Люди, що збираються сотнями під однією сценою, тексти пісень, які знають напам’ять, і атмосфера, що заряджає з першої хвилини — все це про «ТАК А ШО ТИ?». Проєкт, що виріс із щирої любові до музики і став платформою, де минуле звучить сучасно, а знайомі треки об’єднують аудиторію не словами, а відчуттями. За 3 роки він пройшов шлях від маленьких вечірок в барі до двох масштабних шоу у Палаці Спорту, а серед зірок, які вже долучалися – Павло Зібров, Наталія Могилевська, Віктор Павлік, Руслана та багато інших!
Ми поспілкувалися із засновницею проєкту — olvipmiss — про те, чому молодь так відгукується на музику минулих десятиліть, у чому різниця між справжньою ностальгією та її сучасним прочитанням, і як «ТАК А ШО ТИ?» перетворився на культурну хвилю, що надихає артистів і формує нове покоління українських музичних фанів.
— Чому все ж ви обрали як основу хіти минулого, а не треки сьогодення?
— Так сталося, що ця музика була зі мною від самого дитинства. Вдома постійно звучали пісні минулих десятиліть. Вони супроводжували мене в повсякденності й поступово стали чимось дуже природним. І навіть коли навколо всі слухали нове, я чомусь поверталася саме до цих, «олдових» треків. Зараз у моєму плейлисті їх досі більшість. Думаю, ця музика просто мене сформувала.
— Чому молодь, коли є так багато сучасної музики, яскравіше реагує на треки минулих років? Більшість навіть не росли на цих піснях або народилися вже після їх виходу. У чому, на вашу думку, феномен романтизації минулого?
— Мені здається, тут багато про відчуття й асоціації, навіть якщо вони не зовсім власні. Музика 80-90-2000-х несе в собі легшу, світлішу, ніби менш тривожну атмосферу. І навіть якщо ти не жив у той час, ти все одно її зчитуєш.
Це бажання доторкнутися до періоду, який здається спокійнішим і зрозумілішим. Особливо зараз, коли наша реальність напружена, такі треки дають відчуття опори. І, можливо, саме тому вони так сильно відгукуються, бо в них є те, чого сьогодні дуже не вистачає.
— Чи є різниця між «ностальгією покоління Z» і справжньою ностальгією старших поколінь, які реально жили в ті часи?
— Якщо говорити про ностальгію за 80-90-ми, то, звісно, різниця є. Для старших поколінь це справжні спогади, бо вони жили в той час, пам’ятають свою молодість, перші дискотеки, власні історії.
А для покоління зумерів це більше про естетику і відкриття тієї епохи. Але від цього вона не стає менш щирою. Просто ця музика проживається по-іншому, по-своєму.
— На вашу думку, повернення до минулого — це короткочасний тренд чи довготривала культурна хвиля?
— Я створила цей проєкт не в результаті чергового маркетингового дослідження або бажання вхопитися за тренди. Саме тому, мабуть, наше комʼюніті, починаючи з 2022 року, зростає і міцнішає. В нашому випадку це скоріше схоже на хвилю однодумців, які знаходять один одного і разом роблять цю хвилю більшою.
— Чи вбачаєте ви у проєкті «ТАК А ШО ТИ?» культурний підтекст? Чи це більше про розважальний формат?
— Ми поєднуємо і розважальний формат, і культурну частину. Розважальна — дає людям можливість вивільнити емоції, перезавантажитися й знайти близьких за духом.
Але поруч з цим не забуваємо і про культуру. Ми відкриваємо молодшій аудиторії легенд української естради 80-90-2000-х, інколи глибше занурюємо в контекст, виходячи за межі головних хітів, а інколи даємо можливість побачити й почути цих артистів наживо. Це музиканти, які стояли біля початків незалежної української сцени, тому важливо, щоб молодь їх знала.
— Чому формат «ТАК А ШО ТИ?» настільки точно потрапив у нерв покоління? Це випадковий вірусний успіх чи дуже точне відчуття культурного моменту?
— Зазвичай випадковий вірусний успіх зникає так само швидко, як і з’являється, тож це точно не про проєкт «ТАК А ШО ТИ?». За майже чотири роки ми провели понад 100 подій різного масштабу, запросили близько 20 артистів, зібрали два Палаци спорту і зараз готуємося до третього.
Тому, думаю, тут більше про щирість у тому, що ми робимо. Від самого початку і до сьогодні ми всі — я, Новік, Кадр — залишаємося собою: граємо те, що справді любимо, і говоримо про те, що відчуваємо. А людям завжди сильніше відгукується щира історія, ніж щось награне, штучне чи продиктоване трендами або маркетингом.
— Наскільки сильний ризик, що хвиля ностальгії почне витісняти нову музику, чи навпаки — вона надихає сучасних артистів працювати з ретроестетикою?
— Не думаю, що такий ризик справді існує. Навпаки, ці процеси скоріше взаємно доповнюють одне одного. Мене дуже тішить, коли артисти, які починали ще у 80-90-х, створюють колаборації із сучасними зірками. Це про діалог поколінь, який тільки збагачує музику, а не витісняє щось нове.
— У «ТАК А ШО ТИ?» діджей фактично керує емоцією натовпу. Наскільки це складно, і що допомагає відчувати таку велику аудиторію?
— Коли ставиш музику, яку сам по-справжньому любиш, усе відбувається природно. Ми просто проживаємо ці пісні разом із людьми, і в якийсь момент між нами з’являється цей особливий контакт.
Мабуть, у цьому і є вся магія — коли тисячі людей на кілька годин стають ніби однією хвилею і проживають ці пісні разом. За такі моменти я і люблю те, що роблю.