Нещодавно легенда української художньої гімнастики, бронзова призерка Олімпійських ігор Анна Різатдінова презентувала оновлене видання своєї автобіографічної книги «Мій роман зі спортом» від видавництва «Фабула». Це відверта й надихаюча історія про шлях від перших тренувань до світових спортивних арен, про мрії та перемоги, а також про ціну, яку доводиться платити за великі досягнення. У книзі Анна ділиться досвідом, переживаннями та уроками, які можуть стати підтримкою для юних атлетів, їхніх батьків і тренерів.
Нові розділи присвячені викликам повномасштабної війни, особистим переживанням та пам’яті про видатну тренерку Альбіну Дерюгіну. Книга відкриває унікальний погляд на трансформацію цінностей та внутрішніх пріоритетів спортсменки світового рівня після перемоги на Олімпійських іграх та завершення спортивної кар’єри.
Yabl ділиться уривком з книги.
Довгоочікувані 27 балів
Хочу поділитися одним записом зі свого щоденника, який я почала вести, приїхавши до Києва. «9.06.2010. Завтра виїзд до Австрії на Гран-прі, я в собі впевнена, але найбільше бажання на цей старт — виконати дуже добре новий обруч».
Підготовка цієї вправи була незвичною. Я довго перебувала в пошуках себе, свого стилю, адже індивідуальну гімнастку завжди має щось вирізняти на майданчику. Метляло нас з тренеркою довго: від «Лебединого озера» ми переходили до «Гопака». Цього разу вирішили вдатися до крайнощів. Узяли важкий рок — музику, яку далеко не всі сприймають. Звичайно, були хвилювання, що тендітній дівчинці не зовсім підходить такий образ. Чи гармонійно вийде? Я сама побоювалася нововведення та навіть не встигла зрозуміти, чи подобається мені цей стиль.
Для мене головною подією стала зміна у стосунках з Іриною Іванівною (ред. Дерюгіна Ірина Іванівна — українська художня гімнастка, тренерка). Саме тренерка надихнулася ідеєю зламати звичне сприйняття, подати гімнастку в геть іншому вигляді. Ми підбирали для вправи абсолютно нові елементи. Я навіть іноді злилася. У моєму арсеналі був певний набір елементів, які я бездоганно виконувала та які добре оцінювали судді. А Ірина Іванівна прагнула все докорінно змінити. Над постановкою довго працювали. І де-факто ця вправа відрізнялася від усіх попередніх.
Ірина Іванівна настільки захопилася, що одного разу залишилася зі мною після тренування допрацьовувати вправу. За вікном ніч, а ми розбираємо мій обруч. Крок за кроком вона витягувала з мене нові рухи, змінювала положення кожного пальчика, кожен перехід, порух голови, погляд. Замало було просто зробити емоційно, мав значення кожен вдих і видих. Дівчата сміялися: «Якщо Різатдінова виходить на основний майданчик з обручем, це надовго». Тренерка вимагала від мене максимальної віддачі.
Ірина Іванівна придумала для цієї вправи коричнево-бірюзовий костюм і власноруч прикрасила його камінням. У мене від щастя голова йшла обертом. Здавалося, ну ось зараз усе зміниться! Розпочнеться нова епоха наших взаємин і моїх перемог.
Очікування були грандіозними. Народилася зовсім інша я. Раніше мені ставили ліричні або веселі вправи. Для «сірої» дівчинки взяти рок — це великий виклик, і ніхто не знав, як на нього відреагують. Я дуже хвилювалася. До того ж відгуки про мій новий образ геть різнилися — від повного несприйняття до неймовірного захоплення.
Єдиним моїм бажанням на цей старт було на максимумі можливостей, але без помилок виконати новий обруч. Думки кружляли роєм і лягали записами в щоденнику: «Я мусила зробити так, щоб усі просто були шоковані. Вони постійно говоритимуть про мене, я створюватиму фурор. Я дуже хочу потрапити до фіналів! І нарешті здобути оцінку 27 балів».
Ця оцінка стала для мене ідеєю-фікс. Тільки із цими балами й вище я могла вийти у фінал. Але, на жаль, того разу моя мрія не здійснилася, я посіла лише одинадцяте місце. Я виконала свої вправи чисто, без грубих помилок, але до 27 балів так і не дотягнула.
Я страшенно засмутилася, була ошелешена й спустошена. Адже ми зробили все, щоб кардинально змінити мій образ, наповнити програму новими елементами, емоціями, і це не спрацювало. Я з якимось заціпенінням перечитувала свій щоденник: «Я мушу посідати перші місця, щоб приносити тренеркам велику суму грошей, і я їх приноситиму, бо я дуже цього хочу. Спасибі, Господи, за все, що ти для мене робиш. Цей старт має стати переломним. Я доб’юся поваги суддів і тренерів. Я всім буду подобатися». Цей запис просто кричав про те, що відбувалося в моїй душі, про моє бажання завоювати любов Ірини Іванівни та всіх суддів, усього гімнастичного світу. Адже 2010 року на моєму боці були тільки Альбіна Миколаївна (ред. Дерюгіна Альбіна Миколаївна — українська тренерка з художньої гімнастики) і мама. Утім, я віддаю належне Ірині Іванівні: вона не бачила в мені великого потенціалу, проте в цей період багато працювала зі мною, шукала новий образ. А в підсумку — знову розчарування.
Після Гран-прі в Австрії я підійшла до нашої судді Лідії Виноградної та запитала: «Лідо, чому я не потрапила до жодного фіналу, адже я виконала всі чотири вправи чисто, без помилок?». Я не могла оцінити себе з боку, але прагнула зрозуміти, чого ж мені бракує. Я працюю як проклята, і все безрезультатно, двері до першої десятки для мене, як і раніше, залишалися зачиненими. Суддя відгородилася від мене загальною фразою: «Аби пробитися до гімнастичної еліти, потрібно працювати ще більше і краще». Я зрозуміла, що в Ліди немає конкретної відповіді на моє запитання.
Насправді гімнастичний світ підступний, потрапити туди нелегко, але якщо ти увійшов до еліти, тобі відчинені всі двері й усе у твоїх руках. Якщо ж ні, то ти можеш роками проваландатися в другій десятці, адже в суддів у голові вибудована певна вісімка лідерів. Посунути її надважко, бо в ній зірки гімнастики, які йдуть на другий олімпійський цикл. Треба зробити прорив! Потрібна вишенька на торті, щось ексклюзивне.
У мене цього не було. Так, я добре крутила оберти, але це робили й інші гімнастки. Загалом я нічим особливо не виділялася та ніяк не викликала симпатію в суддів. У 2010–2011 роках у світі виросло багато сильних гімнасток, потрапити навіть до 24-ки було складно. Чому мене мали впустити до кола обраних? Відповідь напрошувалася сама собою: ще не тягнеш...
Але я продовжувала боротися. Часом у мене опускалися руки. Я працюю з повною віддачею, у залі мене помічають тренерки, хвалять перед іншими дівчатками за сумлінність, мені дуже подобається те, що я роблю, але як тільки змагання, так я за бортом! Звичайно, мене це не влаштовувало, дедалі частіше закрадалися сумніви: може, я не на своєму місці й, поки не пізно, варто почати робити щось інше? У хвилини відчаю мене завжди підтримували батьки. Мама і тато вірили в мій успіх, не дозволяли здаватися.
Зізнаюся, мої амбіції в той період били через край. Я не розуміла, у який спосіб вийду на інший рівень, але виразно бачила себе у світовій еліті художньої гімнастики. В одному з інтерв’ю напередодні чемпіонату світу мене запитали: «Чи готові ви стати першим номером збірної?», і я чітко й упевнено відповіла: «так». Хоча мені до Аліни Максименко, яка на той момент йшла першим номером, було як до Місяця пішки. Моя самооцінка явно не страждала, я себе точно бачила в п’ятірці найкращих гімнасток світу. Це була моя мета, і я до неї прямувала. Перед Ріо я поводилася набагато скромніше, а ось у 2010–2011 роках сильно себе переоцінювала.
Наступний запис у щоденнику я зробила після Австрії: «Моє головне завдання наразі — відпрацювати всі групи до автоматизму. Я зобов’язана значно підтягнутися. Я хочу, щоб мене не впізнали. Я стану реально дуже сильною гімнасткою. Я маю приходити до зали з метою і бажанням. Є для чого й заради чого не лінуватися, працювати більше за всіх».
Наприкінці серпня того ж року я написала: «Спасибі за все, навіть за невдачі, адже вони роблять мене сильнішою. Я вірю, що із цими вправами зможу завоювати оцінку 27, тому що це — інший рівень. І я мушу виконати ці вправи ідеально, без втрат, і доробити всі групи. Мене не впізнають, я увійду до числа найкращих. Я дуже прошу в Бога направити мене на правильний шлях. Хочу тішити Ірину Іванівну, хочу, щоб вона була щасливою. Я вірю в те, що в мене все вийде».
На чемпіонат світу 2010 року в Нижньому Новгороді я їхала третім номером. До команди входили Аліна Максименко та Наталія Годунко. І знову на цих змаганнях я була в другій десятці, посіла 17-те місце. Черговий провал у моїй скарбничці «досягнень». Як наслідок — мене не взяли на клубний чемпіонат Aeon Cup до Японії, про який я марила з дитинства! Мене заворожувало незвичайне оздоблення його зали: усе в рожевих тонах, усюди символ змагань — Hello Kitty. Мені багато про це розповідала мама, яка привозила звідти плакати, буклети. Завжди на новій афіші чемпіонату красувалися переможниці минулого сезону. Я мала захмарну мрію: колись здобути на Aeon Cup одне з призових місць у багатоборстві, щоб моє зображення теж було на плакаті.
Забігаючи наперед, скажу: моя мрія здійснилася. У 2012 році в Японії я стала другою, і 2013-го вже всміхалася учасникам турніру з плаката. Та 2010-го я плакала від образи й відчаю, що не лечу до Японії.
Нерви здавали, усе ввижалося таким безпросвітним. Я знову підвела Ірину Іванівну. Саме вона приймала рішення, кого брати на Aeon Cup, і залишила мене вдома. Я розуміла, що вона мене не любить і не бачить у мені гімнастку. Зі мною сталася істерика. Батьки мене заспокоювали, запевняли, що не все втрачено і клубний чемпіонат світу — це не все життя. Тато весь час повторював: «Не хвилюйся, твоя праця не мине даремно, ти ще матимеш шанс».
Матеріали надані видавництвом «Фабула»