Попри війну та обмежені бюджети, українське кіно продовжує розширювати власні межі та формувати нову ідентичність. Про те, що сьогодні робить наших акторів конкурентними на міжнародному ринку, яких жанрів бракує індустрії та чому головною перешкодою для глобального успіху досі лишається меншовартість, розповідає акторка, стендаперка та телеведуча Катерина Олос. У розмові вона також ділиться власним професійним досвідом і тим, як акторство вплинуло на її світогляд, ставлення до себе та життя загалом.
— Що, на вашу думку, сьогодні вирізняє українське кіно на світовому ринку?
— Перше, що нас вирізняє і точно робить унікальними на світовому ринку, — це шлях, який ми пройшли. А ще у нас, українців, є вміння з нічого зробити щось. Без бюджету зняти круте кіно. Коли одна людина може виконувати купу функцій. Я один раз мала досвід зніматися в закордонному проєкті — вони просто «молилися» на українських акторів і казали, що ми дуже круті.
Також я мала досвід працювати на закордонних воркшопах. До речі, якраз зараз відповідаю на ці питання, повертаючись з навчання у Лондоні. Мене відібрали на курс з гри на камеру, і там було двоє українців. І знаєте, у нас настільки сильна база, що нас дуже хвалили, всі були в захваті. Вони навіть не давали коментарів, а казали, що це вже готові сцени з фільмів.
Єдине, що нам з нашої культури заважає, — це меншовартість. Оце наше вічне незадоволення собою, яке, я дуже сподіваюся, ми вже проходимо.
Воно заважає нам підкорювати найбільші вершини. Проте, я впевнена, що після війни у нас тут буде ще краще, ніж у Голлівуді. Серйозно.
— Якого жанру найбільше бракує українському кінематографу?
— Давайте так: аналізуючи те, що відбувається зараз, скажу, що не вистачає якісної комедії. Ніби фільмів знімають багато, але комедія зараз більше як драмеді — з драматичною ноткою. Як кажуть, сміх знімає напругу, тож треба це зробити якісною комедією.
І мені, якщо чесно, бракує наших історичних фільмів. Ми любимо дивитися історичні стрічки про XVII–XVIII століття, коли в сукнях ходили. Мені ось такого не вистачає, побачити, як жили наші люди раніше. Я сама дуже мрію зіграти роль у Карпатах, знятися там і пожити.
— Які теми, на ваш погляд, українці ще бояться або не готові показувати в кіно?
— Мені здається, що ми, якщо чесно, не те щоб боїмося. Просто кожен, хто створює фільм, розуміє, що хоче, аби його фільм подивилися і він зібрав бюджети. Тому, звичайно, у нас ще більшість людей не готова йти в кіно, де буде ЛГБТ-тематика чи щось подібне. Я вважаю, що ми до цього рухаємося поступово. Але один з моїх улюблених фільмів — неймовірно крутий — це «Уроки толерантності». Це дуже смішне кіно з нереальною акторською грою, рекомендую всім переглянути.
Тому мені здається, що справа не в тому, що режисери бояться знімати, а в тому, що зараз це не завжди те, про що митець хоче сказати. Принаймні я ще не бачила режисера, який би справді хотів глибоко розкрити таку тему. Думаю, наші люди загалом готові до всього — їх просто потрібно поступово підготовлювати.
— Який найсильніший український фільм останніх трьох років — і чому саме він?
— Найсильнішим українським фільмом для мене став «Ти — космос». Це геніальне кіно. Я дуже вдячна Паші Острикову за таку неймовірну українську стрічку. У мене тепер є мрія попрацювати з ним, адже його фільм справді геніальний.
Чому? По-перше, мені дуже подобається акторська гра — вона дуже трушна, просто вау. По-друге, сценарій: я буквально смакувала кожну сцену, кожен діалог. Він настільки крутий, природний, чіпляючий, смішний. Це ідеальне драмеді.
Я б сказала, що це кіно світового рівня — один з моїх улюблених фільмів. Дуже вдячна Паші за такий високий рівень і всім рекомендую піти подивитися. Must have.
— Яка емоція для вас найскладніша у відтворенні на пробах та на камеру — і чому?
— Я взагалі не відтворюю емоції. Це не дуже правильне формулювання. Бо якщо актор грає емоції — він просто грає. Насправді у акторів є цілий процес розуміння думки та поведінки персонажа, і вже з цього народжується емоція. Але головне — це дія, яку ми виконуємо в сцені.
Тому для мене іноді складно зрозуміти, чого саме хоче персонаж стосовно іншого персонажа: я це кажу для чого, з якою метою, щоб що. Щоб зробити персонажа глибшим, потрібно знайти правильну дію щодо партнера в сцені.
Тож для мене це і є найскладніше. Бо якщо я знаходжу правильну дію, яка мені дуже класно лягає щодо персонажа, який є в сцені зі мною, тоді грати вже нічого не треба.
— Яку навичку в собі ви прокачали завдяки акторству і ніколи б цього не очікували?
— Якщо чесно, я взагалі вважаю, що без акторства була б дуже хворою і нещасливою людиною. Завдяки акторству я прийшла до себе.
Я навчалася в Українській Кіношколі, у нас була пара, яку проводив Міх Міх, і вона називалася «Гра в себе». Її суть у тому, що, коли ти розумієш власну поведінку, починаєш краще розуміти, як поводиться твій персонаж.
Саме там я вперше зіткнулася з чимось на кшталт психотерапії й була шокована тим, що трошки травмована. З цього почався мій шлях роботи з тілом і мій healthy lifestyle. Тому для мене акторство — це те, що повністю змінило моє життя і мене як людину. Усе, що я маю зараз у плані майндсету, ставлення до людей, життя та свого тіла, — це завдяки акторству.
— Який український фільм ви б показали першим іноземцям, які відкривають для себе нашу культуру?
— Чесно, я думала, і перше, що мені спало на думку, — це «Довбуш» і «Памфір», але там більше про культуру Закарпаття. Фільм, через який можна було б повноцінно відкривати українську культуру загалом, я, напевно, не пораджу. Але було б дуже круто, якби таке кіно зняли!
Матеріал створено за підтримки NAME PR