Максим Єфіменко завжди програє. Здавалося б, нова престижна робота має стати його щасливим квитком, от тільки за дверима омріяного офісу його життя стискається до розміру скляного акваріума, у якому на нього чекають численні невдачі, таємниці, боротьба з токсичним босом, а подекуди — і з самим собою.
Новий роман Кирила Половінка «Планктон», який нещодавно вийшов друком у видавництві Лабораторія, — це сатирична, зла і до болю впізнавана трагікомедія офісної реальності на зламі десятиліть: тут, щоб отримати бажане, доведеться втратити все, що було по-справжньому важливим.
Нащо казати комусь про свої особисті досягнення? Бо всі ми самозакохані засранці, й логіка в цьому абсурдна. Тому мовчати було тяжко. Новина осіла всередині, немов алкоголь у важке похмілля, — забудеться тільки з часом. Але я розумів: треба стулити пельку, щоб не злякати. За щастям завжди приходить нещастя; не треба пришвидшувати ці зміни.
Коли я «вдруге» прийшов до «Трейд Сіті», то з усією повагою та почуттям відповідальності ставився до роботи, яку одержав. Усі процеси налагодив, треба було лише підтримувати. Як з машиною: там змастити, там підкрутити, у вільний час поверхово оглянути. Залишившись на категорії з Олегом удвох, перше, що я з’ясував: «пекельній машині» було абсолютно похрін на мої думки. Вона розігналась і перла на мене, викидаючи з-під коліс язики полум’я. Choo-choo, motherfucker!
За один день я отримав телефонних дзвінків більше, ніж за весь період роботи тут. Таке враження, що я був не асистентом категорійного менеджера, а оператором. Саме в цей час моє ставлення до постачальників змінилось із «це ж партнери» на «кінчені виродки». Ці покидьки обривали телефон із проблемами, які самі згенерували, бо навіщо працювати за алгоритмами, прописаними в договорі? Гайда «на ідіота» спробуємо проскочити! Це створювало проблеми для нашої системи та навалювало мені роботи.
Наприклад, одному з постачальників стало впадло вручну формувати накладні на відвантаження за нашою формою (яка підписана з двох боків у додатку до договору) — і він за кілька кліків зробив це за своєю. Підсумок: на нашому складі колапс, бо цього дебіла не можуть прийняти, і за ним утворилась черга з інших постачальників. Виправдання «база лягла» взагалі універсальне. Яка база? Даних чи НАТО? Чи База — то прізвище бухгалтерки, якій стало зле, й вона нахимерила з документами? ВідМорозу похрін, його менеджер «згенерував» проблеми. Косячать вони, деруть мене.
Далі в рейтингу тупорилої метушні йшли закиди «Скинь» або «Прошу надати» у більш корпоративних. І майже те саме: «У нас була домовленість» або «Ви нам раніше робили». Піднімаю старі листування (плюс пробити корпоративні алгоритми, щоб мені підвʼязали Пашину пошту), вичитую договори, в яких має бути зазначена така опція, простіше кажучи, марную час. Бо ніхто нічого подібного цим постачальникам не надавав. І взагалі, як пояснив мені Олег: «За такі послуги ми з постачальників беремо додаткові кошти. Вони “на лоха” намагаються отримати це безкоштовно». А найогидніше в цих маніпуляціях — тиск на жалощі. Коли постачальникам не вдається мене пробити (бо дозволь одному, всядуться на шию інші), вмикається «Увійдіть у наше становище!». Ага, спочатку ти входиш у те саме становище, а потім велетенський корпоративний ялдак входить у тебе, бо ти порушуєш правила, регламенти та інше.
Уявіть собі мій інфернальний настрій. Я, Максим Сергійович Єфіменко, готовий був трощити кабіни за їхні спроби «на лоха» — в роботі подивимось, хто з нас хто, чудили. Choo-choo, motherfuckers!
— Максе, як справи? — весело питав Олег.
— Це якась жесть! Я не встигаю відповідати на дзвінки!
— Ласкаво просимо до пекла! Ха-ха-ха! — ржали «кондитери».
Я намагався не реагувати, але від стримання ще більше психував.
— Максе, заспокойся! Ти так звільнишся скоро!
Яке страшне слово, я так не хочу! Звільнення, пошук нової роботи, така ж хрінь за меншу зарплату... Ой, ні-ні-ні! Дайте мені, будь ласка, трошки часу заспокоїтись!
— Роботи завжди буде більше, ніж ти здатен перелопатити, тож просто розстав пріоритети й виконуй необхідне, — радила Маша, коли витягла мене на заспокійливий чай.
А як, курва, за браком досвіду розібрати, що з усього цього лайна необхідне?! Можна ж на щось конкретно забити, покласти товстий болт і прибити цвяхом, а потім з’ясується, що саме ця хрінь чомусь була найважливіша. «Спитай у колег», — порадите ви. Але тут таке діло, що вони теж не святі й багато чого пройобують. Згадайте один випадок із бонусами, бо «ніхто так глибоко не копав». А гроші та дохід, якщо я правильно розібрався, — це якраз наша компетенція.
У нових (а для мене майже все було нове) обов’язках я взагалі не розумів пріоритетів. От тільки пошук позицій в акції. Акції — це дуже важливо. Бо Олега щовівторка деруть за знижки, які ми вибили з постачальників. Ви ж не думаєте, що акції в супермаркетах проводяться коштом ритейлера? Навіщо, якщо можна дисконти струсити з виробників товарів?
Олег узагалі коуч від бога та майстер делегування. Міг в останній момент вирішити, що нам потрібна інша позиція, а не та, над якою я працював (вів перемовини щодо дисконту та обсягів) майже тиждень. Також міг раптово перекинути на мене частину своїх обовʼязків. «Визнання» — для мами, «звичайна людська лінь» — для мене.
— Так, а чого я маю це робити? Раніше цим займався Павло! Максе, тепер ти будеш повністю вести акційний процес. Від початку й до кінця.
— І на наради ходити?
— Не умнічай! Іди-но сюди, покажу, що треба робити з плануванням обсягів...
Хтось із вас, можливо, любить рожевий колір і поважає модні аксесуари на кшталт окулярів. Тому, певно, ви думаєте, що все, що роблять комерційні бізнеси, має під собою тонни глибинної аналітики та роздумів перед ухваленням рішень. Іноді так і є, але в рутинних системних процесах...
— Вивантажуєш продажі за два тижні. Отут ставиш формулу та множиш на два, заокруглюєш. Можеш очима пробігтись, щоб перекосів не було.
— А може, варто до аналітиків звернутись із цим?
— По-перше, у них купа своєї роботи, і вони таким дрібʼязком займатись не будуть. По-друге, вони тобі такої хуйні нарахують, що доведеться штани задом наперед одягати з місяць, бо Мороз дратиме за результат щодня.
Ні, дякую, мені таке не подобається.
— Аналітики зроблять якусь дику матмодель і в тебе на полиці буде казна-що.
Ага, звичайно, не те що зараз.
Загалом, мене дуже бісила безтурботність моїх колег. Вони розвʼязували проблеми поверхово, заглиблюючись по діагоналі, тобто лише знімали симптоми хвороби, коли я намагався знищити її вогнище. На постачальника некоректно формуються замовлення: чому?
— Максе, — всміхався Євген з кондитерки, — та яка різниця? Перекинув на логістів і забув.
Ні, вони (постачальники) будуть мене замахувати щоразу, тому треба відкалібрувати систему. Я витратив три дні на те, щоб ознайомитись із формулами автозамовлення та знайти помилку в розрахунках.
— А ти не матфак часом закінчував? — спитав у мене логіст.
— Та ні, це ж просто логіка: якщо щоразу товару бракує від поставки до поставки, то треба збільшувати мінімальну затарку полиці.
Клас, правда? Покращив механізм! Але Морозу на нарадах почали ставити незручні запитання: якого дідька компанія на рівному місці виросла в товарних залишках? Довелось через Олега пояснювати (у ВідМороза падала на офісну плитку корона спілкуватись напряму з асистентом менеджера, якщо справа була стратегічного рівня).
— Максе, — підколював той самий Женя, — ти акуратніше систему лагодь, бо нам робота потрібна.
— Це жарт? Я не розумію.
— Наша робота — вирішувати проблеми, дурілка. Якщо все полагодити й автоматизувати, ми нахрін нікому не будемо потрібні. Розумієш?
— Нє.
— Олег, поясни молодому.
— Усе нормально, — підморгнув мені Олег. — Працюй спокійно, Максиме.
Небезпека крилась усюди. Іноді прилітало з таких глухих кутів, що аж дивом дивувався. Наприклад, щоразу, коли мені вдавалось закривати складний кейс, то переможно вигукував на кабінет: JobIsDone.
І от після одного такого вигуку...
— Юначе, ви б посоромились!
Матеріали надані видавництвом Лабораторія