27 вересня у рамках ОМКФ відбудеться національна прем’єра документального фільму Міли Тешаєвої і Маркуса Ленца «Уламки світла».
«Уламки світла» — це пронизливий і дуже інтимний документальний фільм, що фіксує довгі тіні, які війна кидає на життя звичайних людей у Бучі. Замість того, щоб зосереджуватися на фронті, стрічка звертає погляд на тих, хто залишився — на тих, хто вижив і намагається жити в крихкій реальності після окупації; на тих, хто шукає справедливості, застрягши в бюрократичній безвиході; і на дітей, які використовують театр як тиху форму зцілення.
Через глибоко особисті історії стрічка досліджує, як травма змінює повсякденне життя, як надія мерехтить навіть серед руїн, і як пам’ять стає водночас і тягарем, і необхідністю. Це не фільм про героїзм у традиційному розумінні — це фільм про витривалість, складність і тиху силу, потрібну просто для того, щоб продовжувати жити.
Наталія Серебрякова поговорила з режисеркою фільму ексклюзивно для Yabl.
— Окупація Бучі — болюча тема. Чому ви обрали саме її, тобто життя після окупації, як основу для фільму?
— Буча — це для мене не просто тема. Я народилася й виросла в Києві, і знаю Бучу ще з дитинства — як тихе, звичайне містечко поруч зі столицею. Коли я приїхала туди в день звільнення й побачила масштаб трагедії, масштаб воєнних злочинів, вчинених росіянами, я приїхала не як режисерка, а як українка, чию землю й чий народ перетворили на попіл.
Але той момент звільнення… це була ніби Нульова година. Увесь біль, шок, неможливість осягнути побачене — і водночас величезна солідарність і сила людей, які з попелу прагнули відродити життя.
Перші місяці війни були сповнені нестерпного болю, але й рішучого колективного бажання довести: життя може перемогти смерть.
Це дуже глибоко відгукнулося в мені — так і почалася робота над нашим фільмом.
— Що було для вас особливим у цій історії?
— Процес трансформації. Як особисті ситуації змінювалися з часом. За ті три роки, поки ми працювали в Бучі над фільмом, ми одночасно спостерігали за суспільством після завершення окупації — і за його життям у теперішньому, вже під час війни. Ми були дуже близько до наших героїв, переживали разом з ними особисті й колективні трансформації. І бачили складні етапи післявоєнного стану — від солідарності до конфліктів, від придушення болю до спалахів гніву, етапи травми і наслідки війни, які, як на мене, мають універсальний характер.
Я переконана, що, дивлячись цей фільм, ми можемо краще зрозуміти свою історію — а ця історія є спільною для всієї Європи. Під час роботи над стрічкою я змогла глибше зрозуміти, через що проходила моя родина після Першої та Другої світової, адже ми носимо цей досвід у собі.
Як художниця я завжди працюю з темами історії та пам’яті — з тим, як нації переживають свої трагедії, як це формує суспільства, як виникає колективна пам’ять. Це не просто тема — це суть мого мистецтва, те, в чому я справді залучена як дослідниця й як людина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зібрала речі в Берліні і того ж дня поїхала до Києва. Мені було важливо з перших днів бути вдома, бачити й відчувати все на власному досвіді.
— Отже, фільм став для вас відповіддю?
— Фільм став інструментом, щоби ставити запитання. Що буде після війни? Як ми впораємося з усією цією травмою і внутрішніми конфліктами? Як ми, українці, кожен із різним досвідом переживання війни, зможемо знайти спільний ґрунт для відновлення? І чи можливо це взагалі?
Також сам процес знімання, моє бажання дати голос іншим — став моїм способом вижити психічно в цьому досвіді.
— Ви вже знімали перший фільм — «Коли весна прийшла в Бучу» — про безпосередні наслідки російської окупації. Чому вирішили продовжити?
— Перший фільм був чесною, чутливою, але дуже миттєвою реакцією на війну, на злочини в Бучі, на силу людей, які змогли відновити життя.
Війна змінила реальність для всіх. І для наших героїв — у найпрямішому сенсі. Кожен із них пережив злам, кожен зіштовхнувся з викликами, яких ніхто не міг передбачити. Вони — це ті «уламки світла»: зламані, але все ще світяться, живуть, борються за свої цінності.
У них спільна відправна точка: звільнення Бучанського району та викриття воєнних злочинів росії. У них спільна мета: повернути життя до нормальності. І кожному з них доводиться жити у світі, де досі триває війна, де є травма, розкол у суспільстві, пошуки справедливості. Через них ми можемо прожити ці досвіди — по-справжньому, на особистому рівні.
Вони розповідають те, що часто випадає з воєнних історій, про що не хочеться говорити. Але саме ці історії торкають нас найбільше. Це про випробування, які здаються неможливими. Про те, як війна розламує звичайне життя на уламки.
— Які теми стали для вас головними в «Уламках світла»?
— Для мене це фільм про довготривалі й часто невимовні наслідки війни — як для окремих людей, так і для всього суспільства. Про неможливість знайти справедливість у війні. Про те, що системи не можуть впоратися з викликами, які постали. Про майбутнє, яке видається розмитим.
Це історії, здавалося б, «звичайних» людей, але насправді — надзвичайних. Вони показують усе, що зазвичай не входить до офіційного наративу про війну. Це не про героїзм. Це про зламані життя, які неможливо скласти докупи.
— Ваш фільм справив на мене сильне враження — змусив задуматися, я навіть трохи розплакалася. Ці людські історії дуже зворушують. Я хотіла б запитати ось про що: якщо подивитись на сучасне українське документальне кіно — «Мілітантропос», «Пісні землі, що повільно горить», «Стрічка часу» — то багато з цих фільмів медитативні, часто майже без слів, без чітких героїв. З іншого боку, є сиріші, більш репортерські роботи. Але дуже мало фільмів, що слідують за реальними героями й розповідають особисті історії. Розкажіть трохи про свій бекґраунд — де ви навчались?
— Кожен фільм, створений українськими режисерами за ці роки, є унікальним — бо ми всі проживаємо біль війни на власній шкірі. І водночас, проживаючи цю війну в реальності, ми намагаємось передати наш біль назовні — через кіно. Кожен із нас знаходить свою унікальну мову, свій фокус.
Щодо мого бекґраунду: у мене немає за плечима режисерської освіти чи кіношколи. Але як мисткиня я понад 20 років працювала з довгостроковими фотопроєктами. Завжди шукала візуальну мову, яка відповідала б темі — сам предмет диктував, як саме слід розповідати про реальність.
Проте в усіх моїх проєктах був один спільний елемент — вони завжди були зосереджені на людині. І через конкретну людину розповідалась історія про колективне явище, соціальну тенденцію, особисте, що відкриває ширшу перспективу.
Ці проєкти тривали роками — два, три, чотири — й були структуровані подібно до фільму: з пошуком персонажів, візуальними рішеннями, побудовою наративу. Коли проєкт зрештою втілювався в експозиції чи фотокнизі, це вже нагадувало монтаж документального фільму.
Я ніколи насправді не планувала робити фільми. Я щиро люблю фотографію — за її автономність, за можливість працювати наодинці, за магію нерухомого кадру. Але в ті перші дні в Бучі я зрозуміла, що фотографія більше не працює як мова. Вона не здатна передати те, що я бачила, відчувала, що хотіла сказати. Реальність більше не вкладалась у один кадр. Це було щось набагато складніше й болісніше — звуки, запахи, внутрішні мотивації героїв…
І коли я працювала над першим фільмом — «Коли весна прийшла в Бучу», — я зрозуміла, що, хоча й не маю формальної режисерської освіти, інтуїтивно знаю, як будувати фільм — і під час зйомок, і в монтажній. Щоби зберегти особисту, чесну інтонацію.
— Чому ви обрали саме роботу з героями? Звідки ця увага до особистих історій?
— Кожен наш герой — це мікрокосм суспільства. Через них ми можемо зрозуміти війну на дуже особистому рівні.
Ці особисті історії глибоко відгукуються мені — і тому, думаю, я змогла передати їх у фільмі. З часом ці історії розгортаються, між нами формується сильний особистий зв’язок. Наш фільм побудований на глибокій довірі. Це не просто персонажі — це люди, з якими ми ділимось щирістю, відкритістю. Я з ними — максимально чесна й дуже обережна до їхніх емоцій і особистого простору.
Ця довіра, яку, як мені здається, видно у фільмі, є результатом великої поваги до них. І саме вона дає змогу створити простір, у якому можна сказати важливе — через особисте.
Це надзвичайно важливо — не лише для якості фільму, а й особисто для мене.
— Чи повномасштабне вторгнення стало справжньою точкою відліку для ваших героїв? Чи радше момент звільнення Бучі?
— І те, і інше — і вторгнення, і звільнення Бучі. Світ, у якому ти жив і який здавався нормальним, раптово руйнується. Усе, що ти робив раніше, на чому трималось твоє життя — або знищене, або втратило сенс. І з цього моменту наші герої починають нову лінію часу.
Для кожного з них це свій шлях. Хтось, наприклад, повністю присвятив себе боротьбі за справедливість. Це стало змістом їхнього життя на роки — на жаль, без результатів. Візьмемо Ольгу: під час звільнення Бучі вона рятувала людей — вона справжня героїня. Але потім три роки вона змушена була захищатись від звинувачень у тому, чого не робила — доводити, що не була колаборанткою. А це майже неможливо, бо її звинуватили «про всяк випадок».
Кожен із героїв рушив у нову, невідому, болісну дорогу. І мені було важливо бути поруч із ними на цьому шляху. Наприклад, Максим і Аня. У квітні 2022-го, коли вони одружились, були в ейфорії. Він захищав Ірпінь, вони вірили в швидку перемогу. Але коли він повернувся у 2024-му — був уже зовсім інший. Зламаний. Реальність змінилась. І до цього ніхто не був готовий, ані вони, ані ми.
Цей фільм для мене важливий саме тому, що через нього я можу говорити про цю нову реальність — реальність війни, про спробу в ній вижити. Через них, через їхні долі.
— Я побачила наприкінці фільму напис, що справу проти Ольги не закрито, а лише призупинено. Це правда?
— Справді, справу не закрито. Формально вона не є винною й не перебуває під арештом, але її також не визнано невинною. Усе зависло в повітрі. Її звернення залишаються без відповіді, ніхто не просуває справу далі. Вона просто «заморожена». І, найімовірніше, залишатиметься такою, доки не завершать розгляд усіх справ про колаборацію в Київській області — їх об’єднали в одне велике досьє. А це процес, який може тривати роками.
— Що це за дитяча театральна група, яку ми бачимо у фільмі — та, що ставить виставу?
— Це театр «Зарево» у Бородянці. Власне, три основні локації, де ми знімали, — це Буча, Ірпінь і Бородянка. Саме в Бородянці навесні 2022 року я познайомилась із дівчинкою на ім’я Оленка. На той момент вона була єдиною дитиною, що залишилась у своєму класі — всі інші або виїхали за кордон, або перебралися у безпечніше місце. І вчителька проводила уроки лише для неї однієї.
Я стежила за нею та її друзями відтоді. На поверхні театр — це просто вистава. Але для мене ця сцена має дуже глибоке значення у фільмі.
— Що саме в цій театральній сцені вас так вразило?
— Це буквально той момент, коли можна побачити, як в Україні сьогодні співіснують паралельні, але зовсім різні реальності. За день до репетиції цієї вистави, присвяченої війні, відбувалися похорони. У фільмі видно, як це відбувається просто за вікнами театру. А наступного дня хтось із їхніх сусідів мав вирушати на фронт. Війна буквально за стіною. Вони вже бачили її під час окупації, але вона для них усе одно залишається нереальною.
Ця фрагментованість, багатошаровість — і є суть сьогоднішнього життя в Україні.
Діти залишаються дітьми: вони сміються, жартують, грають у виставі, ніби все це їх не стосується. Але щойно вони починають говорити про те, що з ними відбувалося — окупацію, бомбардування Бородянки, евакуації під обстрілами — ти раптом усвідомлюєш глибину їхньої травми. Їм боляче згадувати, тож вони намагаються просто жити далі, як можуть. Але ця травма залишиться з ними назавжди. І суспільство, в якому вони виростатимуть, теж матиме на собі шрами цієї війни.
— То театр для них — це своєрідна терапія?
— Абсолютно. І в цьому є велика сила.
— Звучить так, ніби саме це ви й намагались передати у своєму фільмі — складність і багатовимірність досвіду війни?
— Так, саме так. Я дуже хотіла зробити чесний фільм — поставити питання про всі «табуйовані» теми війни. І про майбутнє цих людей, про майбутнє України.
Це співіснування сміху й болю, дитячого театру й похорон, життя і втрат, конфліктів та надій — усе це на тлі війни, яка стоїть просто за дверима.
Цей досвід — розбитий, болісний, але справжній — і є нашою новою спільною основою.
