З 5-го по 12-е червня відбудеться 23-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Цей фестиваль надає своїм відвідувачам можливість побачити найкращі зразки української та світової документалістики, що осмислюють драматичну національну сучасність і проблеми, які хвилюють мешканців далеких країв (нерідко такі подібні до наших), а також травми минулого.
Пропонуємо короткий огляд десяти найцікавіших на нашу думку стрічок, покази яких пройдуть у кінотеатрах «Жовтень» і «Кіно42». Водночас ми закликаємо читачів, не обмежуючись рекомендаціями, вирушити у власну восьмиденну кіноподорож гарячими точками та хвилями історичної пам’яті Docudays UA.
1. «Тиха повінь», режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, Україна-Німеччина. Національний конкурс «Docu/Україна»
У центрі нового фільму автора «Памфіра» опиняється поселення релігійної секти на березі Дністра. Зі своїм неприйняттям війни, а в рівній мірі електрики та сучасної техніки, патріархальними поглядами на сімейне життя та іншими переконаннями, які відповідають порядкам перших новозавітних громад, його мешканці здаються загубленими в безчассі, таємничо непідвладними бурям великої історії. Однак російське вторгнення, здається, ось-ось змете цей штучний земний рай — як це вже неодноразово траплялося в минулому внаслідок тихих повеней і потужних потопів, що заливали ці багатостраждальні землі.
Звичаї та повсякденне життя сектантів подано не лише через міркування мешканців селища, а й через розповіді їхніх сусідів — насмішкуватих і недовірливих, здивованих і співчутливих. З діалогів і монологів, що лунають за кадром, складається вигадливий, химерний образ відчайдушних і впертих спроб зберегти свій віковий уклад від вторгнення соціально-політичних катаклізмів, спроб, що загрожують обернутися втечею від реальності та відмовою допомагати ближнім. Проте, фільм так само далекий від моралізування, як і його найбільш виразні герої — солдати ЗСУ, які під час обідньої перерви обговорюють дивакуватих вірян із сумішшю іронії, подиву та симпатії.
Особливої поетичності стрічці надає операторська робота Івана Морораша, В’ячеслава Цвєткова, Олександра Коротуна та самого Сухолиткого-Собчука, відзначена призом Міжнародного фестивалю документального кіно в Амстердамі.
2. «Блаженні», режисер Андрій Лисецький, Україна-Німеччина-Латвія. Міжнародний конкурс «Docu/Світ»
Багатьом українським митцям з початком повномасштабної війни доводиться переосмислювати свою діяльність та спосіб життя. Чи слід музам замовкнути серед гарматної канонади — чи, навпаки, у вирішальні дні національної історії здатність людей мистецтва фіксувати й осмислювати реальність набуває особливої цінності?
Відповідь на ці вічні питання Андрій Лисецький, автор пам’ятного шанувальникам української документалістики фільму «Земля Івана», шукає разом зі своїми героями, провідними представниками вітчизняного мистецтва.
3. «Не питай мене, чи я вбивала», режисерка Олена Максьом, Румунія-Нідерланди-Німеччина-Україна. Національний конкурс «Docu/Україна»
Режисерка-документалістка Олена Максьом, чия дебютна стрічка «Усе не буде добре» у 2020 році отримала нагороди за найкращий фільм та найкращу режисуру в національному конкурсі Одеського кінофестивалю, з початком повномасштабної війни відклала камеру та вступила до Національної гвардії. Беручи участь в евакуації цивільного населення та виконуючи обов’язки офіцера на найважчих ділянках фронту, Максьом вела своєрідний відеощоденник, який і став основою її нового фільму.
Хвилини затишшя та очікування, відпочинок після виконаних завдань і скорбота за загиблими, взаємини з побратимами та посестрами, спілкування з матір’ю під час рідкісних відпусток передані у фільмі з відвертістю та глибоким ліризмом.
4. «Де все зникає», режисер Олександр Ткаченко, Україна-Франція. Національний конкурс «Docu/Україна»
У центрі повнометражного дебюту Олександра Ткаченка також знаходиться митець, що поєднує службу в армії з творчістю, даючи нам змогу побачити події, в яких він виступає учасником, героєм, а не стороннім спостерігачем. Завдяки своєму виразному баченню він допомагає тим з нас, хто перебуває по той бік екрану — і по той бік фронту, — краще відчути повсякденність тих, завдяки кому ми можемо продовжувати звичне існування.
Художник і оператор Дмитро Докунов, переконаний пацифіст, який приєднався до ЗСУ незабаром після початку повномасштабної війни, не відмовляється від своїх поглядів, але переосмислює їх в умовах, коли необхідність взяти до рук зброю зумовлена захистом ближніх. У дні військової катастрофи та особистої кризи фільмування своїх буднів допомагають герою краще осмислити доленосні зміни в його житті та житті країни.
5. «Сліди», режисерки Аліса Коваленко та Марися Нікітюк, Україна-Польща. Національний конкурс «Docu/Україна»
Фільм відомих українських режисерок присвячений проблематиці, яка збереже свою актуальність і після завершення бойових дій: подоланню одного з найстрашніших наслідків будь-якої війни — тяжіння пережитих у її ході втрат і травм над існуванням тих, хто вцілів. У центрі оповіді — учасниці громадської організації SEMA Ukraine, що об’єднує жінок, які пережили сексуальне та гендерно-обумовлене насильство з боку російських військових.
Збираючи інформацію про злочини окупантів, героїні стрічки розповідають і про власний досвід, що стає для них своєрідною терапією, способом утвердити свою гідність, право на справедливість і щастя.
6. «Ілюзія тихої ночі», режисерка Ольга Черних, Україна. Національний конкурс «Docu/Україна»
Цей своєрідний кіноавтопортрет країни, що воює, було створено за участю сотень українців — як професійних операторів, так і звичайних власників смартфонів, що поділилися з творцями фільму фрагментами свого буття, знятими в ніч з 27 на 28 липня 2025 року. Домашні вечірки та репортажі з бомбосховищ тилових міст сусідять тут із картинами з передової та відео з окупованих територій, знятих з ризиком для життя.
Фільм передає надії та страхи, душевну стійкість наших співгромадян, у чию повсякденність вторглася війна — і стала її частиною.
7. «Мир для Ніни», режисерка Жанна Довгич, Україна-Швейцарія. Програма «Прості конструкції»
Фільм Жанни Довгич присвячений жінці, життя якої було зруйноване війною задовго до початку повномасштабного конфлікту. Ще у 2015 році її син, захисник Донецького аеропорту, який потрапив у полон, був розстріляний бойовиками. Своє життя вона присвячує пошукам справедливості, спробам відтворити останні дні життя сина та встановити обставини його загибелі.
У оповіді Довгич будні героїні немов уособлюють нерв вітчизняної дійсності з її трагізмом і стійкістю — у спілкуванні Ніни з побратимами загиблого, зустрічах з іншими жінками, чиї діти також були вбиті внаслідок російського вторгнення, взаємодії з державними структурами, представники яких так часто демонструють стосовно близьких загиблих, як і до живих героїв, байдужість і некомпетентність.
8. «Ти мене любиш?», режисерка Лана Дагер, Франція-Німеччина-Ліван-Катар. Міжнародний конкурс «Docu/Світ»
Часом у дні суворих випробувань ми відчуваємо ностальгію за минулим, драми звідки ніби блякнуть перед обличчям непривабливої сучасності — тим більше якщо наші власні спогади та свідчення очевидців систем і епох, що канули в лету, затулені парадними образами, створеними телебаченням та авторами історичних підручників. Цю здатність нашої психіки шукати притулок від нинішніх скорбот у псевдодокументальних зображеннях втраченого благополуччя ліванська режисерка Лана Дагер досліджує, звертаючись до архівних записів національного телебачення та коментарів своїх колег.
Вторгнення в ідилічні телекартинки військових реалій минулого і сьогодення робить іронічну й пронизливу оповідь Дагер особливо близькою українському глядачеві.
9. «Остання амбасадорка», режисерка Наталі Галла, Австрія. Програма «Прості конструкції»
Коли твоя батьківщина поринає у безодню тиранії та варварства, чи слід тобі струсити з підошов порох рідної землі — чи спробувати наблизити її краще завтра? Головна героїня фільму, посол Афганістану в Австрії Маніжа Бахтарі, після захоплення Кабула талібами опиняється в парадоксальній ситуації офіційного та повноважного представника держави, яка перестала існувати. Відмовившись підкоритися наказу нової влади своєї країни скласти повноваження, Бахтарі залишається на посаді, підтримана чиновниками Австрії, яка не визнала уряд талібів.
У своєму химерному статусі посла у вигнанні героїня прагне привернути увагу міжнародної спільноти до проблем своїх співвітчизників і насамперед до становища жінок, яких талібан позбавив елементарних прав. Одночасно з дипломатичною роботою Бахтарі організовує освітній курс для афганських дівчаток, які навчаються онлайн, ризикуючи зазнати найжорстокіших репресій.
10. «Природжений фальсифікатор», режисери Ерек Бремер і Беньямін Рост, Німеччина. Фільм-відкриття, програма «Прості конструкції»
У центрі цього своєрідного детективу опиняється постать німецького тележурналіста Міхаеля Борна, який, після низки репортажів із гарячих точок, створив у 90-х роках серію сенсаційних матеріалів, що розповідали, серед іншого, про наркоманів, що облизують південноамериканських жаб, чиї секреції виділяють галюциногенну речовину, про закупівлю зброї бойовиками Робітничої партії Курдистану, про зловісні підступи німецького відділення Ку-клукс-клану. Коли в одному з прихованих під білими балахонами фанатиків, які просторікували про засилля євреїв, упізнали самого Борна, подальше розслідування встановило, що історії, представлені журналістом, були плодом його бурхливої уяви та творчих зусиль, підтриманих кількома його колегами та родичами.
Тим часом так і залишилося нез’ясованим, чи стали жертвами маніпуляцій Борна представники телекомпанії, яка випустила його небилиці в ефір, чи проявили вони кричущу некомпетентність, нездатність викрити цілком очевидні підробки — чи ж у гонитві за рейтингом вони самі підштовхнули Борна зайнятися створенням фальшивок, а згодом зробили його цапом-відбувайлом.
Історію, що набула розголосу в 90-х, але практично забута в наш час, Бремер і Рост використовують для обговорення природи журналістики та документального кіно, співвідношення реальності та її екранного відображення. Найбільш примітним тут є виявлення тих засобів перетворення фактів на їхню протилежність, якими набагато успішніше, ніж шахраї-фантазери на кшталт Борна, користуються пропагандисти на службі у диктаторських режимів.