У Каннах завершився 79-й Каннський кінофестиваль, який цього року знову зібрав найгучніші прем’єри, авторське кіно та видатних режисерів сучасності. Від масштабних жанрових експериментів до камерних драм про пам’ять, провину й сімейні травми — фестивальна програма вкотре показала, яким різним і сміливим може бути сучасний кінематограф.
Кінокритикиня Наталія Серебрякова відвідала Каннський кінофестиваль та обрала найкращі фільми, які варто подивитись.
1. «Фйорд»
Крістіан Мунджу знову бере звичну для себе територію соціального дискомфорту й перетворює її на моральну пастку, де підозра в дитячому насильстві запускає колективну істерію. У норвезькому селі звичайна сімейна ситуація швидко переростає в майже інквізиційний процес, і Мунджу, майстер напруги без дешевих ефектів, показує, як громада починає шукати не правду, а винного. Ренате Реінсве та Себастіан Стен у невпізнаваних образах формують центральний дует фільму, який більше досліджує людські реакції та колективну напругу, ніж саму подію.
Тут знову звучить одна з головних тем сучасного європейського кіно: як страх перед «інакшим» миттєво руйнує уявну нормальність. «Фйорд», який став переможцем фестивалю цього року, запитує, що відбувається з суспільством, коли воно починає плутати турботу з контролем.
2. «Батьківщина»
Павел Павликовський, отримавший приз за режисуру, повертається до своїх улюблених великих тем пам’яті, провини й сімейної відчуженості у фільмі, що майже бездоганно поєднує історичну стриманість із емоційною глибиною. У центрі — Томас Манн і його донька Еріка, які у 1949 році мандрують повоєнною Німеччиною, де країна намагається вдавати, що минуле можна просто залишити позаду. Це не урочисте роуд-муві, а болісна подорож крізь зламану історію, де кожна зупинка стає нагадуванням про моральну ціну забуття.
Павликовський, як і в «Іді» чи «Холодній війні», працює з кадром як з пам’ятником і вирізьблює тишу так, ніби це окрема мова. Сандра Гюллер тут, схоже, грає одну з тих ролей, де стриманість так же важлива, як крик наодинці, а невисловлене — більше за політичну декларацію. Фільм особливо сильно працює як історія про дві Німеччини, але ще сильніше — як історія про дві етичні позиції: культуру як виправдання і культуру як відповідальність.
3. «Ніжний монстр»
Марі Кройцер у «Ніжному монстрі» знову досліджує жіночий досвід через тріщину в родинному житті. Піаністка Люсі переїздить із чоловіком і сином за місто, сподіваючись на спокій і новий початок, але все руйнується після поліцейського візиту: Філіппа підозрюють у педофілії, і для Люсі головне питання стає майже нестерпним — чи торкався він їхнього сина? Саме на цій невизначеності й побудований фільм: на внутрішньому розпаді довіри, заперечення і любові. Леа Сейду грає не жертву, а жінку, яка щомиті змушена переналаштовувати власне уявлення про реальність. Кройцер відмовляється від сенсаційності й працює з тишею, паузами, дитячими поглядами, домашнім простором, що перетворюється на пастку. Це болісне кіно про те, як зло може існувати зовсім поруч, а правда — з’являтися надто пізно, щоб щось змінити.
4. «Щоденник покоївки»
Раду Жуде відкриває нову французькомовну главу у своїй фільмографії стрічкою, що переосмислює класичний текст Октава Мірбо через гостру, саркастичну й напрочуд сучасну оптику. Замість покоївки з початку ХХ століття — молода румунська іммігрантка, яка працює нянькою у французькій інтелігентській родині, де пасивна агресія замінює відкритий конфлікт, а класова зверхність вбудована в щоденну побутовість. Жуде, як завжди, не боїться сатири: він розбирає соціальний лад на гвинтики, впускаючи в оповідь розмови про комунізм, маоїзм і Чаушеску, але не зводить фільм до есею.
Попри різкість, у стрічці є й нерв ностальгії — туга за близькими, за домом, за країною, яка не завжди відкрита до чужих. Саме це поєднання політичного й особистого робить картину не просто саркастичною, а глибоко людяною. Вона відверто говорить про працю, приниження і культурну дистанцію.
5. «Надія»
У На Хон-джина науково-фантастичний екшн перетворюється на справжній вибуховий атракціон, де сільські мешканці змушені оборонятися від жорстокого вторгнення. Стрічка тримає високий темп, але не втрачає контролю: вона не лише стрімко рухається вперед, а й уміє на мить зупинитися, впустити абсурдний гумор і знову вдарити з новою силою. Дві години сорок хвилин тут не видаються надміром, бо ритм побудовано так, що увага глядача постійно тримається на межі виснаження й захоплення. Навіть якщо спецефекти подекуди виглядають нерівно, енергія фільму настільки заразлива, що це майже не має значення.
«Надія» з Майклом Фасбендером і Алісією Вікандер нагадує, що жанрове кіно може бути одночасно видовищним і по-справжньому живим. Воно не соромиться бути розважальним, але робить це з такою винахідливістю, що розвага перетворюється на кінематографічний ризик.
6. «Паперовий тигр»
Джеймс Ґрей у «Паперовому тигрі» повертається до своєї улюбленої сімейної історії, але цього разу робить це через кримінальний сюжет про російську мафію в середині 1980-х у Квінсі. Виходить не просто гангстерський трилер, а болісна драма про родину, соціальний злам і американську мрію, яка вже не працює. Адам Драйвер, Скарлетт Йоганссон і Майлз Теллер грають на повну потужність, а сам фільм відчувається як суміш домашньої травми й великого жанрового кіно.
Ґрей знову працює на межі між інтимним і епічним, але цього разу кримінальна загроза лише підсилює відчуття сімейного розпаду. Його Нью-Йорк не романтичний і не гламурний — це місто, де мрія вже почала рватися по швах. Це стрічка про те, як насильство входить у дім не ззовні, а через саму логіку виживання.
7. «Її особисте пекло»
«Її особисте пекло» Ніколаса Віндінґа Рефна — це візуально гіпнотичний і сміливий фільм, який варто сприймати не як класичну історію, а як емоційний і чуттєвий досвід. Показаний поза конкурсом, він демонструє впізнаваний стиль режисера: неонову естетику, повільні рухи камери, увагу до тіл і фактур, а також напружене поєднання еротики й небезпеки.
Цього разу Рефн ще більше відходить від традиційного наративу, зосереджуючись на створенні атмосфери та внутрішнього стану героїні. У другій половині стрічки сюжет майже розчиняється, поступаючись серії яскравих, майже сновидних образів, що працюють радше на рівні відчуттів. Особливу роль відіграє музика Піно Донаджо, що надає фільму емоційної глибини та меланхолійного звучання. Це кіно не для всіх, але саме у своїй радикальності та відмові від звичних форм воно знаходить силу й унікальність.
8. «Людина свого часу»
Емманюель Марре створює фільм, який неможливо легко класифікувати: це історична драма, сімейна сповідь і жорсткий портрет морального падіння водночас. У центрі — нацистський колаборант, письменник і інженер часів режиму Віші, якого грає Свен Арло, а ще далі — дуже особиста лінія самого режисера, адже ця постать є його прадідом. Саме ця сімейна близькість надає стрічці додаткової гостроти: вона не просто засуджує, а намагається зрозуміти, як народжується підпорядкування і як виглядає етична деградація зсередини.
Фільм знято так, ніби камера випадково потрапила в минуле й не встигла сховатися: усе тут живе, крихке, неприємно сучасне. І саме тому «Людина свого часу» вражає досить глибоко — вона показує, що історичне зло ніколи не буває остаточно минулим, якщо його логіка досі впізнавана.
