Український театр дедалі активніше заявляє про себе на європейській сцені, але шлях до повноцінного визнання все ще супроводжується численними викликами. Та попри війну, складну логістику і нестачу системної підтримки, українські вистави знаходять свого глядача далеко за межами країни.
В інтерв’ю театральний продюсер та засновник першого в Україні Театру Антрепризи та Комедії «Comedy space» Сергій Чудаєв розповідає про аншлаги в європейських містах, гастролі в десятках країн і глядачів, які повертаються знову. Як український театр уже став частиною культурного життя Європи, а також про виклики, амбіції та силу української автентичності читайте далі.
— Коли ви вперше відчули, що європейська аудиторія по-справжньому зацікавилася українським театром?
— Після початку повномасштабної війни інтерес до України в Європі зріс дуже сильно. Але для мене важливим сигналом стало інше: цей інтерес не зник через рік чи два.
Сьогодні люди приходять не тільки підтримати Україну. Вони приходять на конкретних акторів, на конкретні вистави, купують квитки, рекомендують нас друзям. Це означає, що український театр починає займати своє місце на європейській культурній мапі.
— Чи доводиться адаптувати вистави для міжнародної аудиторії, чи навпаки — важливо зберігати автентичність?
— Я вважаю, що головна сила українського театру — саме в його автентичності.
Ми можемо пояснювати контекст, працювати з перекладами та інформаційними матеріалами, але не повинні втрачати власний голос. Європейський глядач приходить до нас саме за українською історією, українською емоцією та українським поглядом на світ.
— Які головні виклики постають перед українськими театрами під час роботи за кордоном?
— Викликів багато: логістика, фінанси, пошук майданчиків, робота з новою аудиторією.
Але найбільший виклик полягає в тому, що ми фактично будуємо всю інфраструктуру самостійно. Ми не просто привозимо виставу. Ми створюємо маршрути, домовляємося з театрами, працюємо з медіа, запускаємо рекламу, формуємо нову аудиторію. Це величезна робота, яка часто залишається за лаштунками.
— Чого, на вашу думку, європейські театральні інституції можуть навчитися в українських колег?
— Гнучкості та швидкості.
Останні роки навчили українських театралів працювати в дуже складних умовах. Ми звикли швидко приймати рішення, швидко адаптуватися та доводити проєкти до результату навіть тоді, коли ресурсів об'єктивно бракує.
Це досвід, який сьогодні є дуже цінним.
— Чи можна сьогодні назвати театр одним із найсильніших інструментів культурної дипломатії України?
— Безумовно.
Театр працює там, де не завжди працюють офіційні заяви чи новини. Через виставу люди починають краще розуміти українців, нашу культуру, наш характер та наші цінності.
Саме тому сьогодні театр є одним із найефективніших інструментів культурної дипломатії України.
— Чи можете поділитися планами щодо майбутнього європейського туру?
— Найближчим часом ми продовжимо європейські гастролі з нашими виставами «Він, вона і Котляревський», «За двома зайцями» та «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».
У цих проєктах беруть участь одні з найвідоміших українських акторів, яких добре знає і любить глядач як в Україні, так і за її межами.
Ми продовжимо працювати в Польщі, Німеччині, Чехії, Австрії, Великій Британії, Ірландії, Нідерландах, Бельгії та інших країнах Європи. Наше завдання — щоб український театр став регулярною частиною культурного життя європейських міст.
— Що глядачі в Європі побачать у цих виставах такого, чого не знайдуть в інших театральних проєктах?
— Щирість. Український театр сьогодні дуже живий. Ми не працюємо у вакуумі. Ми проживаємо ті самі події, що й наша країна.
Тому наші вистави мають справжні емоції, справжній гумор, справжню драму і справжню людську історію. Саме це найчастіше відзначають глядачі після вистав.
— Чи існує, на вашу думку, внутрішня самоцензура в українському театрі через війну та міжнародний контекст?
— Певний рівень відповідальності, звичайно, існує.
Ми представляємо Україну за кордоном, і кожне слово, сказане зі сцени, має вагу. Тому всі прекрасно розуміють контекст часу, в якому ми живемо.
Але я б не назвав це цензурою. Швидше — усвідомленням відповідальності. Ми підтримуємо свою країну і розуміємо, що сьогодні культура також працює на репутацію держави. При цьому театр повинен залишатися чесним і живим. Для всього свій час.
— Якщо прибрати дипломатію: що сьогодні найбільше заважає українському театру стати справді впливовим у Європі — гроші, система чи самі митці?
— Якщо говорити відверто — точно не митці.
В Україні багато сильних акторів, режисерів і продюсерів. Працювати ми вміємо. Проблема в тому, що система міжнародного просування українського театру ще тільки формується. Було б значно простіше, швидше і масштабніше, якби державні культурні інституції могли підтримувати такі процеси системно.
Але поки цієї інфраструктури недостатньо, ми будуємо її самі. І я впевнений, що ніхто за нас цього не зробить.
Ще один важливий момент — український театр сьогодні представляють справді сильні особистості. На наші сцени виходять актори, яких без перебільшення можна назвати обличчям сучасного українського театру: Остап Ступка, Сергій Калантай, Анатолій Гнатюк, Ольга Комановська, Лесь Задніпровський, Валерій Астахов та багато інших чудових артистів.
Саме вони багато років створювали український театр, який сьогодні знає і любить глядач. І коли ми приїжджаємо до європейських міст, люди часто йдуть не лише на виставу — вони йдуть на акторів, яких поважають і яким довіряють.
— Якою ви мрієте бачити роль українського театру на світовій сцені після нашої перемоги?
— Якщо чесно, сьогодні мені не хочеться будувати надто далекі плани.
Найбільше я хочу, щоб закінчилася війна. Уже час. Головне — щоб настав справедливий і тривалий мир, щоб люди перестали гинути, щоб наші військові повернулися додому, а країна отримала можливість спокійно жити й розвиватися.
А український театр своє місце знайде. Я в цьому не сумніваюся. За останні роки ми показали, що можемо працювати, створювати сильні вистави, збирати зали та бути цікавими глядачам у різних країнах.
Тому після перемоги я бачу український театр не як екзотику чи тимчасове явище, а як повноцінну частину європейського культурного простору. Без спеціальних пояснень і знижок на обставини. Просто як хороший театр, який хочуть дивитися люди. Ми не просто вивозимо український театр до Європи. Ми будуємо український театр у Європі.
І якщо нас чекає глядач — ми будемо їхати.
