В український прокат 16 липня вийшла стрічка Крістофера Нолана «Одіссея», яка заснована на поемі Гомера. Світова премʼєра відбулась 6 липня в Лондоні, де фільм отримав ранні схвальні відгуки критиків. Нова робота режисера є першим фільмом, повністю знятим на 70-міліметрові кінокамери IMAX.
Стрічка розповідає про царя Ітаки Одіссея (Метт Деймон), який брав участь у Троянській війні на боці греків. У центрі фільму — його повернення на батьківщину, де на нього майже 20 років чекають дружина Пенелопа (Енн Гетевей) та син Телемах (Том Голланд). «Одіссея» складається з яскравих спогадів, які описують довгу небезпечну подорож полководця додому після війни. На шляху воїн стикається з такими істотами, як кіклоп Поліфем, армія «срібних лицарів» та чаклунка, яка вміє перетворювати людей на тварин. Паралельно він згадує про своє минуле й розмірковує про вчинене.
«Одіссею» сміливо можна назвати найгучнішим блокбастером цього року, передпродаж квитків на який розпочався ще за рік до прем'єри. Якою саме вийшла нова робота Крістофера Нолана — розповідаємо далі в рецензії.
Майже кожен вихід нового фільму Нолана, одного з найбільш обговорюваних режисерів як серед широкої аудиторії, так і серед кінокритиків, супроводжується хвилею дискусій. Як приклад — «Оппенгеймер», який отримав «Оскар» за найкращий фільм у 2024 році. Фільм про фізика-теоретика не обговорював хіба що лінивий. Тепер режисер взявся за легендарну історію, яка, за його словами, давно не давала йому спокою, хоча її трактували по-різному. І ось після прем'єри стрічка, знята з титанічним розмахом, викликала суперечки — від проблемного кастингу та дизайну костюмів до сумнівного акценту.
Нолан пропонує глядачам сучасну інтерпретацію поеми, яка розповідає про вплив війни на царя та його шлях додому. Більшість фільму становлять флешбеки, які розкривають як особистість Одіссея, його кмітливість, розум та бажання йти до останнього, так і його мандрівку з іншими воїнами. Протягом майже трьох годин глядачі поринають у міфологічний світ із богами, надприродними створіннями та численними смертями. Поступово вони дізнаються, яким був цар Ітаки зі слів інших персонажів — чи то від відданого слуги Евмея (Джон Легвізамо), чи то від Пенелопи та Менелая (Джон Бернтал).
Модернізація тут особливо помітна в костюмах, а саме в почорнілих бронзових обладунках Агамемнона та його шоломі, які хоч і виглядають зловісно, усе ж більше нагадують супергеройський костюм. Так само лаестригонів, велетнів-канібалів, несподівано одягли в середньовічні пластинчасті срібні обладунки. Усучаснення стосується й використання американських акцентів та сучасних розмовних виразів, як-от коли герой Голланда називає Одіссея не батьком, а татом. Втім, на такі речі можна легко закрити очі та сприймати фільм Нолана виключно як модернізовану версію поеми Гомера, а не як її точне відтворення. Зрештою, саме від глядача залежить, чи готовий він дивитися стрічку з голлівудським продакшеном, а не фільм, створений за всіма канонами.
Наявність історичних неточностей Крістофер Нолан компенсує великою кількістю якісних бойових сцен, які у нього виходять майстерними та ефектними. Не потрібно бути затятим шанувальником творчості режисера, щоб насолодитися енергійними боями з лаестригонами або втечею з володінь Поліфема. Особливо варто відзначити сцену з циклопом, оскільки в ній Одіссей постає не лише як талановитий стратег, а й як людина, для якої честь і гідність понад усе — незалежно від того, чи йдеться про власне життя, чи життя інших воїнів. Адже наприкінці йому доводиться вистрілити стрілою в голову Поліфема, щоб той кинувся за ними й потопив ще кількох чоловіків. Це додає фільму динаміки, адже добре знята погоня завжди приносить задоволення глядачам.
Епізод із лаестригонами можна трактувати як переоцінку величі Одіссея. Перед зустріччю з таємничою величезною армією Афіна (Зендея), яка є маренням чоловіка, натякає царю на його бажання стати на один рівень із божествами, а вже в наступному епізоді він стикається з непереможними солдатами, яких убити вкрай складно. Ця сцена — лише одна з багатьох, що демонструють майстерність Нолана у зйомці розважального екшену. Тут одночасно зіткнулися прагнення могутності й самовпевненість Одіссея з об'єктивною перевагою лаестригонів, хай навіть у срібних обладунках.
Загалом Одіссей зображений у фільмі як далеко не однозначний «хороший» герой, а доволі багатогранний персонаж. Попри всю його хитрість, він показаний як упертий воїн, який відстоює свою позицію, навіть якщо це може призвести до марних жертв. Та й загалом чоловіки у фільмі можуть символізувати головні гріхи: жадібність, хтивість, обжерливість. Саме це й продемонструвала Цирцея (Саманта Мортон), до якої солдати прибули по їжу. Епізод із чарівницею вирізняється серед інших моторошним перетворенням воїнів на свиней, що наближається до боді-хорору. Одночасно лякаючою й цікавою вийшла сцена з Цирцеєю, де вона сміливо виставляє чоловіків у негативному світлі. «Я вивільняю їхнє справжнє нутро», — каже вона. Цікаво, що частина воїнів перетворилася на свиней, а інші, ймовірно, — на представників родини котячих, уособлюючи їхню гординю.
Майже всі персонажки в «Одіссеї» вийшли позитивними героїнями. Навіть Цирцея радше викликає розуміння, оскільки її скривдили ті самі воїни. Пенелопа — епітомія мудрості, материнства та жертовності, Каліпсо (Шарліз Терон) вразила Одіссея своєю турботою, хоча їй і не вдалося закохати його в себе. Виконавиці цих ролей змогли передати тепло та гармонійно виглядають у кадрі.
Проте це не вдалося Зендеї, яка зіграла Афіну — марення Одіссея, страчену під час штурму Трої. Хоча екранного часу в неї було мало, вона залишилася прісною та місцями зайвою.
Невдалий кастинг стосується й Тревіса Скотта, поява якого викликає більше запитань, а також Тома Голланда, який перевтілився в Телемаха. Його герой залишається непримітним і слабким, він більше заважає іншим, ніж допомагає. Голланд більше підійшов би на другий план, оскільки його миттєво затьмарюють екранний батько Метт Деймон (безперечно, він блискуче впорався зі своєю роллю) та Роберт Паттінсон у ролі Антиноя, залицяльника Пенелопи. Роберт вкотре довів свою акторську універсальність. І хоча світ сколихнув вибір Люпіти Ніонго на роль Єлени Троянської, здається, що скандал був гучнішим, ніж поява акторки на екрані. Якщо вже й критикувати акторський склад, то це головним чином за відсутність репрезентації греків.
Не обійшлося і без упізнаваного режисерського стилю Крістофера Нолана. Зокрема, використання широкої композиції в кадрі робить Одіссея маленькою людиною перед богами та долею. Плавний рух камери допомагає глядачеві відчути важливість моменту, який передає режисер. Особливо органічно це виглядає, коли в кадрі з'являється безкрає море, перед яким кожен відчуває себе безпорадним і дрібним.
«Одіссея» — це фільм, дискусії навколо якого набагато гучніші й більш надумані, ніж самі «проблеми» стрічки. Це не та картина, яку слід сприймати виключно як досконалу інтерпретацію поеми. Попри всі неточності, Нолану вдалося передати глядачеві життя воїна після війни, його роздуми та наслідки хаосу й убивств. Його нова робота продовжує низку чудових фільмів, поєднуючи драматичну музику Людвіга Йоранссона (це вже їхня третя співпраця) та захопливу операторську роботу Гойте ван Гойтеми (який, найімовірніше, отримає ще один «Оскар» за цей фільм). Грандіозність, велич та масштабність картини помітні неозброєним оком (особливо з огляду на бюджет у 250 млн доларів), що допомагає аудиторії зануритися у великий міфічний світ Греції. Навіть якщо він не повністю достовірний.
Матеріал підготувала Олександра Колосовська