Поки триває прокат еротичного триллеру «Всі відтінки спокуси», ми зустрілись з продюсеркою та виконавицею головної ролі в фільмі — Оленою Лавренюк.
«Зустрілись» буде перебільшенням. Можна сказати, що ми разом з нею «побігали». Тому що в момент, коли йшли презентації і допрем’єрні покази, знайти вільну годину на спокійну розмову — завдання із зірочкою. Тому розпитувати довелось «на льоту»: під час перекусів та походу в перукарню.
На момент розмови вже були результати прокату першого тижня, але промотур ще тривав. Отже, ідеальний час, коли ще багато роботи для успішного прокату, але вже є й перші успішні результати.
Нагадаємо: «Всі відтінки спокуси» — це вигадана історія доньки винахідника гасової лампи Йогана Зега, Амелії (Олена Лавренюк). Оскільки її батько не запатентував свій винахід, яким користувалися мільйони людей, то авантюрист і дрібний клерк Томаш (Володимир Дантес) одружується на Амелії в надії знайти документи на винахід і запатентувати його на своє ім’я, щоб отримувати великі кошти пожиттєво. Паралельно він намагається позбутися самої Амелії, поступово доводячи її до божевілля. Додають проблем головній героїні і покоївка з кухаркою, кожна з яких має власні підступні плани щодо неї. Єдиний, хто теоретично міг би їй допомогти — колишній залицяльник у виконанні Даніеля Салема.
Отже, майже десять мільйонів гривень і більше сорока семи тисяч глядачів за один лише перший вікенд. Цифри, як для жанрового кіно — переконливі. Тож, по факту, глядацьким результатом продюсерам і прокатникам можна бути задоволеними. Нам же було цікаво, як реагують творці картини на фідбек від глядачів і на критику, якої і в пресі, і в соцмережах з’явилося теж немало.
Олена розповідає, що під час роботи над фільмом одразу розуміли, що трилер — не найпопулярніший для українського глядача жанр:
— Візуально і за побудовою історії ми визначаємо наше кіно як арт-мейнстрім. Звісно, що за замовчуванням фільм буде комусь зрозумілим, а комусь ні. Ще коли ми обговорювали майбутній прокат з нашою дистриб’юторською компанією, вони визнавали, що з таким продуктом на нашому ринку працюють вперше. Тобто якохось алгоритмів промокампанії саме для такого жанру не було напрацьовано.
Після перших показів у нас були просто-таки полярні відгуки. Від «це шедевр і абсолютно нове українське кіно», до «це повна фігня, малина, найгірше, що я бачив у своєму житті». Цікаво, що середнього практично немає. І ми були до цього готові.
Коли хтось цілком не сприймає і не розуміє ідею нашого фільму — це нормально. Інша справа, коли хтось не розуміє деталей і замість критики намагається вишукувати дрібниці, до яких пред’явити претензії.
— До чого найбільш прискіпливо приглядались?
— Ну, наприклад, люди дивуються, що у нас в кадрі жуйка, або питають, а чому такий брудний будинок? Це дуже дивно в сучасному світі кінематографу. За тиждень після нашого старту в прокат вийшов «Буремний перевал», де героїня Марго Роббі в 19 сторіччі ходить в сонцезахисних окулярах і в неї сукня з тканини, якої і близько не могло бути в ті часи. Або «Марія Антуанетта», де в кадрі кросівки. Це художні прийоми, яких вже повно в світовому кіно. Мені здавалося, що ті ж «Бріджетони» вже виховали у глядачів смак до екранної умовності і арт-засобів образності. Це завжди вау-ефект. І смішно бачити коментарі, коли нас підозрюють в тому, що ми просто наробили історичних ляпів, застосовуючи те саме.
Ми точно знали, що ми знімаємо, свідомо провокуючи.
— Серед закидів також часто зустрічається відсутність хімії між головними героями.
— Це питання очікувань. Можливо, для когось назва нашого фільму створила відчуття, що це буде романтична історія, хоча написано ж великими літерами, що це трилер. Але наша «історія кохання» трошки збочена, скажімо так. Це токсичне кохання і справжня любов до грошей та влади.
Тобто це кіно складене всупереч канонам. Ми не показуємо, як вони закохались, як він її «обробляв», ми одразу вриваємось до кульмінації їхньої історії стосунків.
Глядач з перших секунд розуміє, що в цьому будинку щось не так. Чому будинок брудний і в павутинні? По-перше, це образ. По-друге, наша історія розповідає хронологію лише семи днів. Герої заїжджають в оселю. Служниці — підставні. Будинок і не може бути доглянутий, бо в ньому довго ніхто не жив. Ба більше, тут колись відбулась пожежа. Героїня приходить в будинок, де колись заживо згоріли її родичі.
— Реакція соцмереж і критиків часто не є показником успіху фільму і відгуків глядачів, які купують квитки в кінотеатрі. Ви проїхались з допрем’єрними показами багатьма містами України. Який фідбек ви отримали «в полях»?
— Ой, я абсолютно задоволена сприйняттям нашого фільму глядачами. Найціннішими моментами в цьому турі були зустрічі з глядачами саме після перегляду, а не на презентації «до». Мистецтво має викликати емоцію. І коли я чула «нам після цього фільму так трошки неприємно», я розуміла, що ми добились того, на що розраховували. Тішить, що глядачі при цьому зрозуміли, що наше кіно не ставило на меті лише розважати. Хоча в нас все одно фінал про те, що світло перемагає темряву.
— Ваше кіно отримало неочікувану актуальність в умовах, коли під час прокату «Всіх відтінків спокуси» в Україні блекаути, і подекуди гасова лампа знову стає функціональним приладом.
— Саме так. Тому так важливо, що у нас добро перемагає зло. І світло перемагає темряву. Моя героїня — як образ світла. До речі, саме тому ми з командою вирішили, що для цієї ролі я маю перефарбуватися в блондинку. В ній мало бути світлим абсолютно все.
— У фільмі, крім Амелії, майже немає позитивних героїв. І навіть Даніель Салем, від персонажа якого ми мали би очікувати хоч якоїсь допомоги головній героїні, подекуди викликає роздратування безсиллям.
— Точно! Ми днями якраз сміялись на одній з презентацій, коли глядачі спитали режисерку Ірину Громозду, навіщо в цій історії цей персонаж. Іра відповіла, що він, як ООН. Дуже стурбований. І дуже хоче допомогти. Але Амелії точно ніхто не допоможе, крім неї самої. Ми свідомо йшли на цей акцент: не він її рятує. Вона сама. Тобто наша Амелія — це образ того, в чому ми всі зараз живемо. А герой Салема — це те, що ми одвічно отримуємо: «Ви там тримайтесь».
— І критики, і прихильники фільму зійшлися в одному: фільм — естетичне задоволення. Незважаючи на доволі темну картинку, яка потрібна для атмосфери трилеру, кількість деталей в кадрі і неймовірні костюми Амелії — окрема тема.
— Так. Я, до речі, помітила цікаву тенденцію. Всі, хто дивиться фільм вдруге, відкриває для себе нові і нові грані. У нас навіть сценаристи прийшли на показ першого чорнового монтажу фільму і були вражені «це ми таке написали?». Стрічка режисерки Ірини Громозди створена для того, щоб її не просто дивитися, а більше розглядати. Це і неймовірні образи та костюми, які створила Оксана Берг.
Також в цьому заслуга художника-постановника Максима Німенка, який наситив кадр шаленою кількістю важливих деталей. І чудова операторська робота Сергія Крутька.
За кожною дрібницею у нас є образ. Нічого не з’являється на екрані просто так. І ще важливий, як на мене, нюанс в тому, що наша картина саме для більш дорослої аудиторії, не для підлітків.
— Я дозволю собі вклинитися і погодитися, бо в момент, коли ми обговорювали нестачу саме опису історії стосунків головних героїв, глядач чи глядачка із життєвим досвідом легко домалює всю цю історію в голові. Лише тому, що, скоріш за все, у кожної людини є якийсь епізод в біографії, коли з неї траплялось ірраціональне кохання, в яке не варто було йти.
— Так, саме так! І через оце величезне розмаїття деталей, через мозаїку на екрані, виходить так, що з кожним наступним переглядом глядач дивиться зовсім інше кіно. Це такий візуальний квест, який щоразу ти проходиш по-іншому. При тому, що сама історія максимально пряма і без додаткових загадок. Ми одразу заявляємо, хто є хто, і у кого які наміри. Не намагаємось заплутати глядача. Тому що це не детектив. Так, всі наші герої дивні. І саме це створює напругу. Плюс, незважаючи на, здавалось би, доволі передбачуваний розвиток історії, багатьох глядачів просто-таки шокує фінал. Я дуже задоволена тим, що нам вдалося створити цей ефект неочікуваності.
— Були якісь реакції в соцмережах, які вас насмішили?
— Був один смішний тредс, я навіть його перепощувала. Там людина написала: «Сходили на «Буремний перевал». Все добре, тільки в кінці Дантеса вбили». Я вважаю, це визнання! (сміється) Я вже звикла, що наші проєкти постійно порівнюють зі світовими хітами. Свого часу «Каву з кардамоном» співставляли з «Бріджертонами», тепер «Всім відтінкам спокуси» дісталося від «Буремного перевалу». Це, з одного боку, лестить, бо порівнюють з дуже якісними проєктами, а з іншого — смішить, тому що бюджети наших проєктів в рази (якщо не в десятки разів) менші за ті, на які орієнтуються глядачі.
— У фільмі дебютує як актор Володимир Дантес. Особисто я вважаю, що рано чи пізно він мав з’явитися в кіно, тому що його артистизм в інших жанрах («Ліга сміху», ведення телепроєктів, імпровізаційні шоу, дубляж іноземних фільмів) однозначно натякав всесвіту, що кіно — це логічний наступний крок. Як вам цей досвід співпраці?
— Перша моя думка про нього з’явилась в момент, коли в мене було спілкування з дистриб’ютором. Ми заговорили про дубляж «Графа Монте-Крісто». І я тоді згадала, як мене вразило, наскільки класно це було зроблено. Саме не інтонування текстів, не розмальовування, а дуже живий голос. Мені дуже сподобалося як Володя Дантес дублював Едмона Дантеса.
І коли він прийшов до нас на проби, він дуже цікаво імпровізував. Після тієї зустрічі ми розійшлися думати. Він теж розмірковував, наскільки йому цікаво зіграти саме такого персонажа. І врешті решт обидві сторони вирішили, що ми потрібні одне одному.
Я не знаю, хто би зіграв Томаша краще, якщо чесно. Це дуже важка драматична роль. І для Володі це був виклик, з яким він блискуче впорався. Він, як губка, всмоктував професіоналізм досвідчених акторів поруч із ним. Олена Хохлаткіна і Оксана Черкашина — це експрес-курс акторської майстерності на найвищому рівні. Він сумлінно занурювався в усі процеси: від перших читок сценарію до прогонів чорнового монтажу фільму. Це людина, якій важлива якість в усьому до найдрібніших деталей. В цьому у нашої команди з Володимиром — абсолютний метч.
У нього була непроста задача. Його герой зовсім не схожий на нього самого. Тобто це не той випадок, коли на роль береться просто типаж, який і в житті такий самий. Але і грати — це погане слово. Не можна в кадрі грати, камера вловить цю «гру», і тоді не відбудеться магії. Я пам’ятаю, як на майданчику казала Володі: «Тільки якщо ти віднайдеш, відкриєш в собі темні сторони, а в нас усіх у людях є наші темні сторони, ти зможеш. Бо грати — це погано. Треба бути».
— За великим рахунком, незважаючи на те, що Томаш — абсолютне зло, він все ж таки доволі слабка людина. Це акторська задача не з найпростіших.
— Саме так! Томаш по суті своїй — дрібний. Так, це його злочинний задум. Але ж подивіться: він все робить чужими руками. І врешті-решт всі навколо нього виявляються більш рішучими, ніж він. Хоча при цьому він і спокусник, і такий весь наче презентує себе як мачо. У мене є улюблений глядацький коментар про персонажа Володі. «Він така скотинка». Зло, але дрібне по своїй суті. І це зіграно Дантесом перфектно!
І саме через те, що сам Володимир зовсім інша людина, не схожа на свого персонажа, це перевтілення було для нього колосальною працею. Я пам’ятаю, як деякі епізоди (зокрема там, де Томаш чинив насилля, де бив і ґвалтував) доводили Володимира до емоційних зривів. До сліз буквально. Він виходив з кадру і тремтів: «Це не я, я не можу, це жахливо». Тобто він свідомо заганяв себе в такі важкі стани.
Це і є акторська робота. Ми всі пройшли цей знімальний період на емоційних гойдалках. Зазвичай люди ж не розуміють, як саме актор працює до того, як увійти в кадр. Я, наприклад, можу сидіти і накручувати себе до потрібного стану. А зовні це виглядає, як наче я просто сиджу собі. І це, до речі, буває проблемою, коли ти на майданчику і акторка, і продюсерка. Отак сидить собі продюсерка, наче вільна, тому можна підійти, про щось спитати. А я в цей момент вже у зміненому стані, накручена. Через це трапляються ситуації, коли я гиркаю на людей просто через те, що вже не можу відповідати адекватно. Одного разу і Володі дісталося. Бо мені в моменті треба було зберегти до наступної сцени стан «на грані зриву», а він подумав, що в мене такий вираз обличчя через те, що він мене чимось образив чи зробив боляче. Він почав вибачатися, але відповідь отримав не від Олени, а від Амелії (сміється).
Але цінність і досвід Дантеса в тому, що він дійсно зрозумів, як це працює. І ми не раз заставали його за таким «самонакрутом» перед зйомкою.
— Хоч ви і не робили ставку на «зірковість» Володимира Дантеса, він все ж таки привів до вас свою аудиторію і активно включився в промо разом з командою.
— Після цього проєкту я впевнено можу сказати, що Володя — це людина, з якою можна у вогонь і в воду. Це така рідкість, коли людина вкладається всією своєю енергією, а не грає у «запрошену зірку». Він проїхав з нами по всім містам з допрем’єрними показами. А ми ж прекрасно розуміємо, як в першу чергу його чекали глядачі на цих показах. Він дійсно з першого дня повірив в нашу спільну справу. І я не не знаю більш відданої людини. Він знов відклав всі свої справи і просто максимально робить все, щоб достукатись до глядачів і промотувати кіно. Це безцінно.
— Крім того, в нього вийшла пісня і кліп, який промотує фільм. При тому, що, наскільки я розумію, пісня не є саундтреком до «Всіх відтінків спокуси».
— Пісня Дантеса «В обіймах» використовувалась виключно для промо, в самому фільмі її немає. Тому що ми не хотіли глядача збивати і акцентувати на тому, що в першу чергу Володя — співак. Я навіть на початку знімального процесу спитала в нього, чи не хоче він, щоб ми в титрах підписали його як Володимира Гудкова, а не Дантеса. Щоб повністю розвести в різні сторони Володимира Дантеса — зірку-шоумена і Володимира Гудкова — актора. Але він подумав і вирішив, що все ж таки він вже майже 20 років в публічному просторі Дантес, тому буде нелогічно створювати окрему ідентичність.
— Тож можна сказати, що ваша «запрошена зірка» повноцінно вписалася в команду, яка вже не перший проєкт робить у тому самому складі.
— Абсолютно. Ми дійсно вже стали родиною всі. Майже тим самим складом знімальної групи ми пройшли неймовірно важкий проєкт «Кава з кардамоном-2», який знімався вже під час повномасштабного вторгнення і став першим нашим досвідом роботи в нових умовах. Це загартовує.
— До речі, на процес зйомок «Всіх відтінків спокуси» війна якось повпливала?
— У нас був один випадок на майданчику, який, якщо вдуматись, зовсім не смішний, але в моменті повеселив. Його якраз на одному з допрем’єрних показів згадав і розказав глядачам Дантес. Ми знімали в Києві. Нам дали такий старий закинутий будинок, де наші художники-постановники могли робити свої вдосконалення: щось добудувати, щось декорувати, переробити. Справжній будинок — це завжди більш фактурна картинка, ніж коли вам доводиться декорації будувати з нуля в павільйоні. Ми всі були щасливі, що вдалося знайти таку атмосферну локацію. І ось в якийсь момент триває зйомка, починається сильний обстріл, ми чуємо, як над нами летять шахеди, чуємо вибухи. Процес, звісно, зупиняється, знімальна група ховається. І наші художники-постановники знаходять собі схованку «між двома стінами». Сидять вони між тими стінами і починають несамовито сміятися. Ну бо вони сховалися між двома стінами з пінопласту. Які самі ж вони і збудували (сміється). А це говорить про що? Про те, що якісно зробили свою роботу. І стіни з пінопласту виглядають зовсім не муляжем.
— Наостанок підсумуємо. У нас завжди прийнято протиставляти фестивальне кіно і глядацьке. На початку розмови ми визначились, що творча група визначає своє місце на цій шкалі як арт-мейнстрім. За арт у вас дійсно відповідає естетична картинка, за мейнстрім — хороші показники бокс-офісу за перший вікенд прокату. Тож більше арт чи більше мейнстрім?
— Це унікальне поєднання. Я скажу більше, у нашого фільму буде і фестивальна історія. Саме тому ми притримуємо міжнародні покази. Бо за умовами участі в конкурсних програмах, у картини не має бути інтернаціонального прокату до моменту міжнародної прем’єри на фестивалі.
Але найважливішим для нас все ж є глядач. Тур допрем’єрних показів, коли ми напряму спілкуємось з людьми після перегляду, — це безцінно. Наприклад, у нас був абсолютно особливий показ у Львові, де люди в залі реагували, як ніде в інших містах. Тому що, скажімо, коли героїня Оксани Черкашиної каже: «Мене витягнули з Кульпарківської», для львів’ян це зрозуміла назва. Локальні топоніми, які мають значення для місцевих. Я саме за це обожнюю з живим глядачем спілкуватися. І чути реакцію тут і зараз.