У міжнародному кінопроцесі Великої Британії проявляється яскравий культурний імпульс, який часто називають «британською хвилею». Йдеться не просто про один стиль чи десятиліття, а про серію тенденцій, що пов’язують авторське, соціально звернене кіно з глобальним резонансом. З нагоди виходу в прокат екранізації бестселера Макса Портера стрічки «Чорне пір’я», розбираємося, що притаманне британському кіно і з чим його «їдять».
Ця хвиля охоплює декілька етапів: від нової британської хвилі кінця 1950-х і 1960-х, яка звернула увагу на побут і клас, до 1990-х і 2000-х із урбаністичними історіями, і далі – до сьогодення, коли британська авторська драма поєднує стилістику з соціальною гостротою. На початку, коли з’явилася так звана «kitchen sink realism» (реалізм «кухонної мийки»), фільми почали звертатися до життя робітничих районів, фабрик, квартир, і до класових обставин, які раніше на екрані або ігнорувалися, або висвітлювалися штучно. Одним із ключових творів цього етапу є «У суботу ввечері, в неділю вранці» (1960), який став одним із символів такої хвилі та отримав роль зразка для майбутніх стрічок того ж Кена Лоуча.
Ця традиція – показати «звичайну людину», бородатого робітника, його сподівання і розчарування, його простір і умови – стала модулем, який британське кіно використовувало й надалі в багатьох формах. Соціальний реалізм Великобританії відійшов від документального підходу і автори звернулись до художнього зображення побуту та класу.
Наступний великий імпульс з’явився у 1990-х, коли британське кіно вийшло за рамки виключно соціальної драми і почало експериментувати з урбаністикою, із молодіжними темами, з музикою, з сильним стилем, що міг вийти на міжнародну арену. Яскравий приклад – «Трейнспоттінг» (або ж «На голці») Денні Бойла, який показав урбан-Шотландію, залежність, молодіжну субкультуру й зробив це з енергією, стилем і гучністю, які виходили за межі класичного соціального реалізму.
Водночас британське кіно почало поєднувати соціальну тематику з жанровими елементами. Кримінал, гумор, музика, стильова обробка створювали нову форму, яка могла бути і авторською, і популярною. Наприклад, фільми Ґайя Річі «Карти, гроші, два стволи» чи «Великий куш», які демонструють цей жанрово-соціальний синтез.
У XXI столітті британська хвиля трансформується: вона зберігає орієнтацію на реальне життя, на клас, на простір (місто чи передмістя), але часто змінює акцент на ідентичність, травму, покоління, внутрішній світ героїв, використовуючи менш прямолінійну форму. У своєму дебюті «Після сонця» 2022 року шотландська режисерка Шарлотта Веллс показує саме таку тенденцію: історія батька й доньки, що відпочивають на курорті, але яка через пам’ять і психологію розгортається у фільм про минуле, втрату, рефлексію. Інший приклад – «Кінець, з якого ми починаємо» з елементами пост-апокаліпсису, який, хоч і жанрово віддалений від «кухонної мийки», зберігає фокус на героїні, її материнстві, втраті, перевороті в житті, тобто на тому, що часто було темою соціального реалізму.
У цих різних фазах британської хвилі виділяються певні спільні риси. По-перше, це звернення до простору – не до гламурних локацій, а до квартир, вулиць, заводів, будинків, міст, районів, які змінюються соціально чи культурно. По-друге, це персонажі. Часто ними стають не герої в класичному розумінні, а люди з обмеженнями, з травмами, з життям, яке не обіцяє легких перемог. По-третє, це стиль – прагнення до правди або до візуальної чесності: монтаж, зйомка натурою, атмосфера партійності, інколи – музика, ритм, культурні відсилки. І врешті-решт – має бути глобальний резонанс: хоча теми локальні, британське кіно стало здатним говорити з міжнародною аудиторією, не втрачаючи своєї особливості, а навпаки підсилюючи її.
Всі ці елементи зберігає британська новинка, яка вийшла в український прокат 13 листопада, – «Чорне пір’я». Це екранізація роману «У печалі є крила» Макса Портера, який став міжнародним бестселером. І для Ділана Саутерна, британського кліпмейкера, фільм став дебютом у повному метрі. Він створив напружену та водночас тиху драму про біль і втрату – те, що знайоме чи не кожному на землі.
В центрі історії – художник коміксів, який пережив раптову смерть дружини, намагається самотужки виховувати двох синів. У полоні горя він починає бачити гігантського крука, якого сам же і намалював. Птах «вийшов» зі сторінок, щоб стати для родини символом відродження, хоча спочатку його сутність лише жахає. Як і прожите горе жахає людину, але його потрібно прожити. Як це власне і робить Бенедикт Камбербетч, який зіграв головну роль у фільмі. До речі, британський журнал Screen International вже назвав його роботу «Найкращою за останні роки». Переконатися в цьому можна вже зараз, переглянувши це кіно.
Матеріали надані пресслужбою Arthouse Traffic