Орест Пасічник — один із акторів нового покоління, хто впевнено заявляє про себе як у театрі, так і на екрані. Він входить до трупи Молодого театру, знімався у фільмах «Каховський об'єкт», «Черевички неношені», «Потерпи трошки» та багатьох інших. А нещодавно Орест зіграв роль Стаса Коцика у серіалі «Лікарі» від СТБ — іронічного, уважного й трохи непередбачуваного лаборанта. Актор поділився, як почалася його акторська кар'єра, як він готувався до нової ролі та чому робота в медичному серіалі стала для нього особистим викликом.
— Як почалася ваша акторська кар’єра — що спонукало обрати саме цей шлях?
— Мій перший вихід на сцену відбувся ще у 2003 році — у виставі мого батька, Степана Пасічника, «Кирпатий Мефістофель». Я грав Міку, сина Якова Михайлюка, і пам’ятаю, як маленьким виходив на сцену й читав віршик.
Певний час я вагався, чи варто вступати до театрального вузу — навіть думав про журналістику, — але зрештою зрозумів, що хочу бути актором. У 2016 році вступив до університету імені Карпенка-Карого, який закінчив у 2020-му. Після цього мене зарахували до трупи Молодого театру. Власне, з цього все й почалося.
— Чи є актор, режисер або фільм, який став для вас своєрідним орієнтиром або мотиватором?
— Їх насправді багато. Але мене завжди вражав Леонардо Ді Капріо.
Пам’ятаю, коли вперше подивився фільм «Що гнітить Гілберта Грейпа?» — я був просто шокований його грою. Я не розумів, як він це робить, настільки все було правдиво й глибоко. Після цього переглянув усі його фільми — він дійсно неймовірний актор і великий професіонал.
— Є режисери, з якими мрієте попрацювати?
— Було б цікаво більше попрацювати з Аркадієм Непиталюком. Колись, ще студентом, я знімався в епізоді серіалу «І будуть люди», і мене тоді дуже вразив його підхід. Здавалось би — звичайний епізод, невідомий актор приїхав на кілька сцен. Але він перший підійшов, познайомився, ми обговорили епізод, і він сказав фразу, яку я запам’ятав надовго: «Оресте, що ми тут можемо зіграти?». Для актора, особливо початківця, це безцінно — коли тебе чують і сприймають як партнера.
Звісно, хотілося б попрацювати й з Антоніо Лукічем, Зазою Буадзе, Іриною Громоздою, Любомиром Левицьким — це круті українські режисери, які знімають справжнє, якісне кіно.
Якщо говорити про театр, то мені близькі роботи Давида Петросяна, Івана Уривського, Максима Голенка, Оксани Дмитрієвої, Тамари Трунової. Вони всі абсолютно різні, у всіх є чому повчитися.
І, звісно, я би дуже хотів зробити виставу зі своїм батьком. Я справді вважаю його надзвичайно талановитим і професійним режисером — не лише тому, що він мій тато, а тому, що він створює глибокі, інтелектуальні й сильні роботи. Сподіваюся, така можливість ще буде.
— У акторстві важлива емпатія — здатність відчувати інших. Що допомагає вам розуміти своїх персонажів?
— Це цікаве питання. Важливо розуміти, що слово «персонаж» походить від слова «персона» — тобто яка саме людина стоїть за цією роллю. Я завжди намагаюся зрозуміти її точку А і точку Б: що вона хоче, до чого прагне, що їй заважає. Це така своєрідна математика — коли крок за кроком, пазл за пазлом вибудовуєш внутрішню логіку героя.
Один мій друг, теж актор, якось дуже влучно сказав про «коридор ролі»: уяви довгий коридор із дверима ліворуч і праворуч. «Зіграти роль» — це пройти цим коридором і спробувати відчинити кожні двері. Десь буде зачинено, десь відчинено — але суть саме в процесі пошуку.
І саме тоді з’являється живий, справжній результат.
— Як ви готувалися до ролі Стаса Коцика — чи було щось особливо складне чи цікаве в образі, що відрізнялося б від попередніх ролей? Що найбільше сподобалося в цьому персонажі, а що було складно зрозуміти чи прийняти?
— Стас Коцик — дуже цікавий персонаж, і в багатьох аспектах він мені близький. Він упевнений, іронічний, іноді навіть трохи саркастичний, але при цьому добрий, життєрадісний і щирий. Через свою надмірну впевненість іноді потрапляє в кумедні ситуації — і це робить його ще більш людяним.
Не можу сказати, що щось у ньому було для мене неприйнятним, але на зйомках часто бувають моменти, коли ми з режисером щось коригуємо — репліку чи дію. Іноді просто відчуваєш, що «Коцик би так не сказав» або «не зробив».
Що стосується підготовки, довелося вивчити багато медичних термінів і процедур. Адже мій герой — лаборант, а для мене лабораторія до цього була справжнім «темним лісом». Тепер я точно розумію, як виглядає робота з пробірками й мікроскопом (усміхається).
— Розкажіть трохи більше, як вам працювалося з термінологією під час зйомок у «Лікарях».
— Медичні терміни — це окрема «цукерочка» цього проєкту (усміхається). По-перше, їх справді складно запам’ятати, по-друге — іноді ще складніше правильно вимовити. А по-третє, важливо розуміти, про що саме говориш. Тому перед тим, як «віддати результати аналізів» на камеру, я завжди гуглю, що це означає. Для мене це, без перебільшення, виклик — але, думаю, не лише для мене.
— У короткометражному фільмі «Недоступні» ви торкаєтеся теми війни та евакуації. Як вам працювалося з такою болючою темою — і чи були моменти, коли емоції переходили за межі гри?
Що стосується короткометражного фільму «Недоступні» («Unavailable»), то особисто як актор я не можу сказати, що безпосередньо торкнувся теми війни — радше став її частиною через загальну атмосферу історії. Сам фільм вийшов дуже чуттєвим, навіть трохи документальним, а операторська робота — просто на високому рівні. Я вважаю, що за такими хлопцями, як Кирило (режисер фільму Кирило Земляний — прим. ред.), майбутнє українського кіно. Він має виняткове чуття до деталей і вміє говорити про складні речі просто й чесно.
Це кіно про війну — без війни в кадрі. У ньому немає вибухів чи бомб, але кожен глядач усе розуміє й відчуває. І саме в цьому його сила. Не дарма «Недоступні» представляли Україну на Каннському кінофестивалі — це справді високий рівень. І я щиро раджу всім подивитися цей фільм.
— Яким було ваше перше враження від сценарію «Каховський об'єкт»? Чи вплинула реальна трагедія підриву Каховської ГЕС на ваш підхід до ролі, і як ви намагалися передати цю чутливу тему через хорор-жанр?
— Коли я вперше прочитав сценарій «Каховського об’єкта», подумав: «Блін, це цікаво! У такому жанрі я ще не працював». Мені одразу захотілося взяти участь у проєкті — хоча б тому, що в українському кіно ще не знімали нічого подібного.
Взагалі з цим фільмом у мене цікава історія: самопроби я записував на одного персонажа, на живих пробах пробувався на іншого, а в результаті мене затвердили на третього.
Тема справді дуже чутлива. Ще на етапі виробництва я стикався з критикою — мовляв, фільм «хайпить» на трагедії Каховської ГЕС, а ми не можемо зрозуміти, що відчували люди, які це пережили. Я можу зрозуміти такі емоції, але хочу наголосити: жоден із нас не мав на меті спекулювати на темі.
Навпаки — уся команда намагалася через мистецтво, через кіно привернути увагу до цієї катастрофи. Бо я впевнений, що фільм побачать і за кордоном, можливо, фільм поїде на фестивалі, і глядачі за межами України знову побачать, із якою жорстокістю нам доводиться мати справу.
І, водночас, це важливий крок для українського кінематографа: ми показали, що можемо працювати навіть із таким непростим жанром, як зомбі-екшн, і робити це на гідному рівні.
— Як ставитеся до критики? А які відгуки мотивують?
— До критики ставлюся абсолютно спокійно — вважаю, що вона навіть необхідна. Якщо вона конструктивна, то це завжди можливість для розвитку. Без критики немає руху вперед.
А ось до хейту — ніяк не ставлюся. Звісно, неприємно, коли людей більше цікавить не твоя робота, а можливість «закидати камінням» у коментарях. Але, на щастя, поки що з таким я майже не стикався. Я завжди відкритий до діалогу й конструктивної дискусії — навіть у коментарях.
— Що для вас означає успіх — яким бачите розвиток кар’єри через, скажімо, 5 років?
— Успіх… А що це взагалі таке? Впізнаваність? Медійність? Головні ролі? Великі гонорари? Мабуть, усе це має значення, але для мене головне інше.
Успіх — це коли ти розумієш, що робиш свою справу добре, і коли це бачать і відчувають інші. А коли є це — усе решта приходить само собою.
Через п’ять років я бачу себе ще глибше в професії: із цікавими ролями, роботою і в театрі, і в кіно. Якщо так і буде — для мене це й буде справжній успіх
— Які театральні вистави за вашої участі ви б порадили глядачам обов’язково подивитися?
— «Зашнурована пара», «Сватання на Гончарівці» та «Жага моря». Усі три дуже різні за настроєм і жанром, але кожна по-своєму близька мені. У них є і гумор, і щирість, і сум — те, заради чого глядач приходить у театр.
Матеріали надані пресслужбою каналу СТБ