Не просто створити біографічну стрічку про видатну особистість, щоб вона виправдала очікування якщо не всіх, то відчутної більшості глядачів. Достатньо претензій можна віднайти завжди — від невдалого касту, недостовірних костюмів до перекручених чи не до кінця розкритих історичних фактів. Цілу низку запитань можна поставити і до повнометражного ігрового фільму «Малевич» режисерки Дар’ї Онищенко, який відучора демонструється в кінотеатрах України, і багато де стоїть на відверто незручний час, але це вже тема для іншої розмови. Однак наскільки доцільною є критика екранізації життєвого шляху художника Казимира Малевича, і чому обрані форма та подача в даному випадку можуть працювати не в мінус, а в плюс, спробуємо розібратися нижче.
Якщо ви очікуєте побачити в цій стрічці детальну розповідь про розвиток Малевича, як особистості та митця, пірнути в його буремний творчий шлях та знайти відповіді на всі питання, то це кіно не для вас. «Малевич» — це не класичний байопік і не вікіпедійний виклад фактів, це досить нетиповий, але загалом концептуальний фільм з частиною вигаданих персонажів та подій. Творці нестандартно підійшли до власне біографічної функції фільму. В ньому ми не бачимо ані юності, ані професійно-особистісного становлення видатного киянина Казимира Малевича, ані його згасання та смерті. Вся стрічка розділена на чотири досить короткі часові проміжки.
1. 1910-ті роки в санкт-петербурзі — від авангардних театралізованих постановок до презентації «Чорного квадрату» на виставці 0.10.
2. 1920-ті — життя, творчість та викладання образотворчого мистецтва, опір системі та арешт в білоруському вітебську.
3. 1930-ті — повернення Казимира в Україну, робота в Києві та перетин митця із Голодомором.
4. І четвертий період, найменш очевидний — 2024 рік, схід України, війна, звісно без Малевича, але з військовим та пов'язаними із художником людьми.
Протягом усіх цих життєвих відрізків Малевича супроводжують: росіянин, заздрісний художник, а згодом класичний енкаведист Коля Мєдвєдєв (втілений Олексієм Горбуновим), який був одружений на українці із села Одарці (Ірма Вітовська); вічний опонент Малевича — архітектор та художник Володимир Татлін (роль дебютанта Cаши Новікова); два кохання життя Малевича — перша дружина Софія (Христина Федорак) та друга Наталія (Марина Кошкіна).
Цікаво, чи випадково ці три зображені періоди життя відбуваються в трьох різних радянських республіках і чи є в цьому якийсь символізм? Як і цікаві деякі інші суперечливі сторони кінокартини.
Як вже зазначалося вище, «Малевич» Дар’ї Онищенко (яка виступає ще й співсценаристкою фільму) не дає цілісної картини розвитку Малевича, тобто фільм не містить так званої арки персонажа. Це, як правило, вважається великим драматургійним недоліком, однак сенси та смисли, які закладали творці, тут можуть переважати над формою. Малевич у глибоко переконливому та життєво емоційному виконанні актора театру Івана Франка Віталія Ажнова все кіно вперто, натхненно, невпинно та завзято робить фактично одну річ. Робить це в усіх можливих барвах, проявах та видах. Він БОРЕТЬСЯ. Бореться за власну ідентичність — професійну, як художника, та етнічну, як поляка чи українця, але аж ніяк не росіянина. Бореться за право виїжджати в омріяний Париж, викладати студентам, творити та за будь-яких обставин залишатися собою. Бореться проти задушливої та антигуманної системи, уособленням якої виступає вигаданий енкаведист Мєдвєдєв, але бореться тим єдиним, чим може — мистецтвом.
Він протистоїть Володимиру Татліну — вічному конкуренту на полі мистецтва, і фінал їхніх відносин може здивувати глядача. Варто віддати належне сценаристам: попри, здавалося б, благі наміри та високі цілі Малевича, в стрічці відсутня його ідеалізація, а подекуди герой викликає зовсім не теплі почуття.
Під час перегляду може виникнути відчуття певної несучасності стрічки, що відображається в кіномові, через ненасичену та начебто вицвілу картинку, надмірну поетичність чи хаотичність в окремих кадрах, можливо навіть певну театралізованість. Але цим прийомам є пояснення. Щоб правдиво і максимально атмосферно донести історію про складного митця та його непересічне мистецтво, при цьому не перейти в артхаус, але залишити такий доречний тут наліт авангардизму, саме така «несучасна» стилістика та подача працюють. Вони створюють цікавий кінодосвід, коли не можна чітко сказати, що це абсолютно вдалі та естетично влучні рішення, і, водночас, не можливо уявити це кіно якимось іншим. Не менш відчутно занурюють у зображувану епоху декорації, реквізит і костюми.
До акторських робіт питань майже немає. Як досвідчені майстри (Горбунов, Вітовська), так і молоді, але вже відомі кіноактори (Кошкіна, Рудинський), і майже або повністю дебютанти в повному метрі (Ажнов, Новіков, Федорак) — всі чітко розуміють, кого, в яку епоху та за яких обставин грають. Безумовно варто виокремити Віталія Ажнова у ролі Малевича, адже на його сильному перфомансі тримається це кіно. Водночас бракує екранного часу й можливостей ширше розкрити другорядних персонажів, але це проблема багатьох стрічок, зосереджених на одній ключовій постаті.
Найбільше питань викликає сучасна лінія, яка сюжетно не має зв’язку з лініями про Малевича і швидше виконує сенсову функцію, а перетин з минулим тут відбувається скоріше на метафізичному, ніж предметному рівні. Творці проводять логічну лінію між минулим та сучасністю, ставлять знак рівності між тогочасною боротьбою за право бути вільним і вільно творити та сьогоденною війною за право вільно існувати, як українська нація. Лінія сучасності тут не є необхідністю, а радше відображає реалії, в яких створювався фільм: нагадаємо, усі зйомки відбувалися у 2022 році.
Надважливою місією стрічки є повернення Малевича з російського контексту в український, повернення його імені Україні. Стрічка розкриває ряд фактів з його біографії, які пояснюють, чому етнічний поляк називав себе українцем, ототожнював себе з українською культурою, тягнувся до українського села, навіть усвідомлюючи, що там панують голод і смерть, спричинені політикою сталінського режиму. Не секрет, що срср, а згодом і росія вперто привласнювали Малевича. Лише з 2022 року у світових галереях почали поступово вказувати його українську національність (з приписами про польське походження). Після виходу цього фільму в українському просторі не має залишитися сумнівів, ким був і ким себе вважав найвідоміший у світі киянин.
Фільм «Малевич», попри низку неоднозначностей, пропонує чимало гачків і смислових шарів, здатних заповнити прогалини у знаннях і водночас задовольнити глядацькі та естетичні потреби. Це не найочевидніший кінодосвід, проте абсолютно й беззаперечно український кінопродукт, зі своєю мовою кіно, оригінальною стилістикою та важливими сенсами, які, певно, повною мірою зрозумілі лише нам.