Українська акторка театру та кіно Яна Моріс поділилася власними роздумами про впевненість у собі, самооцінку та внутрішню опору. У розмові з Yabl вона розповіла, чому страх може стати ресурсом, як навчитися не шукати себе в чужих реакціях і чому справжня сила починається з прийняття, а не боротьби.
— Яно, нещодавно ви провели ефір з українським психологом, де обговорювали тему самооцінки та впевненості в собі, зокрема у сфері акторства. Для чого ви вирішили підняти саме цю тему і що стало її відправною точкою?
— Я вважаю, що тема самооцінки насамперед не про акторство, а про якість нашого життя. Куди б ми не прийшли, з чим би не зіштовхнулися, усе врешті спирається на те, як ми самі себе сприймаємо. Саме самооцінка визначає, як ми реагуємо на виклики, як виходимо зі складних ситуацій і навіть те, як інші люди ставляться до нас.
Ми вирішили підняти цю тему, бо саме вона є фундаментом гармонії: і з собою, і зі світом. Коли людина впевнена у собі, вона не бореться за любов чи схвалення, а знаходиться у постійному балансі.
А відправною точкою для нашого спільного ефіру з психологом Олександром Коневим стало те, що це питання турбує велику кількість людей. Занижена самооцінка торкається як молодого покоління, яке ще тільки формується, так і дорослих людей, які прожили деякий вагомий відрізок життя, але так і не знайшли в собі тієї внутрішньої опори. Тому, нам і хотілося поговорити про це щиро, відкрито, аби допомогти людям знайти шлях до себе.
— Як ви для себе розумієте, що у людини все гаразд із самооцінкою? Є якісь внутрішні сигнали, що показують, коли вона починає просідати?
— Для мене це завжди видно не за словами, а за станом. Людина з гармонійною самооцінкою випромінює спокій — у ній немає сліпої внутрішньої боротьби. Вона не шукає підтвердження ззовні, бо має цей міцний фундамент всередині. Може визнавати свої слабкості, не втрачаючи відчуття власної гідності. Коли їй не потрібно нічого доводити, не потрібно постійно себе виправдовувати чи порівнювати. Вона просто є, і цього досить.
А коли самооцінка починає просідати, то це відчувається одразу. З’являється напруга, тривожність, бажання постійно комусь сподобатись, залежність від чужих оцінок. Ти ніби перестаєш чути свій голос.
І от саме тоді важливо зупинитися. Не бігти доводити щось, не шукати зовнішніх опор, а просто побути з собою — чесно, без прикрас. Треба прислухатись до свого внутрішнього голосу і поставити просте питання: «А що я зараз відчуваю насправді? Чого хочу я, а не інші?». І в цих чесних відповідях завжди народжується опора.
— Багатьох паралізує думка: «У мене не вийде». Як, на вашу думку, подолати цей страх і зробити перший крок? І чи стикалися ви з подібною проблемою в кіно?
— Це відчуття знайоме, думаю, багатьом. І насправді його потрібно не подолати, а зрозуміти його природу. Страх виникає тоді, коли ми фокусуємось не на процесі, а на результаті. Ми хочемо гарантії, хочемо контролю, але саме цей контроль і створює напруження.
В акторській професії це особливо помітно. Якщо актор в процесі думає про те, як він виглядає, як зі сторони інших сприймається занурення в персонажа, замість того, щоб бути в моменті, то енергія блокується, сцена стає більш технічною. Тому, на мою думку, справжній професіонал не бореться зі страхом, а переводить увагу на дію, на партнера, на завдання.
Це і є акторська присутність, коли ти не аналізуєш «зі сторони», а живеш у сцені. Мій досвід показав, що страх є не перешкодою, а показником залученості. Його відчувають навіть великі актори, просто вони навчилися не підживлювати його, а направляти.
Важливо зрозуміти, що успіх це не «вийшло чи ні». А наскільки чесно ти пройшов процес. Бо в кожній роботі, навіть у тій, що, здається, не склалась, є розвиток, є рух вперед. Тож замість того, щоб вимагати від себе безстрашності, краще навчитися бути уважним до моменту. І тоді страх перетворюється не на барʼєр, а на ресурс.
— Чи був у вашому житті момент, коли ви відчули на знімальному майданчику: «Ось зараз я стала сильнішою»? Що стало причиною цього відчуття?
— Такі моменти можуть траплятися будь-коли, незалежно від ролі, жанру чи масштабу проєкту. Це не завжди щось гучне або очевидне. Іноді це лише секундна внутрішня зміна, коли ти раптом розумієш, що стала іншою.
У кожній роботі є свої виклики: новий партнер, інша режисерська енергія, новий емоційний ритм. І кожен раз, коли ти проходиш крізь це, ти стаєш трішки сильнішим.
Для мене момент сили — це не обов’язково тріумф, а момент усвідомлення: «Я знову щось відкрила в собі». Іноді це відкриття приходить через складні умови, іноді — через прості речі: інтонацію, мікрореакцію, зустріч поглядів у кадрі. Головне, навчитися ці стани помічати, фіксувати. Бо саме вони складають той невидимий внутрішній ріст, який з часом стає професійною опорою.
— У професії актора є багато випробувань — кастинги, конкуренція, реакції аудиторії, хейт. Як ви та ваші колеги навчаєтесь не губитися серед цього потоку?
— Все приходить з досвідом. Спочатку дійсно може хитати: ти чутливо реагуєш на відмови, на думку оточення, на будь-яку несправедливість. Але з часом я, наприклад, розумію, що все це частина процесу. І що головне завдання — не сподобатись усім, а залишатись собою. Кожен кастинг, навіть той, де тебе не затвердили, це теж крок вперед.
Я навчилась приймати речі спокійніше. Якщо не затвердили, значить, це не моя історія. Але обов’язково буде та, де моє місце, і тоді все складеться природно і якнайкраще для мене.
А щодо хейту чи оцінок, то просто не підпускайте це близько. Бо чужа думка не має сили, коли в тебе є своя, і ти точно знаєш, хто ти. І чим глибше це розуміння, тим спокійніше ти проходиш будь-який шторм.
Головне — це не шукати себе в чужих реакціях. У цій професії дуже легко загубитись, якщо міряти свою цінність лайками, відмовами на кастингах, порівнювати себе з іншими. Я навпаки намагаюсь тримати фокус на тому, чому я це роблю — на любові до процесу, до самої професії. І коли всередині є ця опора, жоден хейт тебе не похитне.
— І наостанок: якщо зараз людина відчуває, що загубила себе, то що б ви їй порадили?
— Не намагайтеся знайти себе силою. Себе не шукають — себе згадують. Ми іноді втрачаємо зв’язок із собою не тому, що щось пішло не так, а тому, що прийшов час трансформації.
Насамперед — не лякатися цього стану. Ми всі час від часу губимо себе. Це не кінець, а просто точка переосмислення. Іноді життя заносить нас у бік не для того, щоб покарати, а щоб показати, куди ми більше не маємо повертатися.
Коли здається, що всередині порожньо, це не порожнеча, а простір, у який має прийти щось нове. Тому не варто заповнювати його поспіхом. Треба побути в тиші, у спокої, в собі. Повернутися до простих речей: до природи, до прогулянки, до музики, до книжки, яка лікує.
Ти не загубив себе назавжди, ти просто змінюєшся. І в цій зміні народжуєшся новий ти — глибший, чесніший, справжній. Ми звикли шукати силу у діях, але часто вона приходить у моменті прийняття. Коли ти дозволяєш собі бути — навіть якщо не знаєш точно, хто ти зараз.
І саме з цього моменту починається шлях до себе.
Матеріали надані пресслужбою акторки