Щороку «Київський тиждень критики» перетворює столичний кінотеатр «Жовтень» на кіноманський простір для роздумів про людину, суспільство й майбутнє. Цього року програма особливо сильна – від прем’єр, які гриміли на Каннах і в Торонто, до класики Кубрика, яку можна побачити на великому екрані. Ми відібрали найцікавіші стрічки, які не можна пропустити на фестивалі з 16 до 22 жовтня.
1. «Ти — космос», режисер Павло Остріков
Український космічний далекобійник Андрій перевозить ядерні відходи у безкрайому космосі, коли стається катастрофа – вибух Землі. Все живе гине, і герой вважає себе останньою людиною у Всесвіті. Єдиною його компанією стає роботизована система управління. Та раптом він отримує сигнал від француженки Катрін, яка також вижила і потребує допомоги. Цей несподіваний зв'язок перетворюється на надію, а можливо – і на любов, навіть у світі, де людство фактично зникло.
Фільм Павла Острікова вже встиг гучно заявити про себе: він був представлений у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто, отримав Спеціальну нагороду за режисуру та Приз глядацьких симпатій на Котбуському кінофестивалі, а також увійшов до програм фестивалів у Сіджасі та Таллінні. «Ти — космос» дивує тим, наскільки світлою може бути історія кохання в жанрі наукової фантастики. Тут є і гумор, і ніжність, і відчуття втрати, які роблять фільм надзвичайно зворушливим та людяним навіть у межах космічної пустки.
2. «З любов’ю з фронту», режисерка Аліса Коваленко
Аліса Коваленко — одна з найсміливіших українських документалісток. У новому фільмі вона вирішує виконати обіцянку, яку дала самій собі: вступити до війська. Залишивши вдома маленького сина Тео, Аліса йде на фронт. Весь час вона пише листи й знімає відеощоденники для нього – на випадок, якщо їй не судилося повернутися. Це фільм про силу любові у жорстокій реальності війни, про зв’язок матері й дитини, який не може зруйнувати навіть смерть.
Стрічка вже зворушила європейську публіку: вона була показана на престижних фестивалях CPH:DOX у Копенгагені та Movies That Matter у Гаазі, а на Docudays UA отримала Спеціальну відзнаку в конкурсі «DOCU/УКРАЇНА». Критики відзначають, що фільм водночас інтимний і універсальний – він говорить не лише про особисту історію режисерки, а й про досвід тисяч матерів, розлучених війною з дітьми. Це документальне кіно, що не залишає байдужим і нагадує: у найтемніші часи саме любов стає найпотужнішою зброєю.
3. «Таємний агент», режисер Клебер Мендоса Філю
Події фільму переносять глядача у Бразилію 1970-х – час військової диктатури, страху та постійного насильства. Науковець Марсело змушений тікати, коли дізнається, що його розробками прагне заволодіти корумпований міністр. Рятуючись від убивць, він повертається до рідного міста на узбережжі океану, де його чекає хаос карнавалу, поліцейські розправи й таємничий рух опору. Але справжня мета героя – віднайти свого сина, щоб разом залишити країну.
Четвертий фільм одного з найавторитетніших режисерів Бразилії поєднує інтимну історію з масштабним політичним контекстом. Це кінематографічна листівка рідному для Мендоси Філю місту Ресіфі з його легендами та атмосферою американських жанрових стрічок 70-х. «Таємний агент», відзначений у Каннах призами за режисуру та акторську гру, а також нагородою ФІПРЕССІ, – це складна мозаїка, яка водночас є і трилером про людину-втікача, і роздумами про культурне безпам’ятство та замовчування.
4. «Сентиментальна цінність», режисер Йоакім Трієр
Після смерті матері дві сестри дізнаються, що родинний будинок досі належить їхньому батькові – відомому режисеру, який багато років тому залишив сім’ю. Його несподівана поява у житті доньок стає початком нових випробувань. Коли старша відмовляється від ролі в його новому фільмі, батько запрошує голлівудську зірку, а дім, у якому виросло кілька поколінь, перетворюється на знімальний майданчик.
У цьому фільмі, що приніс Йоакіму Трієру Ґран-прі Каннського кінофестивалю та низку престижних нагород у Локарно, Мюнхені й Брюсселі, розгортається розмова про ціну мистецтва й тягар спадковості. Простір сімейного дому стає не лише декорацією для кіно, а й місцем, де час нашаровується образами й втратою. «Сентиментальна цінність» сповнена меланхолії й гумору, що виринають між напруженими сценами Стеллана Скашґорда та Ренате Рейнсве, й перетворюється на тонке дослідження болісних, але необхідних спроб порозуміння між поколіннями.
5. «Блакитна стежка», режисер Ґабріель Маскаро
У недалекому майбутньому бразильський уряд ізолює літніх людей у спеціальних колоніях, щоб суспільство могло сконцентруватися на продуктивності молодих. 80-річна Тереза відмовляється підкоритися цим правилам і вирушає в мандрівку Амазонією, прагнучи виконати останнє бажання перед тим, як втратить свободу. Її подорож стає актом спротиву й пошуку власної ідентичності.
Прем’єра фільму відбулася на Берлінському кінофестивалі, де він здобув Ґран-прі журі «Срібний ведмідь», а також відзнаки екуменічного журі й глядачів. Маскаро створює не лише антиутопію, але й емоційну притчу про свободу та гідність. У центрі оповіді — літня жінка, яка вперше стає героїнею власного життя й не дозволяє суспільству визначати її долю. «Блакитна стежка» ламає стереотипи про старість, доводячи, що свобода вибору й внутрішня сила не мають віку. Одразу після «Київського тижня критики» 30 жовтня фільм вийде в український прокат, для якого його спільно з «Артхаус Трафік» купив комік Василь Байдак.
6. «Сірат», режисер Олівер Лаше
Луїс разом із сином і собакою вирушає в марокканську пустелю, аби знайти зниклу доньку. На цьому шляху вони приєднуються до групи рейверів, що їдуть на вечірку в самому серці Сахари. Подорож перетворюється на випробування, де пісок, музика й темрява переплітаються в гіпнотичний калейдоскоп, а межа між реальністю та маренням зникає.
Стрічка, створена під опікою продюсерів Педро й Аґустіно Альмодоварів, вийшла у конкурсній програмі Канн і принесла Лаше нагороди за режисуру та акторську гру, а також приз ФІПРЕССІ. «Сірат», знятий на 16-міліметрову плівку, нагадує артхаусну версію «Шаленого Макса» – апокаліптичну одіссею, що поєднує техно-музику, тілесність і філософські алюзії. У назві закладено ісламський символ тонкого мосту над пеклом, що веде до раю, і саме такою стає ця подорож — між відчаєм і надією.
7. «Пісні землі, що повільно горить», режисерка Ольга Журба
Цей фільм – документальна хроніка України у перші роки повномасштабної війни. Знятий як аудіовізуальний щоденник, він складається з фрагментів життя, розмов, криків і тиші, які формують портрет суспільства, що вчиться жити у новій реальності. Це кіно про людей, які всупереч усьому намагаються уявити майбутнє посеред катастрофи.
Світова прем’єра відбулася на Венеційському кінофестивалі, після чого фільм був показаний на IDFA та здобув головний приз Docudays UA. Стрічка поєднує шокуючі аудіозаписи й свідчення очевидців із візуально витонченими, майже сюрреалістичними образами. Цей контраст створює паралізуючий ефект: війна постає не лише як трагедія, а як повільне згоряння самої землі, на якій живуть люди. «Пісні землі, що повільно горить» – один із найпотужніших українських документальних фільмів останніх років.
