З 25 червня на українські екрани виходить фільм акторки та режисерки Олівії Вайлд «Сусіди зверху» від студії А24, премʼєра якого відбулась у січні в рамках цьогорічного кінофестивалю «Санденс». А у червні 2026 року стрічка стала фільмом-відкриттям фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN в Чернівцях. Одну з головних ролей у фільмі виконала сама режисерка, а разом із нею знялися Пенелопа Крус, Едвард Нортон і Сет Роґен.
У центрі сюжету — подружжя Джо та Анжели, які виховують доньку та перебувають на межі розлучення. Вони запрошують до себе додому сусідів зверху — Пінью та Гоука. Пара гучно займається сексом, що турбує Джо, який вичікує слушного моменту, щоб сказати їм це в обличчя. Але поступово вечеря перетворюється на викриття таємниць не лише сусідів, а й головних героїв.
Якою вийшла стрічка та чому вона варта уваги — читайте у матеріалі.
Для A24 2026 рік можна впевнено назвати вкрай плідним і комерційно успішним. Після гучних і популярних у медіа «Backrooms: Залаштунки» та «Любить не любить» студія продовжила дослідження теми складних шлюбних стосунків. Цього разу вибір припав на ремейк іспанського фільму «Сусіди зверху» Сеска Гая, який, своєю чергою, є адаптацією п’єси.
Загалом у кіно особливе місце посідають фільми, що занурюють глядача у світ пристрастей, конфліктів і напруження між партнерами. Достатньо згадати фільмографію Джона Кассаветіса, Майка Ніколса чи окремі роботи на кшталт «Сцени з подружнього життя». Рецепт такої вдалої стрічки — поєднання гострих діалогів, харизматичних головних героїв та постійної інтриги. Та чи вдалося Олівії Вайлд зняти такий фільм?
На початку фільму глядача знайомлять із Джо, вчителем музики, який не отримує особливого задоволення від роботи. Він повертається додому, де на нього чекає дружина Анжела, яка поспіхом готується до приходу гостей — подружжя сусідів, що їх Джо регулярно чув уночі. Вже з цього моменту режисерка втягує нас у безліч сварок персонажів: через вино, суфле, купівлю килима та нової блузки Анжели, щоб догодити Піньє та Гоуку — таких моментів тут вдосталь. Постійні конфлікти героїв з домішкою їдкого гумору нагадують шалену гру в пінг-понг, за якою захопливо спостерігати. Це швидко стає однією з переваг фільму — спонтанні сутички на порожньому місці тримають глядача в приємній напрузі.
Гумор тут — дотепний, з нотками пасивної агресії як з боку дружини, так і з боку чоловіка, котрий вирізняється прямолінійністю. Це приваблює Гоука, який приємно здивований чесністю сусіда. Анжела — у чомусь протилежність Джо, в якій постійно кипить бажання догодити й сподобатися сусідам. Її педантичність у підготовці — від вибору їжі до напоїв — одночасно дратує й смішить глядачів, ніби Вайлд сама іронізує над образом «зразкової» жінки, якій хочеться вигукнути: «Досить бути задобрювачкою». Режисерка чудово балансує між образом «ідеальної» сусідки та хорошої господині і жінки, яка приховує секрети, зокрема і в сексуальному житті. Крок за кроком ми дізнаємося все більше про тріщини в багаторічному шлюбі, який нині висить на волосинці.
Сусіди зверху слугують інструментом повільного розкриття проблем головних героїв, які спалахують через дрібниці. Пінья та Гоук виступають тут як їхня тінь, яку вони придушували або приховували. Гучне заняття сексом дратувало героїв не тому, що заважало спати, а через те, що подружжя вже рік не займалося коханням. І тут загадкова пара стає каталізатором, що спонукає їх зізнатися у власних бажаннях, навіть якщо це може призвести до розлучення.
З точки зору акторської виразності персонажі Крус та Нортона не поступаються персонажам Рогена та Вайлд. Ба більше, вони можуть здаватися навіть цікавішими завдяки сильній екранній хімії, легкій претензійності та шарму, що перетягує на себе всю увагу. Пінья — терапевтка, яка познайомилася зі своїм майбутнім партнером Гоуком на сеансі терапії; він працював пожежником. Їхня таємничість, яку хочеться поступово розкривати, передається глядачеві завдяки магнетичній харизмі. Якщо головні персонажі постійно сваряться, як кішка з собакою, то цій парі достатньо просто сидіти на дивані й розповідати про свої сексуальні пригоди, щоб утримувати на собі увагу.
У фільмі також порушується питання збереження шлюбу заради дитини. Джо та Анжела виховують доньку, яка, як зазначає Пінья, напевно бачить напружені стосунки батьків. Режисерка подає це ненав’язливо, не роблячи тему центральною у фільмі — фокус усе ж залишається на сексуальній тематиці то однієї пари, то іншої. Водночас Вайлд порушує актуальне питання: скільки подружніх пар залишаються разом лише для того, щоб не травмувати дитину розлученням. Цікаво, що Анжела впевненіше й швидше відповідає на запитання про сенс їхнього шлюбу: вона називає ім’я дитини, і Джо це підхоплює.
Кінострічка вирізняється чудовою операторською роботою, влучним використанням музики, яка підкреслює і без того напружені конфлікти, та яскравим монтажем. Це особливо помітно на початку стрічки, де майстерно передається шалений темп, притаманний парі Анжели та Джо. Вдалим є й візуальне оформлення інтер’єру квартири: холодні відтінки контрастують із великою кількістю різноманітних дрібничок. Приглушені блакитні тони символізують звичку подружжя, яке просто живе під одним дахом, але вже не кохає одне одного.
Наприкінці, після того як герої розкривають одне одному свої темні сексуальні фантазії, фільм дещо втрачає гостроту. Хоча кульмінація — зізнання Анжели та Джо щодо їхнього жалюгідного шлюбу та відповідь Піньї — має працювати як своєрідний «останній цвях у труну», на практиці вона сприймається радше як чергове з’ясування стосунків, подібних до тих, що вже неодноразово виникали раніше. Перед цим у стрічці була низка чудових комічних сцен: від невдалої спроби помінятися статевими партнерами, просякнутої ніяковістю, до розкриття минулого Гоука, де він пояснює, чому обрав таке ім’я. На цьому тлі наступний епізод здається менш виразним.
Втім, режисерка швидко реабілітує ситуацію фінальною сценою, якій притаманні сентиментальність, смуток і щирість. Пара визнає, що їхні стосунки добігли кінця. Джо, який у минулому грав у гурті й довгий час уникав музичних інструментів, сідає за фортепіано і починає грати. До нього приєднується Анжела, яка підхоплює його гру, але згодом відступає. У цьому епізоді суть стосунків передається через, здавалося б, звичайне музикування — двоє самотніх людей зустрічаються, проводять разом певний час, а згодом відпускають одне одного. Розрив із Джо може стати для нього поштовхом знову повернутися до музики, як і для Анжели — початком нової сторінки в житті. Вайлд не переграє емоційно у фіналі — тут органічно поєднуються чуттєва мелодія, приглушене світло і пара, яка приймає розрив. А ми спостерігаємо за цим через вікно, стаючи свідками логічного завершення.
Після фільму «Не хвилюйся, серденько» з гострою темою, але слабким втіленням ідеї, нова робота режисерки сприймається як ковток свіжого повітря, де Вайлд виступає не лише як хороша акторка, а й як режисерка, яка впевнено шукає власний стиль. «Сусіди зверху» особливо припаде до душі тій частині аудиторії, яка цінує курйозні романтичні комедії про стосунки. Це той фільм, який спочатку викликає щирий сміх, а згодом змушує розплакатися, перетворюючи перегляд на своєрідні американські гірки.
Матеріал підготувала Олександра Колосовська