Повномасштабна війна показала: російська агресія — це не лише боротьба за ресурси й території. Це продовження прагнення колонізації однієї держави іншою. І ця колоніальна травма продовжує визначати наше сьогодення і впливати на майбутнє. Ким ми є? Чи маємо право на злість, сором і розгубленість? Чи можемо ми дозволити собі не знати, що робити далі? І як нарешті знову вдихнути вільно? Культурологиня Маріам Найем у книзі «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, пропонує зазирнути за лаштунки власного минулого, перестати боятися і повернути здатність відчувати, говорити, належати і любити.
Yabl ділиться уривком з книги.
Імперія створює ідеальний образ про себе. Але це лише ілюзія, так само як і образ колоніального сорому. Нам варто навчитись усвідомлювати цю ілюзорність та маніпуляцію. Завдання кожного з нас — звільнитися від цього, хоч у кожного може бути своя історія, оскільки імперія впливає на всіх по різному.
Нам соромно за минуле, нам соромно за теперішнє. Де поміж цим ми? Важливо памʼятати, що саме оце відчуття сорому і є наслідком колоніальної політики росії, це саме той результат, на який розраховує імперія. Перманентно присоромлена людина завжди буде сама себе принижувати, а отже, не відчуватиме своєї цінності та не боротиметься. У питаннях сорому є ще один важливий аспект: коли хтось відчуває сором, він почувається самотнім. А самотня та принижена людина зручна для рабства. Іноді, коли я читаю реакції людей на радянський кінематограф, мене охоплює почуття сорому, бо я саме та людина, яка зростала на цих фільмах. Бо саме касети з ними купувала моя мама, бо вони були дешевші, за ті, що з іноземними фільмами, й розповідала мені через них про свою молодість, про молодість дідуся та бабусі, з якими я не мала контакту. Для мене радянські фільми — це мій сімейний час із мамою. І зараз я відчуваю, що не можу цим ні з ким поділитися, відчуваю самотність і сором, що це було та лишається частиною мене.
Після годин роздумів я вирішила пояснити для себе кілька деталей. Перше — я не зміню минулого. Сором за те, що було, нічого не додає до мого життя зараз, окрім негативу. Минуле має бути нам уроком, а не повсякчасною карою. Друге — мені треба фокусуватись на тому, що я роблю зараз і ким я є зараз. Третє — я думаю, що зросійщення більшості з нас не було самостійним актом, воно відбувалося часто тому, що так було легше вижити.
Чи обирала моя мама ці касети, бо хотіла нав’язати мені російську культуру? Звісно, ні. Саме вона, показуючи мені ці фільми, розповідала, як їй не подобалась Москва. Чи дивилась я їх, бо мені хотілось відчути, що російська культура краща за українську? Ні, я хотіла провести час із мамою та почути її історії. Те, за що я відповідаю, лежить у площині теперішнього, тому я для себе ухвалила два рішення:
1. Не соромитися минулого.
2. Не культивувати його.
Тобто не триматися за минуле, не виправдовувати його наявність. Не виборювати йому місце в сьогоденні та не культивувати його, а відпускати в колоніальне минуле, усвідомлюючи, що йому немає місця в моєму українському майбутньому. Навіть якщо зараз важко щось відпустити, знаю, що згодом стане легше. Адже порожнечу треба заповнювати чимось новим.
Приблизно схожа ситуація була з українською мовою. Найважчий момент був тоді, коли я ще не мала достатнього досвіду взаємодій та історій, вони ще не накопичились. А історій російською мовою я більше не могла та не хотіла відтворювати. Оцей період певної порожнечі був складний. Але з кожним днем, з кожним діалогом, листуванням та книгою ця порожнеча зменшувалась та заповнювалась новим. Відсутність чогось звичного — це не тільки втрата, це також простір для нового. Наше покоління має унікальну нагоду створити власні традиції, які відповідатимуть нашій справжній ідентичності.
Багатьом із нас може бути тяжко й боляче відпускати щось російське. І ця складність пропорційна тому, скільки людина провела років у незалежній Україні і в радянському середовищі, яке культивувало російську культуру. Вважаю, що коли дуже важко щось відпускати, то треба дати собі час. Наприклад, якщо сімейна бібліотека повністю забита російськими книжками, але це цінні реліквії, спадок від родичів або важливі спогади, тож їх тяжко здати на переробку, можливо, є сенс залишити їх, але заповнювати свої полиці новими книжками різних авторів, зокрема й українських. Те саме з фільмами, традиціями — важливо не фокусуватись на знищенні артефактів минулого, а створювати й відкривати щось нове для себе.
ВПРАВИ
1. Виписати списком усе, за що ви зараз відчуваєте сором. Список може бути будь-якої довжини, головне, щоб у вас було відчуття виписаності або порожньої склянки і не було чого додати до списку.
Ось приклад, як можна оформити один пункт:
Мені соромно що я досі відчуваю симпатію до програми «Що? Де? Коли?». Соромно, що я захоплююся багатьма гравцями, знаю їхні біографії і що любила вечори, коли ми із сім’єю сідали разом та дивилися, як «дзиґа» видає звук «уї». Мені соромно, що пам’ятаю, як мене лякала заставка компанії ВІД. Соромно, що пам’ятаю питання про розвагу орнітологів під час експедицій і відповідь: розкидати насіння на стіл і на швидкість рахувати його, щоб тренуватися перед спостереженням за птахами. Соромно, що я хотіла бути як знавці, що це здавалося мені ознакою розуму. Соромно, що «українське» «Що? Де? Коли?» здавалося «несправжнім», таким, що не доросло до рівня російського, тобто «справжнього».
2. Після написання списку відкладіть його на деякий час, а тоді поверніться. Перечитайте список і дайте відповідь на запитання: в яких пунктах ви найбільше відчуваєте сором? І головне — що ви можете робити зараз?
3. Випишіть основні проблемні пункти та контрдію на них.
Наприклад:
Тоді: Мені соромно що я досі відчуваю симпатію до «Що? Де? Коли?».
Зараз: Я не дивлюсь цієї програми. У вільний час, маючи бажання споживати подібний контент, я дивлюсь інтервʼю з українськими письменниками.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія