Життя Софії, головної героїні роману «Любця», що вийшов друком у видавництві Лабораторія, вже давно втратило барви. І здавалося, що цей ранок нічим не відрізнятиметься від решти: кава в надбитому горнятку, чергова серія телевізійного детективу і папіроса. Аж доки у двері не постукали. На порозі стояла незнайома жінка і маленька дівчинка Любця, яку Софія бачила лише на фотографіях. Дівчинка, яку мама відправила до неї в ніч, коли колони російської техніки рушили на Херсон.
І саме так жінка, яка вже давно перестала вірити в майбутнє, отримала непросте завдання: зберегти дитину. А маленька Любця, мусила подорослішати і триматися лише за мамину обіцянку «Ми по тебе скоро приїдемо!». Але попри те, що війна підступно змінює маршрути і дотриматися найщиріших обіцянок буває зовсім не просто, Любця знаходить нових друзів, розбиває улюблений бабцин сервіз, і вірить в диво.
Yabl ділиться уривком із книги.
Зранку Софія вирішила, що найкраще буде зварити багато холодцю з домашньої курки, яка вже давно чекала в морозилці свого часу. Заразом можна трохи відірватися від думок про Марину, що постійно лізли в голову. Холодець можна буде їсти багато днів, думала жінка. Рішення здавалося дуже раціональним в умовах продуктової невпевненості.
Софія дістала величезний баняк, про який згадувала тільки тоді, коли планувала варити студенину. Незабаром морква й цибуля варилися у бульйоні разом із духмяним перцем і бібковим листям, а Софія дивилася на процес булькання і спіймала себе на думці, що це найкраща медитація. Галицька медитація.
У тарілочці чекав свого часу чищений часник. Вікна, як завжди, запріли, ніби видавали її перед усіма сусідами — дивіться, вона довго щось варить, — а Софії навіть хотілося, щоб шибки ніколи більше не ставали прозорими, хотілося не бачити, що відбувається назовні, хотілося сховатись і жити ніби поза простором і часом.
Вона дістала свої зошити з рецептами, старі пожовклі вирізки з газет, блокноти, списані її почерком. На диво, перебирання уже давно відомих і добре забутих переписів заспокоювало її. Так, ніби вона не рецепти знаходила там, а вже готові страви, гарно викладені й із чудовим ароматом. Дзвінок у двері перервав це ще одне медитативне заняття. Софія узагалі думала не відчиняти, а й далі перебирати кулінарні нотатки, але подзвонили вдруге.
— Іду, іду, іду... — приказувала Софія, устаючи з-за столу, ніби її слова чули за дверима, і почовгала капцями, що вічно спадали, до дверей.
На порозі стояла незнайомка в сірій довгій куртці.
— Ви Софія Василівна? — почала жінка, не привітавшись.
— Так.
Софія перевела погляд і побачила поруч із жінкою дівчинку, чиє дорослішання вона спостерігала здебільшого від фотографії до фотографії. Серце Софії почало прискорено битися. Дівчинка — копія її самої, ніби дитяча знимка ожила. Такий самий уважний і трохи строгий погляд темних оченят, темне густе волосся, маленький акуратний носик. Розглядаючи дитину, Софія забула про жінку в сірій куртці, але потім слова почали просочуватися до її свідомості.
— Марина просила привезти дитину вам, у рюкзаку документи й ті речі, які встигли зібрати, — жінка в сірій куртці була втомлена й говорила дуже коротко та чітко, ніби рубаючи слова. Нарешті Софія відвела погляд від дитини й роздивилася жінку, яка привела її. Темні кола під очима, неакуратна зачіска, жодної косметики.
— Вибачте, я не зрозуміла, а де Марина? — Софія ніяк не могла второпати, що відбувається.
— Вони із Сашком приїдуть пізніше, — коротко відповіла незнайомка й подала дитячий рюкзак.
Софія здивувалася, що всі дитячі речі помістилися у невеликий дитячий, як вона казала, плєцак.
— І більше нічого?
— Це все, що нам дала Марина. Мушу йти, вибачте, ми поспішаєм, — із цими словами жінка легенько підштовхнула дитину до Софії та поспіхом пішла викликати ліфт.
— Зачекайте! Чи я вам шось винна?
Незнайомка вже з ліфта гукнула:
— Марина дала нам грошей на дорогу, заправитися. Цього досить.
Пані ще щось казала, але двері ліфта зі скрипом зачинилися, і він рушив донизу, обірвавши їхню розмову. Софія пропустила дівчинку у квартиру, зачинила двері й тільки тоді зрозуміла, що не вспіла навіть подякувати тій жінці чи спитати її ім’я — настільки все було несподівано та швидко. Тепер, коли питати не було в кого, у голові роїлися десятки запитань, і Софія уже думала бігти за Ольгою, можливо, вона ще не від’їхала далеко, та погляд зупинився на дитині. Дівчинка так і стояла в коридорі квартири в червоній курточці та з маленьким іграшковим ведмедиком у руках. Він, напевно, не вліз у рюкзак.
— Як тебе звати? — спитала Софія, хоча, звісно, знала ім’я дитини, але не знала, як почати розмову з нею, і взагалі почувалася дуже спантеличеною.
— Любця.
— Знімай куртку й проходь у кімнату! Або, знаєш, краще проходь у кухню, ось туди, — показала рукою на арку, що вела з коридору до кухні, — там тепліше.
Любця сиділа за столом і, поставивши перед собою велику миску, щось жувала. Вона глянула на Софію і завмерла.
— А шо це ти їсиш? — здивувалася Софія, бо готової їжі вдома не було.
— Кугицю, — упевнено сказала Любця і витягла ще один шматочок із миски перед собою. Тільки зараз Софія згадала про студенину, яка булькала в баняку. Вона заглянула під кришку й побачила, що доброї половини м’яса вже нема. Жінка зі здивуванням глянула на внучку, а та, відчувши, що зробила щось не дуже добре, різко відсунула від себе тарілку, закусила губу й завмерла. Насправді Софії зовсім не було шкода м’яса для дитини, і їй стало незручно за своє запитання, тому вона спробувала якось розрядити атмосферу.
— То ти половини букв не вимовляєш? — перше-ліпше, що спало на думку Софії.
— Чого «половину»? Тільки одну: г-г-г-г! — вибухнула обуренням Любця.
— Як курка? Солі не треба додати? — Софія підійшла до столу й присунула тарілку знову до Любці.
— Тгохи тгеба...
Софія узялася солити студенину, потім відчинила холодильник і дістала для дитини кілька квашених огірків і помідорів, украяла чорного хліба, що вже трохи почав черствіти, але від того був іще смачнішим, особливо якщо з маслом і сіллю. Доволі швидко закінчивши з простими наїдками, Любця подякувала й віднесла тарілку до мийки.
— Ти добре поїла? — спитала Софія, обдумуючи, чим би ще нагодувати дитину. Жінка переживала, що мале голодне, а вдома з їжі тільки квашені овочі й черствуватий хліб. Ну, і холодець, якщо залишиться із чого його зробити.
— Ну, так... Пегекусила...
«Навіть аналізу ДНК не треба», — подумала Софія, яка теж любила попоїсти, і пішла мити тарілки, перед тим відправивши Любцю у вітальню. Посуд Софія мила довго, полощучи кожну тарілку по кілька хвилин і повертаючись думками до Марини. Тепер, коли перша хвиля злості минула, стало страшно: Марина ж могла сама приїхати, але чомусь відправила дитину з іншою жінкою у надії, що Софія, жива й здорова, буде вдома та прийме Любцю. Чому вона не попередила? Досить було б однієї хвилини розмови чи навіть повідомлення. Тут не треба бути Пуаро: з Мариною та Сашком якась халепа, і часу на роздуми, дзвінки й повідомлення, очевидно, не було; випала нагода, і вона відправила Любцю подалі від війни.
Софія пішла до внучки в кімнату, намагаючись не виказувати своїх переживань. Та сиділа на дивані біля увімкненого телевізора, з якого лунали новини. Дитина не зважала на слова ведучих, лівою рукою обіймала ведмедика, а правою шукала щось у своєму рюкзачку.
— То твоя улюблена іграшка? — Софія простягнула руку, щоб узяти ведмедика, і дитина простягнула його у відповідь, хоч і зробила це не відразу.
— Я засинаю з ним.
Ведмедик на перший погляд був пошарпаний, ніби ним гралися кілька поколінь дітей, та якщо придивитися, то видно, що іграшка цілком сучасна, тільки штучно зістарена. На спині у ведмедика була прихована кнопка, що вмикала колискову й легке світло всередині іграшки, яке пробивалося крізь штучну шерсть приглушено й ніжно. Здавалося, наче то світиться ведмедикове серце...
— А як його звати?
— Софія повернула іграшку, і Любця одразу пригорнула її до себе.
— Муні.
Вона бачила, який утомлений і засмучений вигляд має дитина, тому вирішила дати їй трохи відпочити з дороги.
У її квартирі було три кімнати, але речей, книжок і всіляких сувенірних дрібничок було так багато, що давно вже виникла потреба у ще одній. Або ж у тотальному прибиранні людиною, що не прив’язана до всіх цих дерефериків і що без жалю викине дитячу футболку Марини з алфавітом, яку Софія колись обізвала «абевегедейка» й досі тримає у себе; або іграшку без одного ока, яку їй колись подарували і якою Марина ніколи не гралася, але на якій спить киця Анфіса; маленькі симпатичні брелоки; ручки, що давно не пишуть, але мають гарний вигляд, бо вони ручної роботи, зроблені в’язнями тюрми народів; усі ці подарунки, що були всередині кіндер-сюрпризів, які Софія у дев’яностих привезла зі Стамбула, а згодом купувала і в Україні. Від однієї думки, що треба буде розлучитися із цим смішним плюшевим песиком чи отим світильником, який переливається різними кольорами, старим сервізом чи якоюсь книжкою, Софії ставало достоту зле. Усі ці речі зберігали якусь частинку її життя. І хоч зараз можна було купити сервізи набагато красивіші, але той сервіз — з темними ружами, куплений на польському базарі в Тернополі 1996 року, який вона тягла потім із малою Мариною додому, — пам’ятає Софію молодою, нагадує про час, куди вона хотіла б повернутися. Він свідок її молодості й першої спроби здійснити бажання мати нарешті щось красивіше за зацофану стару металеву миску, у якій гріли борщ іще її батьки. Хоча й миска та в неї досі на кухні — вона ж бо біля неї усе життя.
Коли вони з малою Мариною приїхали з базару, ледве двигаючи сумку, то виставили сервіз, як годиться, у сервант і більше ніколи не діставали. Він символ нового життя і можливостей, а не бездушний кавалок фарфору, у який ляпають товчену картоплю з м’ясом.
Колись Марина хотіла викинути, як вона казала, цей непотріб, розчистити квартиру від старих речей, щоби зробити більше місця у шафах і на полицях. Тоді вони й посварилися. Сильно. Софія заборонила торкатися її речей, а Марина сказала, що не має бажання жити в музеї дефіциту й чужої молодості. У шафах, забитих кремпліном, не було місця для джинсів, а на полиці з радянським детективом не поміщалися Жадан і Дереш. Любці тоді було лише кілька місяців, вона спала в теплому комбінезоні й нічого не розуміла. Після сварки Марина приїздила дедалі рідше, а Софія бачила, як росте внука, здебільшого на фотографіях і час від часу через відеозв’язок.
Кімната Марини, у якій тепер мала жити Любця, була дуже сонячною і виходила вікнами у двір. Вільними в ній залишилися тільки сантиметрів п’ятдесят підлоги. З одного боку стояло невелике односпальне ліжко, поруч — комод і дві етажерки з книжками та письмовий стіл. А ще якось туди примостилося крісло-шезлонг із пуфом, яке часто відігравало роль вішалки чи додаткової полички для одягу.
У кімнаті було світло, тепло й на диво затишно — усі ці меблі, книжки й крісла робили її живою. На ліжку вже давно ніхто не спав, окрім киці Анфіси, яка часом заходила сюди поніжитися на сонці.
Діставши нове, іще з етикеткою якоїсь радянської фабрики простирадло, Софія розстелила його на ліжку й відчула дивне задоволення: вона тримала цю річ років зо тридцять, й ось нарешті виявилося, що це не дарма. А якби вона застелила це простирадло ще тоді, у дев’яностих, або викинула рік тому, бо воно старе й несучасне? Тримати речі на особливий день, хай він буде й через тридцять років, — хороша стратегія, задоволено думала Софія. Не дарма ж вона тримає десь у закутках шафи ще кілька махрових, абсолютно нових рушників, які вона, як і більшість свого гардероба, привезла зі Стамбула.
Тоді в Туреччину ніхто не літав літаком, а єдиним способом добратися був поїзд, що їхав через Болгарію і майже ніколи не мав вільних місць. Софія, її чоловік Мірик, як вона його кликала, хоча в паспорті він був звичайним Мироном, та ще кілька друзів дали провідникові трохи грошей і таки сіли в потяг. Правда, слово «сіли» — це тільки фігура мовлення, бо хабар насправді не гарантував тобі сидячого місця. Вони їхали до Стамбула стоячи. Тридцять шість годин. Софія не мала із собою наручного годинника, тому постійно перепитувала у друзів, скільки ще їхати, а ті замість точного часу відповідали, що їхати залишилося усього три служби Божих. І ставало ніби легше, ніж коли тобі кажуть: «П’ять годин».
Саме там, у Стамбулі, Софія купила перші кіндер-сюрпризи Марині, тому ці маленькі іграшки, які вона тепер тримала в супниці зі свого сервізу з ружами, такі дорогі. Бо вони — мініатюрна машина часу. І це спогади не тільки про малу Марину, але й про Босфор узимку. Це було так давно, що вона не пам’ятала всіх, з ким тоді їздила. І спитати в Мірика було неможливо, бо вже багато років, як вона вдова. Софія добре пам’ятає базар із нескінченними рядами светрів і джинсів, які вони із чоловіком пакували без особливого розбору: усім родичам і на продаж. У якомусь магазинчику вони почули знайому мову. Поляк. Він давно вже тут мав свій бізнес і продавав модне. З ним було простіше порозумітися, ніж із турками, яких вони взагалі не розуміли. Турецькі продавці писали ціни на картонці, і щось пояснити чи випитати було годі. Тож пан за прилавком одразу допоміг Софії зорієнтуватися з вибором.
— Пані хоче до праці чи на Новий рок?
Вони пакували все у велику сумку: і «до праці», і «на Новий рок». Урешті-решт, коли доларів, що подружжя взяло із собою, майже не залишилося, Софія побачила дитячу джинсову спідничку з написом «Ламбада». Грошей на неї бракувало, але, глянувши на обсяги закупленого товару, поляк віддав її просто так.
«Ламбада» досі лежить у шафі, і Софія уже подумки шукала її, прикидаючи, на якій полиці вона, найімовірніше, зберігається. Спідничка дуже пасувала б Любці, бо мода дев’яностих, кажуть, повернулася.
Виринувши з невчасних спогадів, Софія підняла м’яку частину ліжка, яка наче кришкою закривала нішу для білизни. Там лежали подушки й невелика м’яка ковдра. Діставши все, застеливши ліжко й оглянувши кімнату, Софія залишилася задоволеною.
— Любцю, хойці сюди.
Дитина прийшла відразу й почала роздивлятися кімнату, вивчати книжки на етажерках, торкатися різних фігурок і куль зі штучним снігом. Їй подобалася ця маленька спальня у теплих кольорах. Колись ці шпалери, очевидно, споглядала її мама. Ця думка втішила Любцю. Вона поклала Муні на комод, а сама залізла під ковдру й майже відразу засопіла попри сонце за вікном. Трохи притемнивши кімнату шторами й тихенько зачинивши двері, Софія пішла заливати холодець по тарілках.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія