Розтрощене піаніно «Україна», за яким діти вчаться жорстокості. Задирки на пальцях хлопчика, що знаходить себе у літературі. Дівчина, яка ходить супермаркетом по колу. Токсичні офіси та печиво Мадлен. Листи до ластівочки й вози, що приїжджають за тобою наприкінці життя. Біла коза і рудий кудлатий пес. Колискова, що супроводжує під час втечі від фронту, і багато-багато котів.
Збірка оповідань «Тимчасові труднощі» Ольги Богомаз — це оповідання про світ, який покоління за поколінням дедалі дужче тріщить по швах. Про оманливу тимчасовість проблем і позачасся надій на краще. Про сміх і пошук нових сенсів життя, визнання помилок і бажання врятувати когось хоча б словом. Бо так завжди є шанс, що одного дня хтось врятує і тебе.
Yabl ділиться оповіданням «Травень» зі збірки.
Загалом, ти починаєш підозрювати, що у вас дивна школа — наприклад, дотепер у цій і лише в цій з відомих тобі шкіл діє піонерська організація. В піонери беруть не всіх, наприклад, тебе не взяли за трійку з російської мови в першій чверті. Потім ти виправила на чотири, але в піонерки перехотілося.
Втім, ця школа вважається найкращою в районі, який радше є окремим робітничим селищем. Район з трьох боків оточений степом, а з четвертого, над дорогою в центр, нависає завод.
Чи впливає на місцевих жителів таке оточення? О так! — і ось близький тобі приклад. Діти працівників заводу звільняються від оплати за музичну школу й можуть користуватися бібліотекою заводського (єдиного в районі) Палацу культури. Хоча всі, кого ти знаєш, мало цікавляться музикою, та й книги у них не в пріоритеті. На відміну від тебе, бо ти знаєш, коли санітарні дні в усіх чотирьох доступних бібліотеках.
Словом, те, що батькам не пощастило влаштуватися на завод, ставить тебе в непривілейоване положення. Здається, мама сама це усвідомлює, бо мусить перебиватися репетиторством — викладач математики в ПТУ отримує менше, ніж прибиральниця на заводі. Батько просто ненавидить цей район, де народився й «застрягнув, мов котячий кіготь в килимі». Він працює автомеханіком, і робота то є, то немає. Батько каже, що радо звідси поїхав би хоч зараз, і щоразу, коли він цідить це крізь зуби, ти підозрюєш, що їхати він збирається без вас.
Всі ці сімейні негаразди здаються цілком вирішуваними — от би тільки хтось із них влаштувався на завод.
* * *
Добре, а що тоді казати про степ? На південь у степу — кар’єри, на захід — ставок, на північ — ріка, усюди — шипшина. Перші шкільні історії в тебе пов’язані саме з шипшиною.
Ось вас, першачків, приводять у просторий зал їдальні, збоку — сцена, в моменти, коли потрібно показати концерт, руками старшокласників до неї просто переставляють стільці, якщо є зайві (стільці, але часом і старшокласники) — штабелюють біля вікна. Поруч з розхитаними дверима їдальні стоїть стіл, на ньому дві величезні алюмінієві каструлі й таця зі склянками, у каструлях — безплатний шипшиновий чай, який повинен уберегти від сезонних хвороб. Вам докладно пояснюють, мовляв, цієї осені ви, першачки, п’єте чай задурно лише тому, що хороші старші дітки (ті самі, які при зустрічах у коридорі викликають у вас напади паніки) принесли по пів кіло шипшини. Проте наступного року ви зробите те саме й станете повноцінними членами шкільної зграї.
Оце пів кіло більшість сприймає цілком серйозно, окремі учні готові носити шипшину мішками й зневажати кожного, хто не вступає у гру. В середній школі точиться найзапекліша ворожнеча: в класах висять схеми з динамікою змагання, більше схожі на військові мапи, школярі ходять з переколотими пальцями, сім’ї влаштовують колективні забіги в степ. У вихідний напередодні дня ікс на одному пагорбі стоять представники ворожих класів (ось де справжня класова боротьба) і пристрасно обривають ще зовсім тверді плоди. Якщо в родині є кілька дітей шкільного віку, то рвати треба вдвічі більше або вирішити, кого більше любите чи хоча б на кого ставите.
* * *
Ви досить швидко приходите в перший двір, і ти перериваєш мовчанку — звіряєшся Станіславі, що за четвертою адресою живе жінка-ветеран з таким самим прізвищем, як у тебе. Приймаючи листівки, Станіслава цього навіть не помітила. Ти захоплено повторюєш «жінка-ветеран» і «моє прізвище». Ти вже уявляєш знайомство з ветеранкою і покладаєш на нього багато сподівань.
— Знаєш її? — байдуже запитує Станіслава, піднявши брівки.
У тебе знову падає серце — холодність подруги ранить, і добре, що ви саме заходите в під’їзд.
Двері першої квартири відчиняє чолов’яга років сорока. По жовтих шпалерах передпокою повзе товстий тарган, і Станіславу пересмикує, ти розумієш, що зараз вона заверещить. На мужику брудна майка, він неголений і загалом схожий на бодун з ранньої жаданівської прози, але жаданівську прозу ти прочитаєш лише років за сім, тому точніше сформулювати не можеш.
Мужик вислуховує вас і кличе величезного діда-ветерана, який так само мовчки слухає, киває і забирає листівку з газетою. Ви з полегшенням зітхаєте, коли двері зачиняються, і прожогом летите сходами вниз.
Після цього Станіслава трохи попускається й починає лопотіти без зупинки, вочевидь виміщаючи пережитий стрес.
* * *
Ви вибігаєте з двору й не змовляючись ідете в бік наступної адреси. Станіслава без кінця говорить про прусака, ти підтакуєш. Коли набридає, запитуєш, чи у неї в родині є ветерани, — Станіслава не знає, і їй це не дуже цікаво. Ти здивовано думаєш, як це взагалі може бути нецікаво. Наприклад, ось твій прадід пропав безвісти на початку війни, а до тієї війни був ще на одній — на фінській, інформації про нього небагато, але принаймні це тобі відомо. На пам’ятнику є табличка, де третій знизу напис — його прізвище та ініціали, зазвичай квіти ти відносиш саме під неї.
Але ось друга адреса — двоповерховий будинок, колишня комуналка, на крайній вулиці перед приватним сектором. Ви знаходите квартиру на другому поверсі, дзвоните тричі, але ніхто не виходить. За сусідніми дверима чуються кроки, а потім ви майже фізично відчуваєте, як хтось довго дивиться у вічко. Врешті двері відчиняє змучена жінка віку ваших матерів, забирає листівку з газетою і каже, що дєдушка в лікарні — забрали тиждень тому, і дєдушка звідти вже навряд повернеться. На цих словах у тебе розширяються очі, бо ти відразу розумієш, що це означає, а Станіслава напозір абсолютно спокійна. Коли ви виходите з будинку, ти починаєш говорити про жінчині слова, але подруга, схоже, байдужа до долі дєдушки або чомусь вперто не розуміє натяків.
* * *
У приватному секторі квітнуть дерева. Ти добре знаєш цей мікрорайон, бо тут живе твоя баба. І хоч Станіславі не дуже цікаво, розказуєш, що раніше ці вулиці були окремим селом, крайній під степом куток називався Вершиною, теперішня Котовського — Запарівкою. На цьому лекція з краєзнавства закінчується, тому що ви не можете знайти потрібний будинок. Вулиця є — проте від будинку номер три лишилися тільки фасадна стіна та фундамент. Ви навіть обережно заходите у двір і зазираєте за стіну: посеред залишків дому росте вишня — зовсім невисока, але квітуча.
Ти вголос складаєш історію про те, що в цьому будинку жив ветеран, але потім помер і будинок розвалився. Ви йдете далі вулицею, аж раптом виявляєте, що збоку від неї відгалужується провулок з такою ж назвою. В провулку також є третій номер — очевидно, вам просто дали неправильну адресу.
Хвіртку будинку номер три вам відчиняє дівчина й відразу запрошує у двір. Виявляється, що тут живе сім’я розміром з невелику хіпівську комуну, їх справді дуже багато, особливо жінок, і вони всі схожі — в хустках, навіть молоді, у довгих затяганих спідницях. Розмовляють дуже голосно та одночасно, російською з немісцевим акцентом, дякують за листівку й газету, кажуть, що їхній прадід зараз спить, а взагалі — він перший приїхав на цю землю, тут одружився й народив п’ятьох дітей, і всі навіть вижили, і дочки прадіда теж народжували переважно п’ятьох, п’ять тут щасливе число, і це звучить якось так малоймовірно, що навіть ти, хоч і любиш слухати людей, починаєш сумніватися. Діти вищать, якась баба пропонує сир з медом, молода вагітна дівчина сидить навпочіпки й плете віники з дерези. І далі жінки у дворі говорять вам, що той дід-ветеран був фельдшером, а за сумісництвом танкістом, дійшов до Братислави або Праги, тут вони не доходять згоди, починається суперечка, ви зі Станіславою швидко прощаєтеся й тікаєте.
* * *
Будинок за четвертою адресою ремонтують — перекладають дах і добудовують веранду. Проте ви бачите розпал робіт — не будівельників. З двору чутно голоси та радіо, ти припускаєш, що люди зробили перерву на обід, бо борщ з літньої кухні пахне навіть на вулиці.
Собаки немає, дзвінка теж, і ви просто молотите кулаками у ворота. Ти знаєш від своєї баби, що треба кричати «Хазяйка» або «Хазяїн», але самій так робити ніяково. Поки ви, розгублені, стоїте перед будинком, ти уявляєш, як познайомишся з жінкою, для якої ви принесли газету й листівку. Чи може вона бути твоєю родичкою, тобто родичкою твого тата і твоєї баби? Що цікавого вона може сказати?
Звісно, ти не так уявляла цей дім, не думала, що тут будуть люди, які вперто не чують вас. Мабуть, тобі мріялося, що до хвіртки підійде сама старенька, радісно прийме листівку та газету й заведе розмову.
Нарешті ви чуєте кроки з двору, чоловічий голос кричить: «Зараз». За хвилину виходить сивий чоловік, і ви пояснюєте, що вам треба.
— Мама померла на Різдво, — каже він. — Передайте цим, з ветеранської організації. Вони її не дуже й поважали — партизанів у нас не вважають справжніми ветеранами.
Ти говориш йому про прізвище, він усміхається й відповідає, що тільки в цьому кутку має у двох дворах однофамільців. Мовляв, буває, передаси бабі привіт.
***
До колодязя ви зі Станіславою підіймаєтеся з останніх сил. Вид з горба красивезний: садки біло-зелені, городи чорні, на них подекуди червоні латки — значить, тюльпани ще є. Ти сама витягаєш пів відра води — баба навчила, як зачерпати неповне, і ти тонко відчуваєш цей колодязь разом з корбою і важким металевим ланцюгом. Ви п’єте просто з відра, вода дуже солодка. «Хлоркою віддає», — кидає Станіслава, яка у своєму житті пила тільки водопровідну. Але ти на це не зважаєш, та й вона задоволена, що все закінчилося й можна йти додому.
***
Ввечері, швидко поробивши уроки, ти йдеш на кухню, де виснажена мама перевіряє зошити, і пишеш на іншому кінця стола у своєму щоденнику. Не так важливо, що саме пишеш, — у докладній розповіді про цей день будуть щонайменше три уроки, які тобі вчити все життя, часом забувати й потім знову згадувати.
І перший урок — друзі, навіть найкращі, бувають глухими до твоїх емоційних потреб. Згодом тобі знадобиться купа часу, щоб знайти тих, хто по-справжньому розумітиме, ти десятки разів помилятимешся в людях, і від того кожна рідна душа здаватиметься ціннішою.
І другий урок — ти вмієш помічати дрібниці, яких інші не завжди бачать. Ти ще не до кінця розумієш, наскільки ці дрібниці важливі, бо якби розуміла, то писала б щоденники тричі на день, а коли б не ставало сил писати, диктувала побачене білому магнітофону «Весна». А якби ти до того ще й знала, у що можуть перетворитися вулиці твого міста, що можуть говорити твої сусіди, ти фотографувала б буденність і записувала б кожне сказане речення, щоб мати докази на будь-якому людському чи небесному суді.
І третій урок — в тобі живе купа історій. Вони житимуть далі, навіть під шарами пам’яті, яка насправді не так часто тебе підводить. Може настати сумний день, коли тільки ці історії будуть пов’язувати тебе з минулим. І тоді ти їх запишеш, укоріниш словами на папері й урешті зрозумієш їхню справжню силу.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія