«Агент з ведмедиком» — це книжка Едуарда Андрющенка, що розкриває подвійну біографію Віктора Петрова (В. Домонтовича): археолога, автора інтелектуальних романів і водночас агента радянських спецслужб. На основі розсекречених архівних справ Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки автор простежує, як вибудовувалась співпраця агента «Іванова» із органами, якою була його діяльність під час Великого терору та Другої світової, у повоєнній еміграції та після повернення до СРСР.
Це книга про зламані та збережені біографії, про вибір і виживання, про інтелектуальну гру з державою та власною тінню. Автор веде розповідь, як археолог розкопки — від найпізнішого шару до самого дна, відкриваючи не лише подвійну гру Віктора Петрова, а й долі його сучасників: Рильського, Багряного, Шевельова, Кримського та інших.
Розповідаємо, чому варто прочитати книгу та ділимось уривком.
1. Потрійне життя великого інтелектуала
В. Домонтович — письменник, Віктор Петров — професор, археолог, «Іванов» — агент НКВД під прикриттям. Йдеться про одну людину з трьома життями.
2. Гриф «Секретно» знято
Едуард Андрющенко відтворює події на основі щойно розсекречених архівів Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки. Книга містить унікальні свідчення, фото, записки, доноси, зізнання, що проливають світло на темні справи від часів Великого терору.
3. Захопливий інтелектуальний детектив
Автор висвітлює постать Віктора Петрова крізь реальне життя: з дружніми посиденьками, сумнівами перед моральним вибором, драматичною історією закоханості у дружину товариша і масками, які треба встигати змінювати перед кожним.
4. Викриття гучних імен
В. Домонтович був не єдиним агентом, чиє ім’я так голосно звучить в літературі. Перед вибором «бути чи не бути» опинялися Максим Рильський, Іван Багряний, Агатангел Кримський, Юрій Шевельов та багато інших.
5. Від кінця до самого початку
Вже з перших рядків передмови, що починається на досить дивній могилі Віктора Петрова, виринають запитання. Далі їх ставатиме дедалі більше, поки автор не докопається до розгадки.
Уривок з книги:
РОЗДІЛ 10
КИЇВ, 1966—1969
Одного дня, коли робота над цією книгою наближалася до завершення, я зайшов до будівлі Академії наук на вулиці Грушевського. Ви вже бачили фото Петрова з Уласом Самчуком у Кременчуці влітку 1942-го — я мав знайти його в каталозі, щоб замовити електронну копію.
Користуючись нагодою, пройшовся будівлею, у якій розташовані інститути гуманітарного профілю.
У Юрія Шевельова була стаття, названа за тодішньою адресою будівлі: «Кірова, 4». Текст присвячений критиці одного з «прописаних» там підрозділів — Інституту мовознавства імені Олександра Потебні.
На другому поверсі зараз Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського, заснований Омеляном Пріцаком. А колись тут був Інститут археології. Саме сюди в 1960-х Петров ходив на роботу. Ще на тому ж поверсі є конференцзал, у якому він захищався. А під ним, на першому, розташовувався археологічний музей, у якому 1969-го прощалися з померлим Віктором Петровим.
Мітив те, про що не здогадувався раніше. Виявляється, з інститутських коридорів відкривався вид на МЦКМ, тобто колишній Жовтневий палац, де колись розміщався республіканський НКВД.
Археологи не просто ходили коридором другого поверху — вони постійно виходили туди спілкуватися, адже в робочих кімнатах робити це було незручно. Напевно, у більшості тих працівників інститутів на Кірова, які пережили 1930-ті й тепер працювали тут, погляд на велику жовту будівлю напроти викликав спогади, яких краще би не було. У когось (та, мабуть, у всіх, хто застав ті часи) звідти так і не повернулися друзі та колеги. Когось допитували в тамтешніх кабінетах (того ж Рильського). А хтось (можливо, не лише Петров) там, за старими блідо-жовтими стінами, писав: «Зобов’язуюсь добровільно інформувати органи УДБ про всі контрреволюційні дії осіб…».
Не знаю, наскільки часто старенький Петров згадував ті далекі серпневі дні, Данила Лифаря та те, як він уперше підписався «Івановим». Та майже певен, що це було одного дня в 1966-му. Після того, як із ним зустрівся офіцер КГБ, який повідомив: їм знову потрібна його допомога.
Чекістам муляв око один текст, написаний Петровим ще під час війни. «Брошура» — так я у своїх нотатках умовно називаю його, оскільки він врешті-решт вийшов саме окремою брошурою з довгою незручною назвою: «Українські культурні діячі УРСР 1920 - 1940. Жертви більшовицького терору».
Починаючи від загальних міркувань про засади політики більшовиків, автор переходить до аналізу устрою репресивної машини та прикладів гучних справ проти української інтелігенції.
Значну увагу Петров приділяє неокласикам, особливо Миколі Зерову. Трохи пише про долю Агатангела Кримського та Людмили Старицької-Черняхівської. А в першій версії, де є великий список репресованих діячів науки та культури, можна знайти імена Теодосія Мовчанівського, Сильвестра Магури та Кирила Коршака (точніше, Петров згадує його як О. Лана). А також Антона Онищука з Володимиром Юринцем (звісно, без згадок про особливості їхніх справ — не думаю, що Петров їх знав).
Текст опублікували вже тоді, коли Петров тихо жив та працював у Радянському Союзі. «Українська літературна газета» (Мюнхен) друкувала його у випусках 1955—1956-х років. А видавництво «Пролог» у Нью-Йорку випустило брошуру в 1959-му.
Готуючи авторський текст до публікації, редактори прибрали з нього низку фрагментів. Цілком зрозуміло, чому до друкованих версій не ввійшли антисемітські абзаци про засилля «жидів» в українській радянській літературі (які цілком відповідали ролі гітлерівського пропагандиста, яку в ті роки грав Петров). Але водночас під скорочення чомусь потрапили сильні місця, які стосуються специфіки роботи репресивної машини. Обидві повні версії праці можна знайти в упорядкованій В’ячеславом Брюховецьким тритомній збірці праць Петрова із назвою «Розвідки».
Ця праця — одна з найбільших загадок Петрова-«Іванова». Чого справді хотів автор, пишучи її? Завоювати авторитет серед націоналістів та німців, стати помітною фігурою, як того хотіли в НКВД? Чи просто вголос сказати те, що знав, думав і відчував, але про що був змушений мовчати, живучи в СРСР? Відповідь на це питання могла би стати ключем до розуміння того, ким насправді був Віктор Петров. Радянським патріотом, який грає роль націоналіста, чи навпаки.
Надія Кравченко вважала: «Ця брошура — мартиролог української літературної еліти — жертв сталінських репресій і аналіз більшовизму як системи, була не просто елементом “легенди” радянського розвідника. Завдяки цій праці В. П. Петров вивільняв себе як особистість, виходив з ролі слухняної маріонетки чи заляканої системою безвладної особи. Він сам визначив свою роль у цій аж ніяк не простій ситуації. Можливо, це моя відповідь тим, хто намагається представити В. П. Петрова як “подвійного шпигуна”, насмерть переляканого “сексота КДБ”… У цьому він виявив волю, свободу вибору, й думається, виявляв її не раз».
І ще одне питання. Коли він уже написав таку сильну працю — то чому (якою не була би справжня його мета) не опублікував? Адже можливості були. І протягом кількох наступних років у Німеччині нікому про неї не казав. Гаразд, із якоїсь причини не захотів, однак чому тоді не знищив рукопис?
Версія про Петрова, який справді був антикомуністом, часто доповнюється яскравою деталлю. Нібито перед зникненням із Мюнхена він умисно залишив той рукопис на столі. З розрахунком, що його знайдуть та опублікують, і це видання вдарить по репутації ненависного йому СРСР. Така ось інформаційна бомба сповільненої дії — коли спрацює, Петров уже буде далеко та зможе переконати МГБ, що він тут ні до чого.
Та насправді рукопис про жертв більшовицького терору на столі — це чиясь вигадка, його там не було. «Українська літературна газета» отримала обидва варіанти тексту від білоруського емігранта, ученого Антона Адамовича. Окреме запитання без відповіді — як праця потрапила до нього. Ані в архіві Адамовича, ані в його листуванні з Юрієм Шевельовим немає не лише жодного натяку на цю історію, а й найменшої згадки про Петрова.
В’ячеслав Брюховецький припускав, що написання праці про жертв більшовицького терору було окремим завданням від чекістів (із конкретними термінами виконання — тому Петров і поставив на рукописі дату, чого зазвичай не робив). При цьому вони, на думку дослідника, приставили цензора до агента, щоб текст, написаний для прикриття, не вийшов аж занадто гострим. Але автор перестарався, тож обидві версії не пропустили до публікації.
Справа «Іванова» спростовує цю гіпотезу. Ми розуміємо, що ніяких цензорів, які вичитували би тексти, біля Петрова тоді не було. І взагалі поточних завдань із «дедлайнами» (або, як сказали б у часи раннього Домонтовича, «реченцями») агент не отримував.
Матеріал створено за підтримки видавництва Vivat.