До 21 вересня на Megogo можна ексклюзивно подивитись документальний фільм режисерки та продюсерки Світлани Рудюк «Не так, як раніше». Стрічка вироблена за підтримки Українського культурного фонду та розповідає про лікарів Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» та їхню роботу в умовах повномасштабного вторгнення.
Поспілкувалися зі Світланою про те, які виклики довелось подолати, що було найважчим в перші дні повномасштабного вторгнення та що найбільше вразило її у лікарях «Охматдиту».
— З чого для вас особисто почався проєкт? Як виникла ідея знімати фільм про лікарів. Здається, хоч лікарня у всіх на слуху але фільмів ще не знімали.
— На початку повномасштабного вторгнення всі були розгублені. Люди залишали свої звичні професії, почали волонтерити, або навіть йшли в тероборону. Робили щось, аби допомогти, протистояти, не зійти з розуму. Перший тиждень я монтувала відео, яке ми зняли ще до вторгнення — звернення українських матерів до російських солдатів. Тоді ми наївно вірили, що це може їх зупинити. Зараз розумію, що це було ілюзією, але тоді здавалося, що цей маніфест може вплинути на ситуацію. Смішно.
Десь через тиждень після початку вторгнення з нами зв’язався один британський телеканал і запропонував співпрацю. Їх дуже зацікавила історія про «Охматдит», адже тоді фото з бомбосховища лікарні облетіли світ. Ми погодили зйомки через пресслужбу лікарні й вирушили туди без чіткого плану. Першого дня ми просто спостерігали, не розуміючи, що саме зніматимемо, але того ж дня знайшли головного героя — мікрохірурга Валерія Бовкуна. Він погодився стати нашим провідником у цей світ і дозволив нам стати частиною його життя. Згодом познайомилися з ерготерапевткою, реабілітологинею Альоною Безлегкою. І ми поступово сфокусувався на їхніх історіях.
Коли Київську область було деокуповано, співпраця з британським телеканалом припинилася. Але на руках у нас уже був великий обсяг відзнятого матеріалу, і ми відчували, що не можемо цю історію покинути. Ми відчували сильний зв’язок із героями, відповідальність перед ними. Тому кілька тижнів продовжували знімати самостійно, за власний кошт, щоб не втратити цей момент.
Я була вражена, як лікарі працювали: відважно, професійно, з гумором, навіть коли були виснажені. Вони не зупинялися ні на хвилину, і я розуміла, що мушу про це розповісти.
Шлях цього фільму був непростим. Ми довго шукали фінансування, але зрештою все вдалося. І я щаслива, що тепер глядачі зможуть побачити й відчути те саме, що відчували ми.
— У фільмі прослідковуються зміни з лікарями і самим медичним закладом від 22 року і до сьогоднішнього дня. Що на вашу думку, стало найбільшим викликом для лікарів? І для вас, як для режисерки?
— Найбільшим викликом для лікарів, як вони самі кажуть, стало те, що їм довелося працювати з абсолютно новими типами травм. Це були мінно-вибухові, кульові поранення, ампутації, велика кількість складних операцій. Раніше подібні травми траплялися хіба що на Новий рік — через петарди та феєрверки, але масштаби були зовсім іншими. І це не лише медичний, а й величезний емоційний виклик: бачити стільки поранених дітей, розуміти, що це — наслідки війни. До того ж багатьом лікарям довелося жити в лікарні, ночувати там тижнями, бути далеко від рідних. Це дуже виснажувало.
Для мене особисто найбільшим викликом була емоційна сторона цього фільму. Я завжди дуже зближуються зі своїми героями: мені важливо відчути їхні емоції, щоб розказати їхню історію чесно. Але ця емоційна близькість була непростою, і вечорами я почувалася виснаженою й спустошеною.
Водночас, саме лікарі й діти допомагали мені відновлювати сили. Я бачила, як вони жартують, як діти мріють, ким стануть після війни. Це знову давало мені енергію знімати далі. Постійний контраст: біль і надія, втома й гумор, сльози й сила. Така гойдалка
— У фільмі ви також продюсер. Як вдалось поєднувати творчу та організаційну складову в одному проєкті?
— Поєднувати режисуру й продюсування було дуже складно. З одного боку, я мала раціонально все планувати, організовувати процес, шукати ресурси, а з іншого — була емоційно занурена у героїв, і в саму історію. Команда фільму дуже маленька, а бюджет — практично відсутній, тому довелося взяти на себе кілька функцій одночасно. Це непростий досвід, але він навчив мене балансувати між двома світами та іноді відпускати ситуацію і дозволяти процесам піти власним шляхом. І ці шляхи заводили часто до чогось неочікуваного та нового.
— Найяскравіший спогад зі зйомок, який ви запам’ятали на все життя?
— Мабуть, найяскравіше я запам’ятала нашу першу поїздку на зйомки. Київ був абсолютно порожній. Це місто, яке я звикла бачити з постійними заторами, шумом, людьми, раптом стало схожим на декорації до постапокаліптичного фільму. Ми їхали порожніми вулицями, світлофори перемикалися на червоне, але ніхто не зупинявся. Це було дуже моторошне й водночас нереально спокійне відчуття.
Але, мабуть, найбільше врізалася в пам’ять ніч у лікарні. Ми їхали туди з відчуттям тривоги, не знали, що буде, адже постійно лунали вибухи, і не було певності, що ця ніч мине спокійно. А коли опинилися всередині, то нас зустрів зовсім інший світ: спокій, людяність, жарти, підтримка одне одного. Лікарі займалися фізикою, щоб зняти напругу, жартували, сміялися, ділилися своїми думками. Це було дивовижне поєднання страху й відчуття захищеності, ніби ти на межі, але поруч із людьми, які точно знають, що роблять. І в якийсь момент я зрозуміла, що мені вже нічого не страшно, бо я поруч з лікарями. І раптом що, то вони нададуть допомогу. Цей контраст зовнішньої небезпеки й внутрішнього спокою я пам’ятатиму завжди.
— У березні 2022 року ви і самі часто ночували в лікарні і волонтерили. Чому саме документування роботи лікарів здавалось тоді важливим?
— У перші тижні повномасштабного вторгнення всі намагалися бути корисними й робили що могли. Тоді всі ми відчували неймовірну єдність та якусь внутрішню відповідальність. Неможливо було просто сидіти вдома — треба було щось робити. Я зрозуміла, що найкраще вмію розповідати історії.
Коли ми вперше опинилися в «Охматдиті» поруч із лікарями й маленькими пацієнтами, які постраждали від війни, я усвідомила, що ми маємо зафіксувати те, що бачимо і спробувати передати те, що відчуваємо. Ми жили у відчутті повної невизначеності і ніхто не знав, що буде завтра: чи будемо ми живі, чи залишиться лікарня цілою… Це відчуття робило знімальний процес особливо гострим: ми знімали так, ніби це може бути останній день, намагалися зберегти ці моменти.
Є люди, що вважають, що і так створено багато фільмів про війну, що вони вже не потрібні в такій кількості, що все і так зрозуміло...
Проте кожен документаліст фіксує реальність крізь свою власну призму. Хтось документує воєнні злочини, хтось розкриває подвиги наших героїв, комусь цікаво шукати історичні паралелі, комусь бути відстороненим спостерігачем.
І звичайно в історії залишаться не всі ці фільми, а будуть збережені лише деякі, але які з них, ми не знаємо насправді. Тому так важливо знімати кіно, щоб майбутні покоління розуміли, через що ми пройшли, якою ціною зберігали людяність та захищали нашу незалежність.
— Пацієнт «Охматдиту» є головним героєм вашого повного метру «Обережно: діти», який матиме світову прем’єру на ОМКФ. Розкажіть про цей фільм.
— Під час зйомок ми дуже зблизилися з родиною Караванських — мамою Наталею та її сином Вовою. Їхня історія була неймовірно болісною: вони потрапили під жахливий обстріл, Вова отримав тяжкі поранення, на його очах загинув батько. Але ця сім’я зберігала оптимізм і віру в майбутнє. І Вова дав мені відчуття, що наші діти надзвичайно сильні. Тоді я зрозуміла, що хочу створити калейдоскоп історій — показати різних дітей із різних регіонів, об’єднати їхні досвіди в один фільм. Це було дуже складно і емоційно, і організаційно. Ми шукали дітей всюди: залучали знайомих, волонтерів, зв’язувалися з лідерами громад у різних регіонах, зверталися навіть до Уповноваженої президента у справах дитини. Це була кропітка робота, але завдяки їй нам вдалося зібрати мозаїку історій.
У процесі роботи я вирішила дати дітям голос — не лише спостерігати, а й слухати їх. Інтерв’ю стало головним прийомом фільму. Коли діти говорили, я бачила, як їм ставало легше.
Це були дуже обережні, делікатні розмови, але вони допомагали їм позбутися частини болю, ніби видихнути його.
Цей фільм для мене не лише про війну. Він про надію, про майбутнє, яке не вдалося й не вдасться зруйнувати ворогу. Так, діти проходять через пекло, але вони продовжують мріяти, діяти й жити. І це, напевно, найсильніше послання «Обережно: діти».
Тож, коли ми вперше потрапили до «Охматдиту», ми взагалі не знали, який саме фільм робимо. Ми просто почали знімати все — і лікарів, і дітей, спостерігали за тим, що відбувається. І зовсім неочікувано для нас цей матеріал розділився на дві великі історії. З одного боку — історія лікарів, їхньої роботи й боротьби, а з іншого — історія Вови. Він став таким стрижнем, на який згодом нанизалися інші дитячі історії. Саме він дав нам поштовх копати глибше, шукати, досліджувати, розуміти, що відчувають діти у війні, через які болі й випробування вони проходять.
Це було відчуття відкриття, ніби ми знайшли ключ до цілої нової теми. І саме з цієї початкової невизначеності народилися два окремі фільми: «Не так, як раніше» та «Обережно: діти».
— Ви знайшли дітей зі складними історіями. Не кожен дорослий може витримати таке. Обрана форма — калейдоскоп історій — чудово розкриває героїв. Як знімали кіно? Яка історія вразила найбільше? Що не увійшло?
— Ми почали знімати у 2022-му, коли познайомилися з Вовою та його родиною. Потім була пауза, коли ми шукали фінансування. Завдяки підтримці Goethe-Institut в Україні ми змогли продовжити роботу й досняли історію Вови, який на той момент жив з мамою у Польщі. Ми залишалися з ним і його мамою на зв’язку, але зустрілися наживо лише через два роки. Це була дуже емоційна зустріч — і для нас особисто, і для фільму, бо ми побачили, як він змінився й виріс за цей час.
Паралельно ми їздили Україною, шукали і фільмували історії дітей із різних регіонів і різними досвідами війни. Звичайно, частина матеріалу залишилася за кадром, але головне, що ми хотіли передати, вдалося.
Мені здається, калейдоскоп — це найкраща форма для цього кіно. Він показує, що за історією однієї дитини стоїть багато подібних історій. Це як дзеркала, які відбивають одне й те саме, але під різними кутами. Ми хотіли показати масштаб дитячого досвіду війни: поранення, втрати рідних, депортації, окупацію, страх бомбардувань, життя в бомбосховищах, руйнацію домівок тощо.
Для мене було дуже важливо не завдавати дітям повторної травми. Тому ми залучили до знімального процесу психолога. Вона була поруч під час інтерв’ю, допомагала, якщо дитині ставало складно, підтримувала й давала паузу, коли це було потрібно. Моя мета була не викликати сльози, а навпаки — допомогти їм відчути полегшення й безпеку. І для мене найбільшою нагородою було те, що після зйомок діти посміхалися, обіймали нас, дякували, ми робили спільні фото.
Я не можу виділити якусь одну історію — вони всі стали для мене особливими. Вони всі, наче мої власні кіно-діти, і я хочу, щоб у кожного з них все склалося добре. Ми й досі на зв’язку з багатьма героями, особливо з Вовою та його мамою, бо вони стали частиною мого життя.
— Чому глядачам треба подивитись обидва фільми. Найбільша цінність стрічок для вас?
— Ці два фільми — про нас, про те, через що ми проходимо, і про те, ким ми є. Вони про українців — лікарів, дітей, батьків, які щодня виборюють життя та майбутнє. Для мене було дуже важливим зробити ці історії з максимальною повагою до героїв, їхнього простору та емоцій.
Глядачам варто побачити ці фільми, не лише щоб дізнатися факти, а ще й відчути, що переживають лікарі, що переживають діти, як вони тримаються, як знаходять у собі сили мріяти й жартувати навіть у найтемніші моменти.
Ці фільми — не про війну, а про життя посеред війни, про людяність. Думаю, найбільша цінність у тому, що ці стрічки можуть стати простором для співпереживання й зафіксувати нерв нашого часу.
Вони нагадують, що ми всі пов’язані й разом проходимо цей досвід. І що попри все в нас є майбутнє, яке ми будуємо вже зараз. І з такими неймовірними людьми у нас все вдасться!
Фото надані пресслужбою фільмів