торкнутися до неї без дозволу — це було немислимо, адже тоді б він, Омі, мав право, честь і законний обов’язок убити даймьо. Проте він помітив, як Ябу дивився на Мідорі одразу після їхнього з Омі весілля в Едо, і хотів позбутися можливого джерела роздратування, будь-чого, що могло засмутити чи збентежити його володаря, поки той тут.
Він усміхнувся і відправив її в дорогу, сльози зіпсували їй макіяж.
Омі сумував без неї, але й радів, що вона поїхала. Крики змусили б її страждати.
Його мати скривилася від мук на вітрі, злегка поворухнулася, щоб полегшити біль у плечах: суглоби сьогодні сильно боліли. «Західний морський бриз, — подумала вона. — Все ж тут краще, ніж в Едо. Там занадто болотяна місцевість, забагато комарів».
Вона бачила м’які обриси Ябу в садку. Потай вона його ненавиділа й бажала йому смерті. Щойно він помре, Мідзуно, її чоловік, стане даймьо Ідзу й очолить клан. «Було б добре», — думала вона. Тоді решта братів, їхні дружини й діти підпорядковуватимуться їй, і, звісно, Мідзуносан зробить Омі спадкоємцем, варто лише Ябу померти і зникнути.
Новий біль у шиї змусив її ще раз поворухнутися.
— Я покличу Кіку-сан, — сказав Омі, маючи на увазі куртизанку, яка терпляче чекала на Ябу в сусідній кімнаті разом з хлопцем. — Вона дуже вправна.
— Я в порядку, просто втомилася, не? О, дуже добре. Вона може зробити мені масаж.
Омі пішов до сусідньої кімнати. Ліжко було готове. Воно складалося з підстилок і ліжників, що звалися футонами, розкладених на підлозі поверх килимків. Кіку вклонилася, спробувала всміхнутись і промимрила, що для неї честь спробувати застосувати свої скромні вміння до найповажнішої матері дому. Вона була блідіша, ніж зазвичай, тож Омі помітив, що крики і їй далися взнаки. Хлопець намагався не видавати страху.
Коли почалися крики, Омі знадобилася вся його майстерність, аби переконати Кіку залишитися.
— О, Омі-сан, я не витримую — це жахливо. Вибачте, будь ласка, відпустіть мене. Я хочу затулити вуха, але звук проходить крізь долоні. Бідолаха, це жахливо, — мовила вона.
— Будь ласка, Кіку-сан, потерпи. Ябу-сама так наказав, не? Нічого не вдієш. Це скоро припиниться.
— Це занадто, Омі-сан. Нестерпно.
За непорушним звичаєм, гроші не могли купити дівчину, якщо вона або її роботодавець хотіли відмовити клієнту, ким би він не був. Кіку — першокласна куртизанка, найвідоміша в Ідзу, і хоч Омі переконаний, що вона не зрівняється навіть з другокласною куртизанкою з Едо, Осаки чи Кіото, тут Кіку піднеслася до вершини, виправдано пишалася собою і вважала себе винятковою. Нехай він і домовився з її роботодавицею Мамою-сан Ґьоко заплатити вп’ятеро більше, ніж зазвичай, та однаково не мав певності, що Кіку залишиться.
Тепер він спостерігав за її меткими пальцями на материній шиї. Вродлива, тендітна, шкіра Кіку майже прозора й така м’яка. Зазвичай у куртизанці вирувало життя. «Але як така лялечка може бути щасливою під тягарем криків?» — питав він себе. Йому подобалося спостерігати за нею, подобалося пізнавати її тіло й тепло...
Крики різко припинилися.
Омі прислухався з напівроззявленим ротом, напружено намагався вловити найменший звук, чекав. Він помітив, що пальці Кіку зупинилися, його мати не скаржилася, вона дослухалася так само уважно. Омі подивився крізь решітку на Ябу. Даймьо сидів непохитно, наче статуя.
— Омі-сан! — зрештою покликав Ябу.
Омі підвівся, вийшов на відполіровану веранду і вклонився:
— Так, володарю.
— Піди подивися, що сталося.
Омі знову вклонився і пішов через сад на охайно вимощену галькою дорогу, що вела пагорбом униз до села й на берег. Далеко внизу, біля одного з причалів він помітив вогнище й людей навколо нього. А на площі перед морем — ляду над ямою і чотирьох вартових.
Підійшовши до села, він побачив, що варварський корабель спокійно стоїть на якорі, на палубах і шлюпках горять каганці. Селяни — чоловіки, жінки й діти — усе розвантажували, а рибальські човни та шлюпки снували туди-сюди, наче рій світлячків. На березі росли охайні купи тюків і ящиків. Сім гармат уже стояли там, ще одну канатами тягнули з човна на рампу, а звідти на пісок.
Омі здригнувся, хоча вітер був теплим.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія