Іноді ми опиняємося там, де ніколи не думали опинитися. Готель біля океану, чуже весілля, люди, які сміються й танцюють, поки ти ледве тримаєшся на поверхні. Саме тут, серед блиску чужого щастя, героїня роману американської письменниці Елісон Еспач починає помалу згадувати, що означає просто бути живою.
«Весільний народ» — це не історія про романтику чи драми. Це спокійна, тепла книжка про тих, хто пережив втрату, втомився від болю, але все одно вчиться дихати далі. Тут багато мовчання, самоіронії, дрібних див і коротких моментів, коли хочеться усміхнутись, навіть якщо всередині ще болить.
Це роман про другий шанс — не гучний і не героїчний, а звичайний, людський. Про те, як серед шуму й метушні знайти себе, прийняти минуле й дозволити собі майбутнє. Можливо, саме так виглядає справжнє повернення до життя.
Yabl ділиться уривком з книги.
…Коли Фібі прокидається, декілька митей іде на те, щоб пригадати, хто вона така і де зараз є. Та потім вона бачить лампи з китицями. Відчуває, як подушка пахне кокосом.
— Я жива, — каже вона вголос, просто щоб у цьому переконатися.
Назовні тихо, у патіо нікого немає. Вечірка скінчилася. А від подушки так сильно пахне кокосом, що заснути, чесно кажучи, не вдається. Не сприяє засинанню і велетенський будильник, який надто яскраво унаочнює час. Третя година ночі. Година страждань, якщо вірити психотерапевтові Фібі. Година демонів, якщо вірити середньовічним селянам. Саме та година, о котрій ви прокидаєтеся через надлишок кортизолу в крові, якщо вірити одному лікареві, з яким колись познайомилася Фібі.
Та хай би як, але саме о цій годині Фібі прокидається найчастіше.
Наречена має рацію. Фібі відвідала у своєму житті достатньо весіль, аби знати, що наречена завжди має рацію. Фібі потрібно зробити щось. Вона має встати та зробити хоча б щось просте, адже коли вона нічого не зробить, прийде вже добре знайоме їй почуття непереборного сорому й вона сидітиме геть спустошена о третій ночі, та ще й після того, як намагалася накласти на себе руки.
Зазвичай у такі моменти вона просто сиділа в ліжку та ставила собі запитання, що змушували почуватися непотребом, наприклад такі: «Що за психопаткою треба бути, аби намагатися себе вбити?», «А що просто зараз робить її чоловік?», «Він спить?», «Займається цієї миті сексом із Мією?», «Чи він і досі ще сидить десь у барі, насолоджуючись дармовою випивкою, бо людям завжди подобалося давати йому щось безкоштовно?» А тоді Фібі, ймовірно, відкрила б сторінку Мії в інстаграмі, хоча це змусило б її почуватися лайном. Власне, саме тому, що це змусило б її почуватися лайном, Фібі й відкрила її. Мія завжди була там, із яскравою помадою на губах, і ніби говорила: «Погляньте на мої великі червоні губи. Подивіться, як ми проводимо цей осінній вікенд. А ось, гляньте, який пиріг я приготувала на 4 липня, і помилуйтеся моєю маленькою донечкою, яка відкусила трохи від цього прекрасного пирога; вона таке маленьке дитятко, чи не так?».
Тому Фібі думає: «То що саме я могла б зробити замість цього от прямо зараз?»
Лілине запитання здивувало Фібі, але вона не впевнена, чи це сталося тому, що вона не очікувала такого глибокодумного запитання від когось, хто так сильно був зосередженим на самому собі, чи, може, через те, що останні декілька років вона прожила, потерпаючи від заважкого тягаря всього того, чого не була здатна зробити: студентських письмових робіт, перевірити й оцінити які Фібі не мала сил, розмов, підтримувати які вона ненавиділа, дитини, яку вона виявилася нездатною народити, премій, яких вона ніколи не отримувала, шлюбу, налагодити який їй ніяк не вдавалося.
Настав час, і вона це ясно бачить, уявити собі речі, які вона може зробити.
От прямо зараз їх небагато. Зараз вона почувається вивернутою навиворіт і надзвичайно втомленою. Але вона зуміє почистити зуби. Вона зуміє скористатись ополіскувачем для рота. Вона буде здатна випити пляшку води. А потім можна буде довго відмокати у красивій ванні.
Але коли Фібі відкриває кран, із подивом розуміє, що й ванну прийняти вона не зможе, бо зливний отвір у її ванні немає чим затулити: відсутня пробка.
Але нехай, думає вона. Це навіть краще. Натомість вона може спуститися донизу та прийняти гідромасажну ванну, пропоновану гостям готелю, й дивитися на океан.
Фібі роздягається до спідньої білизни. Чорне мереживо, найвишуканіше з того, що вона має, оскільки їй не хотілось померти в поганій білизні. Фібі загортається у величезний пухнастий халат — один із тих, які вона й раніше бачила в готелях, але чомусь жодного разу не думала про те, щоб його надягти. Але зараз здається, немовби сам Бог повісив його сюди, щоб вона могла почуватися комфортно у цій ніжній м’якості.
Фібі тягнеться до дверної ручки та дивиться вниз, на свою весільну обручку. Вона знімає обручку, кладе її на чорну мармурову тацю у ванній кімнаті та вирішує, що більше ніколи її не вдягне.
Унизу вона проходить порожнім вестибюлем. Вона проминає вбудовану в стіну дубову книжкову шафу й уперше помічає, що з книжками, виставленими в ній, щось дуже не так. Усі вони повернені корінцями всередину, а до відвідувачів — зрізами сторінок. У такий спосіб створюється щось на зразок монохромної схеми — модний тренд, про який вона якось бачила телепередачу. Божевілля. Тоді це її дуже образило, а зараз, у реальному житті, видалося ще більш образливим.
Фібі витягає одну з книжок. «Сонети» Шекспіра. Фібі оглядається на стіл адміністратора, бажаючи пересвідчитися, чи Полін спостерігає за нею. Але там сидить Карлсон.
— Привіт, Фібі, — каже їй Карлсон.
Мабуть, це в них таке домашнє правило — казати «Привіт» усім гостям і знати всіх на ім’я, так само, як і одним із домашніх правил є не встановлювати жодних правил внутрішнього розпорядку. Ніколи не запитувати, що робить гість або гостя. Гості платять занадто великі гроші, щоб їх можна було розпитувати. Змусьте гостей вважати готель їхнім власним домом, навіть о пів на четверту ранку, коли весільний народ у барі вимагає ще один «Мангеттен». Вона бачить, як бармен наливає коктейлі з енергійністю чоловіка, який щойно піднявся з ліжка.
— Привіт, — каже й вона.
Фібі ставить книжку назад на полицю так, аби корінець було видно. А потім крокує до гідромасажної ванни, пишаючись собою за те, що врятувала Шекспіра.
Фібі думає, що багато можна сказати про клас готелю, коли побачиш, яка в ньому гідромасажна ванна. Так само, як вона одразу багато чого зрозуміла про свого майбутнього чоловіка, коли вперше зустрілася з ним у комп’ютерній лабораторії та подивилася на його нігті. Вона побачила, що він підрізав їх усі коротко, охайно та на однакову довжину. Він не був одним із тих, хто кусає нігті. Якщо в нього й були нав’язливі звички, то пальців рук вони явно не стосувалися.
І ця гідромасажна ванна так само: якщо вона й має якісь недоліки, то Фібі їх просто не бачить. Вона розташована на самому краю навислої над водою тераси, немовби ніщо не відділяє її від океану вдалині.
Фібі заходить у воду та відчуває, як м’яке тепло огортає усе її тіло. Вона спирається спиною на форсунки. Це не схоже на справжній масаж, але вона вдає, ніби їй масажують спину. Фібі заплющує очі. Так, Ліла має слушність. Вода допомагає. Так добре почуватись у теплі. Так добре мати тіло. Вона розводить руки та дозволяє їм дрейфувати. А потім тривалий час сидить так у сонному заціпенінні. Коли ж вона нарешті розплющує очі, щоб подивитися на зірки, то бачить якогось чоловіка, що заходить у ванну.
— Привіт, — вітається чоловік.
Від весільного люду тут дійсно нікуди не сховатися. А цей чоловік — він дивиться прямо на неї, заходячи у воду.
Зазвичай такої людської взаємодії Фібі буває достатньо, щоб негайно втекти з гідромасажної ванни, але зараз вона ніби електризується від прямого зорового контакту. От просто зараз їй приємно бути поміченою. Приємно не боятися поглядів інших людей. Зараз вона єдина, кого здатна по-справжньому боятися, адже Фібі єдина з присутніх, хто щойно намагався її вбити.
— Привіт, — каже й вона.
Чоловік має видовжене кутасте обличчя, трохи пом'якшене знизу бородою. Він гарний тією специфічною вродою, якою уява Фібі завжди наділяла мешканців узбережжя Нової Англії. Своєрідна краса, видублена вітром і водою, немовби він занадто довго ходив під вітрилом, усе життя, кожнісінького дня. А може, саме так і було. Можливо, саме тому у нього й з’явилися ці зморшки навколо очей і саме тому він повільно сідає у ванну з довгим важким зітханням.
— Не думав, що тут хтось буде о четвертій ранку, — каже їй чоловік.
— І я також.
— Але не хвилюйтеся, — каже він. — Обіцяю, що не примушуватиму вас розмовляти зі мною.
— Дуже прикро, — відповідає вона. — Власне, я сподівалася, що ви потеревените трохи зі мною.
Схоже, її відвертість його здивувала.
— Правда? Ви ще не втомилися від усіх цих розмов? — запитує він. — Я, здається, те тільки й роблю на цьому весіллі, що розмовляю з якимись людьми, а потім роблю вдих і розмовляю з іще більшою кількістю якихось людей.
Матеріали надані видавництвом «Фабула»