З 23 квітня в українському прокаті стрічка «Кіллхаус» Любомира Левицького, до фільмування якої були залучені реальні військовослужбовці та ветерани, зокрема представники 3 ОШБр, СБУ (ЦСО «А») та ГУР. Картина позиціонується як перший у світі художній фільм, значна частина якого знята на FPV-дрони. Головні ролі виконали Сергій Стрельников та Денис Капустін.
Сюжет, заснований на реальних подіях, розповідає про порятунок за допомогою дронів подружжя, яке намагається повернути свою доньку, викрадену росіянами. Пара потрапляє під обстріл на окупованій території, і бійці 3 ОШБр отримують завдання допомогти їм. Згодом до історії приєднується американська журналістка, яка висвітлює воєнні злочини росії на весь світ і стає учасницею операції з порятунку дівчинки.
Яким вийшов фільм та які його сильні і слабкі сторони — розповідаємо далі у матеріалі.
Після мок’юментарі «Ми були рекрутами» 2024 року про 3-тю окрему штурмову бригаду Левицький взявся за нову роботу, прем’єра якої неодноразово переносилась. Окрім справжніх військових, до роботи над фільмом долучилися Кирило Буданов та Василь Малюк, які з’явилися у фіналі стрічки. Режисер поставив перед собою мету зняти зразок українського мілітарного кіно, який охопить аудиторію не тільки в Україні, а й у світі.
«Кіллхаус» — тривалий екшн, у якому переплітаються теми сімейних цінностей, емпатії та сили швидкого, холодного рішення, яке не завжди призводить до бажаного результату. Публіка має бути готовою до об’ємного фільму, в якому поєднано кілька історій в одну велику. Перша знайомить нас із Сідом (Денис Капустін), командиром роти ударних безпілотників, яким рухає помста за смерть батька на фронті. Друга розповідає про Юрія (Валерій Величко) та Анну (Олександра Сорока), які намагаються повернути свою дочку. І нарешті третя — про американську журналістку Одрі МакАлпін.
Ця масштабність може як привабити, так і заплутати глядача. Наприклад, це відчувається, коли акцент із доньки, яку хочуть обміняти на Одрі, різко зміщується на можливий теракт у Києві. Тут з'являються й американці, які беруть на себе роль «вирішувачів долі світу», й інші росіяни, й агенти під прикриттям, що працюють у Сєвєродонецьку. Проте вже закріпилася пильна увага на бійцях 3-ї штурмової бригади, які складають план, як врятувати й дитину, і Одрі. Тому подекуди глядач може легко розгубитися.
Детальна структурність стосується й персонажів. Левицький максимально розкрив протагоністів, особливо Сіда. Талановитий інженер, який розробив дрони, постає як відважний військовий. Завдяки передісторії ми дізнаємося, що у Сіда та його старшого брата, командира розвідки 3-ї ОШБр «Сова» (Сергій Стрельніков), батько загинув від рук росіянина, з яким вони знову перетнуться через викрадену дівчинку. Сідом іноді керує імпульсивність, проте йому притаманні емпатія та людяність, які проявляються в операції з порятунку пари. На відміну від героя з позивним «Журналіст» у «Ми були рекрутами», який є радше сирим і недостатньо розкритим персонажем, тут протагоніст — глибокий, опрацьований герой, чий розвиток помітний протягом усього фільму. Якщо на початку шляху Сід вирізняється емоційністю, яка може призводити до небажаних бійок, то наприкінці фільму він — уособлення відваги.
Екшн, який не поступається закордонним стрічкам, особливо загострюється у другій половині фільму. Хоча епізоди, в яких показується процес терористичного акту в столиці, займають чималий час у хронометражі, вони все ж відіграють сильну роль, зокрема завдяки операторській роботі. Бо атмосфери бойовика тут хоч відбавляй. Коли СБУ женеться за росіянами, Левицький на повну грає з динамічними погонями на автомобілях: і висока динаміка з перевернутими машинами, і щирий інтерес до того, що відбувається, — усе це викликає швидке серцебиття. Таке занурення допомагає глядачу стати майже безпосереднім учасником подій.
Особливістю «Кіллхаусу» є зйомка епізодів на FPV-дрони, що грає на руку передусім у сценах з 3 ОШБр. Проте не все є вдалим і виграшним — навіть таке унікальне фільмування не покриває прогалин. Зокрема епізод, коли дрон під керуванням Сіда рятує Анну від навали російських солдатів. Перебуваючи на мінному полі, дівчина настільки довірилася дрону, що жодного разу не подивилася собі під ноги, аби не наступити на снаряд. І хоча ця сцена, у хорошому розумінні, рясніє голлівудськими елементами — як-от переслідування героїні, детальні плани автоматів тощо — у ній бракує здорового глузду і розсудливості. Тут ідея з FPV-дронами сильніша, аніж кінцевий результат.
Загалом персонажки у фільмі показані досить мізерно — немов маленькі дівчатка, які нічого не знають. Анна подекуди поводиться безглуздо, особливо коли її чоловік дістає поранення. Одрі раптом просить зупинити автомобілі на території, де не можна гальмувати, адже можна потрапити під обстріл. Тому увагу тут забирають на себе чоловіки: Сова, якому властиві раціональність та обережність, і Сід, який готовий віддати життя заради помсти.
У фільмі є певна дуальність: з одного боку ми бачимо справді пропрацьовані екшн-сцени, які нагадують ті, що можна побачити в улюблених американських фільмах, тож енергійність тут на хорошому рівні. З іншого боку, глядач стикається з образом колишнього чоловіка журналістки, який «кричить» про те, що він згенерований штучним інтелектом, або стає небажаним свідком сцени бійки між Сідом і хлопцем на форумі, що виглядає доволі комічно. Водночас присутня інтрига, зокрема, чи зможуть військові врятувати і дівчинку, і Одрі. Глядачеві не байдуже на їхні долі. Але разом із цим у фільмі звучать слабкі репліки про віру, слово і безстрашність.
Але попри деякі недоліки, «Кіллхаус» є вдалою спробою створити ігровий фільм про війну. Після «Ми були рекрутами», який виглядав радше як реклама 3-ї окремої штурмової бригади з вирізками з інтерв’ю та слоумо-вставками між ними, тут Левицький показав значно кращий результат. Стрічка демонструє не лише сміливих військових, а й порушує питання людяності та співпереживання. Такий фільм може просувати вітчизняне кіно й на закордонному ринку в новому, унікальному форматі.
Матеріал підготувала Олександра Колосовська