Як висловився один із членів журі, які брали участь у церемонії нагородження, можливість відвідувати «Молодість» у наш час є справжнім благословенням. Складання програми найбільшого у світі кінофестивалю дебютного кіно цього року було пов'язане з особливими труднощами. Двоє з головних відбірників «Молодості», програмний директор Ігор Шестопалов і куратор національного конкурсу Віктор Глонь, вступили до лав ЗСУ, проте зуміли підготувати дев'ятиденний кіномарафон, в якому відбилися і реальність країни, що воює, і творчі пошуки сучасного кінематографа.
Цілком природно, що в українській частині конкурсних програм домінувала військова проблематика. У національному конкурсі, складеному з короткометражних робіт, серед безпосередніх звернень до подій російсько-української війни чи не найбільший емоційний вплив на публіку справила «В очікуванні» Галини Лаврінець. Це документальна стрічка про повернення українських військовополонених, про їхніх близьких і про тих, хто, пробиваючись до звільнених, намагається дізнатися про долю синів, чоловіків і батьків, які значаться військовополоненими або зниклими безвісти.
Тема фільму, образи його героїв справляють настільки приголомшливе враження, що не відразу усвідомлюєш, з якою майстерністю його автори манерою фільмування і монтажу передають стан очікування, того чистилища, в якому живуть тисячі наших співгромадян і яке у фільмі Лаврінець стиснуто до кількох десятків квадратних метрів.
Серед ігрових картин на військову тему варто виділити «недоступних» Кирила Земляного (Премія журі Спілки кінокритиків України та спеціальна відзнака журі національного конкурсу) про молодого біженця, який працює на волонтерському пересильному пункті. Потроху крадучи провізію з гуманітарних вантажів, герой намагається роздобути гроші, необхідні для оренди квартири для себе і матері. Жінка досі не вибралася з рідного міста, що перетворилося на зону бойових дій.
У цьому достовірному та незручному зображенні воєнного часу невіддільною частиною тилового життя виступають ті, для кого війна є бізнесом: від торговців краденим до ріелторів, що дивляться на своїх співгромадян, які втратили все, немов на відданих у їхнє розпорядження рабів. Але стрижнем оповіді виступають дилеми, які постають перед людиною, чия готовність допомагати ближнім стикається з прагненням врятувати найближчих.
Тему біженців поетично відобразив один з найоригінальніших фільмів програми, «Котик та Песик шукають Дім» Георгія Гогатадзе (спеціальний диплом журі СКУ). Головні герої після повені, що знищила їхню домівку, вирушають у ванні вплав до чужих країв. У цій шестихвилинній роботі, що спочатку здається безневинною забавкою, нагадуванням про напівзабуті враження від перегляду дитячих телепрограм, з її викохано створеними ляльковими персонажами та декораціями, проступає і притча про втрату і пошук, і пронизливе відображення сучасності. Універсальності додає і надзвичайно кумедне озвучення, в якому українські слова набувають англійської вимови.
Мільйони українців також втратили свій дім через повінь Великої Історії, катаклізми тиранії і військової агресії. Вони готові чіплятися за наймізерніші уламки свого звичного існування, як Котик і Песик чіпляються за свою ванну перед мандрівкою у «Велике Незнане». Ванна, що залишилася від їхнього дому, тепер і стала їхнім домом — але насправді домом один для одного є вони самі. Як і ми для своїх рідних і близьких, попри всі понесені втрати і всі втрати, які на нас ще очікують.
Переможцем національного конкурсу був названий фільм В'ячеслава Туряниці «Роздуми про мир під час повітряного нальоту». Це оригінальний зліпок вітчизняної повсякденності, в якому люди різного віку і стану виконують свої професійні обов'язки, спілкуються, доглядають за близькими людьми. При цьому сирена повітряної тривоги, що супроводжує події, надає цим буденним справам відчуття хиткості земного буття. Водночас вона свідчить про гідність та силу природи, що дозволяє нам продовжувати звичні заняття всупереч усім випробуванням і загрозам воєнного часу.
Представлену в конкурсі документальних дебютів американо-німецьку картину «Якщо ми більше не зустрінемося» Ноаза Деше, Бо Віллімона і Петра Вєрзілова без сумніву можна віднести до числа найкращих творів про українсько-російську війну. Людині старомодних лексичних уявлень її перегляд здатний пояснити, чому словосполучення «художнє кіно» не варто вважати синонімом ігрового. При цьому проблематика фільму, взаємини фронтовика і його дружини, яка переїхала до Канади, а також дитячі ігри у войнушку на вулицях прифронтового міста, начебто не передбачає особливих вишуканостей. Однак з цього звичного матеріалу народжується справжня кінопоема про українське повсякдення, в якій мир більше невіддільний від війни, але любов і душевна стійкість все ж дозволяють утримувати його в координатах старих уявлень про Добро і Зло.
Камера втручається в особистий, інтимний простір героїв з невимушеністю і делікатністю. А ігрові вставки, що відтворюють сновидіння, органічно переплітаються з діалогами членів сім'ї та побратимів, сценами боїв і прощань із загиблими. Не дивно тому, що питання про те, які епізоди картини були постановочними, звучало на обговоренні, що відбулося після показу, раз за разом.
Нагороду за найкращий фільм документальної програми отримала стрічка «Юнацтво» мексиканця Кані Лапуерти, присвячена трансгендерній дівчині Карлі. Ця стрічка, що знімалася протягом восьми років, відрізняється оригінальною структурою. Це історія дорослішання Карли, побудована як історія створення фільму про неї. Зафіксовані кадри з її життя стають відправною точкою для закадрового пікірування режисера й героїні та їхніх роздумів про те, якою має вийти завершена робота. Комедійна інтонація, незвична для стрічок про трансперсон, анітрохи не затушовує драматичність проблем, з якими стикаються підлітки-трансгендери, а також гострих для молодих людей питань виходу з-під батьківської опіки та пошуку свого місця в суспільстві.
Схожі виклики стоять перед центральною героїнею фільму з основного конкурсу «Ремонт» литовки Ґабріелє Урбонайтє, хоча вона і досягла тридцятирічного віку. У квартирі, нещодавно орендованій разом із хлопцем, який ось-ось запропонує їй одружитися, вона працює над перекладом норвезького роману. Поміж цим ревниво читає звістки про літературні премії та гортає інстаграм подруг-одноліток. Зустрічі з матір'ю жінка сприймає мало не як візити інспектора з умовно-дострокового звільнення.
Криза настає, коли вона знайомиться з хлопцем з команди робітників (Роман Луцький), що проводять реновацію фасаду. Спілкування з українцем — художником, змушеним працювати в будівельній бригаді та жити зі своєю сім’єю далеко від батьківщини, яку охоплює полум’я повномасштабної війни, — спонукає героїню поглянути на своє життя з боку. Вона переконується, наскільки ілюзорним є її благополуччя. Втім, обох персонажів об'єднує впевненість, що вони все ж не втратили можливість будувати своє існування відповідно до своїх мрій і прагнень. Тривоги та надії героїв Урбонайтє, вочевидь, виявилися близькими аудиторії — фільм отримав приз глядацьких симпатій.
Як і два роки тому, коли Гран-прі фестивалю отримала «Дальва» француженки Еммануель Ніко, одним із тріумфаторів нинішньої «Молодості» стала стрічка про сексуальне насильство, жертвою якого стає дитина. Нагороду як найкращий повнометражний фільм отримала бельгійська картина «Ми вам віримо» Шарлотт Девіллер і Арно Дюфе. Фільм побудований як своєрідний судовий трилер — колишнє подружжя в присутності своїх дітей і адвокатів дають свідчення судді у сімейних справах. Суддя повинен розв’язати питання про право на батьківські візити чоловіка, проти якого кримінальна поліція веде справу за підозрою у зґвалтуванні сина.
Напруга цієї камерної оповіді, досить статичної сюжетно, тримається на блискучій грі акторів, які передають рішучість і відчай героїв у їхніх спробах переконати юристів у справедливості їхньої версії подій, і драматургії, яка залишає певний простір для інтерпретації того, що відбулося.
Гран-прі 54-ї «Молодості» отримала українська картина (востаннє це сталося у 2022-му році, коли переможцем був визнаний «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука), «Втомлені» Юрія Дуная, відомого оператора, відповідального за візуальний ряд таких картин, як «Креденс» Валентина Васяновича, «Черкаси» Тимура Ященка і «Звідки куди» Мачека Хамели. Дія розгортається в спеціалізованій лікарні, де проходять реабілітацію ветерани, понівечені пораненнями, отриманими на полі бою та внаслідок знущань у полоні. Вони не меншою мірою травмовані й психологічно. Цей простір постає своєрідним залом очікування, в якому, серед своїх побратимів і посестер, серед персоналу, що прагне в міру можливості вилікувати їхні тіла і душі, в позачассі процедур і неспішних обідніх розмов, одні готуються повернутися на фронт, а інші адаптуються до мирної реальності.
Дехто з героїв, подібно до центральних персонажів (Валерія Ходос і Дмитро Сова), намагаються віднайти ґрунт під ногами спільними зусиллями. Однак схожість досвіду, яким заражений кожен з них, часом виявляється ілюзорною. Самі того не бажаючи, вони ранять один одного тим сильніше, чим ближче сходяться, ніби наступаючи під час романтичної прогулянки на міну, встановлену зовсім для інших.
Драматургічна основа стрічки далека від досконалості: фільм рясніє штучними сюжетними поворотами й неправдоподібними реакціями. До пари сценарію — і гра навіть талановитих виконавців, які намагаються досягти виразності криками та лайкою. Разом із тим, у цьому фільмі відчутно щире бажання передати страждання героїв і мучеників, труднощі соціалізації та їхнє прагнення знайти душевний спокій. Воно закликає до підтримки всіх нас, які зобов’язані їм своїм існуванням. Нагородження фільму Юрія Дуная можна назвати перемогою радше громадянського посилу, ніж художніх чеснот. Втім, це видається цілком доречним у ситуації, коли проведення кінофестивалю є дивом, забезпеченим подвигами людей, подібних до персонажів «Втомлених».