З 12 по 22 лютого 2026 року в Берліні проходив 76-й Берлінський міжнародний кінофестиваль. Кінокритикиня Наталія Серебрякова відвідала Берлінале та обрала стрічки, варті для перегляду.
1. «Роуз»
Маркюс Шляйнцер, відомий за фільмом «Міхаель», цього разу звертається до XVII століття. Його чорно-біла історична драма стала фаворитом критиків.
Сандра Гюллер, відзначена Срібним ведмедем за головну роль, грає жінку, яка видає себе за солдата часів Тридцятирічної війни та прибуває до села, щоб заявити права на ферму. Фільм досліджує теми порушення норм і гендерної ідентичності з холодною точністю, що нагадує естетику «Білої стрічки» Міхаеля Ганеке — не дивно, адже Шляйнцер свого часу працював із ним як кастинг-директор.
2. «Королева в морі»
Через вісімнадцять років після дебюту «Баласт» Ленс Гаммер представив другу повнометражну роботу — тонку психологічну драму, дія якої розгортається в Лондоні.
Жюльєт Бінош грає університетську дослідницю, яка вступає в болісний конфлікт із вітчимом (Том Кортні) щодо догляду за матір’ю (Анна Колдер-Маршалл), яка страждає на деменцію. Картина балансує між емоційною напругою та моральними дилемами, ставлячи складне запитання: чи можлива сексуальна згода тоді, коли пам’ять і розум поступово згасають?
Вишукана операторська робота Адольфо Велозо додає історії глибини. Фільм отримав Приз журі, а Кортні та Колдер-Маршалл розділили відзнаку за найкращу роль другого плану.
3. «Джозефіна»
Друга режисерська робота Бет де Араужо після «М'які та тихі» стала однією з головних подій Sundance, де виборола і Гран-прі журі, і приз глядацьких симпатій у драматичній секції США.
Історія розгортається довкола восьмирічної Жозефіни (вражаючий дебют Мейсон Рівз), яка під час пробіжки з батьком (Ченнінг Татум) у парку «Золоті ворота» стає свідком сексуального насильства. Режисерка делікатно занурює глядача у свідомість дитини, яка намагається осмислити побачене, паралельно досліджуючи природу чоловічої агресії.
4. «Мухи»
П’ятий повнометражний фільм Фернандо Еймбке переносить інтонації італійського неореалізму до сучасного Мехіко. Стрічка, знята стримано й аскетично і нагадує «Викрадачів велосипедів».
У центрі — дев’ятирічний Крістіан у виконанні Бастіана Ескобара. Його герой випадково зближується з домовласницею Ольгою (Тересита Санчес), жінкою з непростим характером і внутрішніми травмами. Хлопчик мріє лише про дві речі: занести матері капці до лікарні та повернутися до улюбленого аркадного автомата, де він непереможний. Чорно-біла естетика підкреслює крихкість їхнього поступового зближення, і фільм жодного разу не скочується до мелодрами.
5. «Єдиний кишеньковий злодій у Нью-Йорку»
Драма Ноа Сегана, показана в програмі Berlinale Special, ніби повертає у золоту добу американського незалежного кіно дев’яностих.
Джон Туртурро виконує рідкісну для себе головну роль — кишенькового злодія Гаррі, який краде, щоб оплачувати лікування тяжко хворої дружини. Його партнерів по кадру — Стіва Бушемі в ролі скупника краденого та Джанкарло Еспозіто в образі співчутливого поліцейського — додають історії характеру. Хоча сюжет починається як похмурий трилер через невдалу крадіжку «не тієї» людини, у підсумку це щемка розповідь про шанс усе змінити.
6. «Момент»
Прем’єра фільму відбулася на Sundance, де він одразу заявив про себе як іронічний автопортрет попкультури. У центрі — Charli XCX, яка грає саму себе: після тріумфу чергового туру вона отримує від Amazon пропозицію зняти стрічку про власне шоу. Режисером має стати амбітний європейський постановник Йоганнес у виконанні Александра Скарсґарда, що мріє перетворити матеріал на телевізійний продукт для максимально широкої аудиторії. Між авторськими амбіціями, інтересами платформи й позицією менеджменту співачка опиняється в ситуації внутрішнього роздвоєння та зрештою тікає на ретрит, де змушена зіткнутися з особистими страхами поза сценою.
Стрічка працює як дотепний гібрид мок’юментарі та сатири на індустрію. Образ «brat», що після однойменного альбому 2024 року перетворився на культурний маркер покоління, тут розглядається як водночас щирий і сконструйований бренд.
7. «День, коли вона повернулася»
Цьогоріч, як і багато разів раніше, постійний учасник фестивального кола Хон Сан Су представив на Берлінале нову стрічку «День, коли вона повернулася». Це стримана чорно-біла робота, поділена на п’ять розділів. У перших трьох частинах акторка середнього віку (Пак Мі Со), яка після тривалої паузи повертається до зйомок в незалежному кіно, дає інтерв’ю трьом молодим журналістам. У двох фінальних розділах вона відтворює ці розмови під час занять з акторської майстерності — і саме в цьому повторенні народжується новий сенс.
Найсильніша частина стрічки — реконструкція інтерв’ю на акторських заняттях. Саме тут оголюється розрив між тим, про що героїню запитували, і тим, що вона насправді хотіла сказати. Поки журналістів цікавили дрібні деталі — чи вживає вона алкоголь, як виховує доньку, — сама вона прагнула говорити про вирішальний, інтимний момент свого життя. У цьому зіткненні проступає критика поверхневості медійної оптики й роздум про відповідальність інтерпретації. Стрічка звучить як тонкий жест у бік берлінських кінокритиків, яким режисер майже ніколи не дає інтерв’ю.
