Сьогодні простір перестає бути лише естетичною категорією і набуває нових значень — опори, безпеки й навіть терапії. Архітектура і дизайн дедалі виразніше формують не тільки середовище, а й спосіб мислення. В Україні, що живе в умовах тривалої турбулентності, ця трансформація відчувається особливо гостро, але водночас вона відкриває нові сенси для тих, хто працює з формою, світлом і функцією.
Беатриса Петьовка — дизайнерка з архітектурним мисленням, фешн-натхненниця та співзасновниця Spilno Design Group та The Dome Interior House — належить до тих фахівців, які працюють на перетині дисциплін і смислів. Уже понад дев’ять років вона досліджує, як простір впливає на людину — не лише фізично, а й емоційно, як середовище може підтримувати, стабілізувати і навіть відновлювати.
В інтерв'ю Yabl Беатриса розповідає про архітектурне мислення як спосіб бачити світ, про дизайн як форму культурної відповідальності, а також про те, якими можуть стати простори повоєнної України — і яку роль у цьому процесі відіграють ті, хто їх створює.
— «Архітектурне мислення» — що це означає для вас і в яких сферах ви застосовуєте цей підхід?
— Для мене архітектурне мислення — це передусім про здатність бачити не окремий об’єкт, а систему в цілому. Про зв’язки, логіку, пропорції і, що важливо, про відповідальність за наслідки кожного рішення.
Я застосовую цей підхід не лише в архітектурі чи інтер’єрах. Це також про бізнес, про роботу з командою, про спосіб організації власного життя. Архітектура вчить мислити наперед: не «як виглядає зараз», а «як це працюватиме через рік, п’ять, десять».
І для мене це завжди про стратегію. Про здатність не піддаватись імпульсу, а вибудовувати довгострокову, цілісну логіку.
— Як змінюється роль архітектури та дизайну в суспільстві, яке живе у стані тривалої турбулентності й війни?
— Мені здається, що в умовах війни архітектура дуже швидко «дорослішає». Вона перестає бути лише про форму чи естетику — і стає про безпеку, стійкість і психологічну опору.
Сьогодні простір має не просто функціонувати — він має підтримувати, а іноді лікувати людину. Давати відчуття стабільності та контролю, коли зовнішній світ цього не гарантує. Зараз ми говоримо про дуже практичні речі: зростає роль укриттів, автономності, енергонезалежності, але водночас — тепла, світла та натуральних матеріалів.
— Чи може інтер’єр бути в тому числі терапевтичним?
— Безумовно. Простір безпосередньо впливає на нервову систему людини. Висота стелі, кількість природного світла, текстура дерева, м’якість форм — усе це зчитується тілом швидше, ніж свідомістю.
Я часто думаю про інтер’єр як про тихого союзника. Він не говорить напряму, але постійно взаємодіє з людиною: може заспокоювати, збирати докупи, повертати до себе. І сьогодні особливо, коли рівень тривожності в суспільстві надто високий.
— Чи можна сьогодні говорити про дизайн як форму культурної відповідальності?
— Однозначно так! Дизайн формує середовище, в якому ми з вами живемо. А середовище, у свою чергу, формує свідомість. Впливає на поведінку, на відчуття себе, на цінності. Тобто дизайн — це не лише про те, як виглядає простір. Це про те, яке середовище ми формуємо для людей і самих себе.
Тому ми як дизайнери несемо відповідальність за сенси, які закладаємо: чи підтримуємо локальне виробництво, чи зберігаємо культурний код, чи просто копіюємо. Для мене дизайн — це завжди позиція і вона має бути усвідомленою.
— Чи є архітектурні або культурні об’єкти, з якими у вас особистий емоційний зв’язок і які для вас є маркерами культурної пам’яті?
— Для мене це не лише великі, знакові об’єкти. Дуже часто це локальні архітектурні пам’ятки чи навіть його елементи — старі будівлі, камінь, дерево, дахи з історією. У цих речах є відчуття часу, яке неможливо відтворити штучно.
Окремо можу виділити дерев’яні церкви Закарпаття, наприклад, церква Святого Архангела Михаїла в Ужку. Тут вражає майстерність народних творців, які без сучасних інструментів створювали такі витончені споруди. У ній дуже чітко відчувається сакральність простору та його автентичність в єднанні з природою, адже використані лише натуральні матеріали.
Також мене дуже надихає європейський підхід до збереження спадщини — коли нове не витісняє старе, а вступає з ним у діалог. Це принцип, який я намагаюсь застосовувати у своїй роботі, адже це особливо актуальне та проблематичне питання. Ця проблема існувала і до війни, а зараз ситуація лише погіршилася — бракує ресурсів для їхнього захисту та реставрації. Водночас з’являються позитивні ініціативи — міжнародні та локальні проєкти, реєстрація й документування об’єктів, перші кроки до майбутнього відновлення.
— Як ви працюєте з контекстом місця: історією будівлі, району, міста? Чи бували випадки, коли саме контекст «керував» рішеннями?
— Я б сказала, що контекст керує завжди. Просто питання в тому, чи ми готові його чути. Якщо його ігнорувати — простір майже завжди виглядає фальшиво. Я завжди працюю з історією будівлі, з околицями, зі світлом, навіть із ритмом району. Іноді саме контекст підказує матеріали, кольори, пропорції. І для мене це найцікавіший момент у роботі — коли ти не нав’язуєш рішення, а знаходиш його всередині самого простору.
— Які простори, на вашу думку, стануть ключовими для повоєнної України?
— Я думаю, що ми будемо переосмислювати саме поняття простору. По-перше, це громадські простори — як місця зустрічі, взаємодії, відновлення відчуття спільності. По-друге, освітні — сучасні, гнучкі, адаптивні, здатні реагувати на нові реалії. По-третє, реабілітаційні центри — як фізичного, так і психологічного відновлення. І, звичайно, житло. Але вже іншого типу — безпечне, автономне, з продуманою інфраструктурою. Ми будемо будувати не просто будівлі, а нову культуру середовища.
— Вас також називають фешн-натхненницею. Що мода дає вам як дизайнерці інтер’єрів — і навпаки?
— Мода вчить сміливості. Вона швидша, вона більш реактивна, вона дозволяє експериментувати і помилятись. Архітектура, навпаки, вимагає дисципліни. Вона довша в часі, і кожне рішення має наслідки на роки чи навіть століття.
Мені дуже цікаво працювати на перетині цих двох світів. Мода дає відчуття ритму, кольору, текстури. Архітектура — структуру, логіку і глибину. Саме це дарує відчуття балансу між емоцією і певною системою у моєму житті.
— Що у вашій професії сьогодні дається найважче?
— Найскладніше — це баланс. Між творчістю і відповідальністю. Між масштабом і деталлю. Між власним життям і великою кількістю рішень, які потрібно приймати щодня.
Але водночас саме ця складність і тримає в тонусі. Ти постійно в процесі та розвитку.
— Де ви зазвичай знаходите натхнення?
— У подорожах, у природі, в книгах, у розмовах із людьми. Але найчастіше — у паузах. У моментах, коли нічого не відбувається і з’являється тиша. Саме цей момент стає джерелом найкращих ідей.
— Що допомагає вам не вигорати як людині, яка постійно продукує ідеї та несе відповідальність за команди й проєкти?
— Чіткі внутрішні межі. Довіра до команди. І прийняття того, що я не повинна бути сильною постійно. Я дозволяю собі відключати голову, інколи не робити нічого, змінювати темп, відступати, коли це потрібно. І саме це, як не дивно, дає ресурс рухатися далі.
