З 29 січня в українському прокаті — новий фільм від Паоло Соррентіно «Благодать». Світова премʼєра відбулась на Венеційському кінофестивалі у серпні 2025, де стрічка стала фільмом-відкриттям, а Тоні Сервілло, виконавець головної ролі, отримав кубок Вольпі за найкращу чоловічу роль.
Фільм розповідає про останні 6 місяців президентського терміну Маріано Де Сантіса, католика та вдівця. Він стикається з низкою дилем: закон про евтаназію та помилування двох вбивць, які позбавили життя своїх партнерів. Крім того, головний герой подумки повертається в минуле, де згадує свою покійну дружину Аврору.
Якою вийшла стрічка італійського режисера — далі у матеріалі.
Паоло Соррентіно, один з найцікавіших авторів Італійського кіно, вражає глядачів і критиків своїми витонченими фільмами, які рясніють красою, ностальгією і меланхолією. Його 11-та стрічка «Благодать» продовжує досліджувати улюблені лейтмотиви режисера: від зображення елегантності до розкриття самотності та старості. Проте тут президент на прізвисько «Залізобетонний», який потай викурює по одній сигареті на день і слухає реп у навушниках, носить у собі незагоєну рану, пов’язану з дружиною, що дається взнаки щодня.
Протагоніст частково був натхненний реальною історією. Як зазначає режисер у коментарі для Variety, він прочитав новину про президента Італії Серджо Маттареллу. Той помилував літнього чоловіка, який убив свою дружину, що страждала на хворобу Альцгеймера. «Я запитав себе, що означає для людини, яка може здійснювати таку владу, — роздумувати над дилемою помилування вбивці», — говорить Соррентіно. Тому глядач стає свідком непростого шляху Маріано Де Сантіса, подальші рішення якого суперечитимуть його цінностям. Тут мораль стає головним гачком.
Витонченість у кадрі не може не тішити око, зокрема палких шанувальників режисера. Тут, як і в інших його роботах, присутні елементи італійської розкоші та достатку: від помпезних меблів до шедеврів живопису, що прикрашають покої палацу. Якщо в попередній «Партенопі» пишність перебирає на себе всю увагу, не розкриваючи головну героїню, то в новому фільмі старомодний інтер’єр гармонійно поєднується з натурою президента, який ніби все ще залишається у старих часах.
Операторська робота також не розчаровує. Велика кількість приголомшливих кадрів, що нагадують мальовничі картини, є постійною перевагою у фільмах режисера. Далекі плани в кадрі, які відіграють естетичну роль, передають самотність Маріано. Чи то він стоїть на балконі, покурюючи, чи блукає темними кімнатами палацу, вдихаючи останній ковток повітря перед завершенням свого президентського терміну.
Все ж сюжет обертається навколо людини, яка має (або ні) підписати суперечливий для себе закон про евтаназію та розглянути прохання про помилування двох осіб. У нього залишається небагато часу, щоб ухвалити це рішення. Водночас він немов передає юридичну частину в руки своєї доньки Доротеї (Анна Ферцетті), яка підштовхує батька до внесення правок у документ. Сам Маріано більше переймається особистими питаннями, що мучать його протягом усього хронометражу.
Так про що ж «Благодать»? Про політика, термін якого добігає кінця, чи про вдівця, який от уже 40 років хоче дізнатися ім’я коханця дружини? Ба більше, можливо, про людину, яка неохоче приймає свою неминучу старість? Щоб дійти до відгомону відповіді, необхідно пройти такий самий довгий шлях, який пройшов протагоніст.
Закон про евтаназію та петиції про помилування нависають над президентом майже весь фільм. Маріано час від часу повертається до своїх повноважень, читаючи документи або зустрічаючись із засудженими сам на сам. Але помітно, що його гризе інше — невміння рухатися далі та страх визнати власну старість.
Він зізнається, що засинає під час читання молитви, й запитує полковника Лабарро, чи той такий же старий, коли в резиденцію приїжджає інший політик. З ним президент може проявити відблиск людяності й на мить зректися титулу «залізобетонний». Такі епізоди допомагають розкрити глибину персонажа та зазирнути в його внутрішній світ, адже всі навколо бачать його холоднокровним президентом. Однак у першу чергу він — людина зі своїми страхами й думками. Чого не вистачало попередній «Партенопі» з однойменного фільму, де головна героїня залишалася красивою, але глибоко нещасною дівчиною протягом усієї кінострічки. Тут Соррентіно зміг досягти тонкості головного героя.
Втім, постійні міркування про Аврору, які несподівано з’являються і так само несподівано зникають, дещо гальмують основний сюжет. Рефлексія, що характерна для фільмів Соррентіно, тут не грає на руку, бо її надмірно багато. Вставки з Авророю, що ходить у тумані, могли б працювати, якби не відволікали увагу і не ставали ключовою ланкою сюжету. Адже здається, що чим більше Маріано згадує дружину, тим далі він відходить від терміну, що залишився президенту. Лише після того, як протагоніст зіткнувся з агонією коня, він серйозно взявся за розгляд закону про евтаназію. Але ненадовго. Документ, як і петиції, залишаються висіти в повітрі, поки герой уже готовий посадити до в’язниці свою подругу Коко, яка знає, хто був коханцем Аврори.
Варто наблизитися до вкрай важкого рішення для Маріано (не забуваймо, що він — католик), як він починає зупиняти себе, відволікаючись на минуле. Навіть коли він востаннє, як президент, проходить містом, його мучить лише невірність дружини. «Ви надаєте занадто великого значення правді», — говорять йому.
Назву фільму La Grazia з італійської можна перекласти як «прощення», що відсилає до самого героя. Він повинен не лише пробачити себе після прийняття, можливо, морально смертельного закону, але й пробачити покійну дружину, яку ніби не в змозі простити. І тут фільм стає затяжною дорогою, де головну роль відводять внутрішнім переживанням президента. Політика тут — вторинна. Ця повільність, хоч і розбавляється візуальною красою, стримує не лише самого героя, але й розвиток сюжету.
На окрему увагу заслуговує неймовірна акторська гра фаворита режисера Тоні Сервілло, для якого колаборація із Соррентіно стала вже сьомою. Він передав глядачам тлінність героя, його твердість і жорсткість, що заслужено принесло актору приз на Венеціанському кінофестивалі. «Благодать» рясніє стилем, що межує із самотністю та прохолодою. Це може стати випробуванням на терпіння і силу, адже головний герой, хоч і є політичним діячем, спершу залишається людиною зі своїм тонким світом і тягою до спогадів. І нехай уся країна почекає…
Матеріал підготувала Олександра Колосовська