Нещодавно у Київському національному академічному драматичному театрі ім. Лесі Українки відбулася премʼєра вистави «Будівничий Сольнес» за Генріком Ібсеном. Це не просто нове прочитання класики, а влучне й тривожне занурення у внутрішній крах людини, яка надто довго будувала себе як міф.
Режисером-постановником вистави став Дмитро Богомазов. За сценографію і костюми відповідав Петро Богомазов, за музичне рішення — Олександр Курій. Також серед творчої команди композитори Олександр Кохановський і Михайло Матюхін та художник з освітлення Ігор Головачов.
У виставі грають Олександр Кобзар, Наталя Доля, Олександра Єна, Григорій Наумов, Юрій Родіонов, Діна Андрійчук, Марія Долабані, Ольга Гришина, Оксана Жданова та інші.
Режисерське рішення, виразно впізнаване у своїй естетиці: сценічна умовність тут поєднується з холодною, майже індустріальною реальністю. Простір вистави — це будівництво, що не завершується ніколи. Величезні бетонні колони, мов застиглі свідки амбіцій, розтинають сцену; між ними — стіл із хаотично розставленими кріслами, диван, накритий захисною тканиною, ніби життя, поставлене «на паузу». Окремий вимір — будівельний вагончик, що трансформується то в кабінет, то в місце сповіді, то в пастку для героя. Цей простір виступає метафорою, відображаючи стан його душі, як хвороблива потреба доводити власну значущість.
Сюжет п’єси Ібсена розгортається навколо Гальварда Сольнеса — архітектора, який досяг вершини, але втратив опору під ногами. Він боїться молодості, боїться, що нове покоління витіснить його, боїться втратити свій статус «обраного». Його геніальність стає для нього пасткою: кожен новий проєкт — це вже не творчість, а нав’язлива спроба довести, що він і досі вартий визнання.
Трагедія героя посилюється особистою катастрофою: смерть дітей, пожежа, що знищила дім і, зрештою, внутрішній світ родини. Образи дітей у виставі — маленькі сірі манекени, застиглі між життям і смертю — працюють як болісна візуальна метафора, уособлюючи пам’ять, яку неможливо ані прожити, ані відпустити. Вони — і ляльки, і обгорілі тіла, і уламки часу, в якому дружина Сольнеса назавжди застрягла.
Його дружина — втілення стриманого відчаю. Вбрана у темні, важкі тканини, застібнута «на всі ґудзики», вона існує в режимі обов’язку: «це мій обов’язок» звучить як мантра, що замінила їй життя. Її біль осідає глибоко всередині, перетворюючись на холодну, майже ритуальну присутність.
І саме в цей застиглий світ вривається Гільда — молода, жива, небезпечна жінка. Її образ — контраст до всього, що є навколо: короткі силуети, грубі черевики, шкіра, розтріпане каре. Для неї Сольнес — геній, той, хто колись пообіцяв «побудувати замок». Гільда надихає його і підштовхує до дії, а разом із нею до ризику, до фатального кроку.
Вистава тонко підкреслює, що найбільший страх Сольнеса — це не поразка, а втрата ілюзії власної винятковості. Він живе між минулим тріумфом і майбутнім, якого боїться. І в цій тріщині народжується його особиста трагедія.
Музичне рішення підкреслює тривогу та внутрішній неспокій героїв, який наростає до фіналу. Бо тут простір будується не лише з бетону й світла, а й із думок, які неможливо заглушити. Щоразу, коли Сольнес занурюється у власні роздуми чи виходить у монолог, простір наповнюється скреготом олівця — нав'язливим звуком креслення. Ніби сама думка матеріалізується в лінію, яка не дає йому спокою. Для Сольнеса це не просто ескізи майбутніх будівель, а спроба впорядкувати хаос у голові, який, утім, лише наростає.
І разом із цим — голоси. Вони не замовкають і не дають віддихатися. Це його внутрішній шум, в якому усі його страхи, сумніви, провина, що прориваються назовні. Вони звучать як гучні думки, які герой уже не здатен втримати в собі. І в якийсь момент виникає відчуття «наче вона почула про те, що я думаю», і тут межа між внутрішнім і зовнішнім остаточно стирається.
Попри те, що простір вибудуваний довкола будівництва, головні герої носять костюми й ніби випадають із цієї реальності. Вони до кінця не належать ані цьому простору, ані самим собі. Театральний грим додає ще один шар сенсів: за масками приховані спотворені, вразливі обличчя, що намагаються втримати контроль.
І врешті звучить майже парадоксальна думка: «люди не потребують будинків для щастя». У виставі, де все побудовано навколо будівництва, ця фраза руйнує сам фундамент історії. Бо Сольнес усе життя зводив будівлі — але так і не зміг збудувати себе.
Ця постановка розповідає про людину, яка загубила орієнтир і намагається перекреслити власний страх новими лініями, новими вершинами, новими обіцянками. Але кожна нова лінія, накреслена олівцем, лише глибше вкарбовує її у пастку. І коли ці лінії зрештою змикаються — залишається тільки один крок угору. Або вниз.
Це яскрава, стилістично вивірена і психологічно точна вистава, що залишає після себе не лише естетичне враження, а й тривожне відлуння запитання: що саме ми намагаємося збудувати — і чи не стане це нашою руїною.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова