В ексклюзивному інтерв’ю для Yabl український кінорежисер та продюсер Олексій Комаровський розповів, чому свідомо не показував би дітям до 12 років фільми про війну та яку місію, на його думку, сьогодні має виконувати сімейне кіно. Поки маленькі українці щодня стикаються з реальністю війни, саме історії про добро, дружбу й надію можуть допомогти їм зберегти дитинство, а дітям, які вимушено живуть за кордоном, — не втратити відчуття дому й власної ідентичності.
— Часто можна почути думку, що сучасним українським дітям потрібні історії, які дозволяють хоча б на дві години забути про реальність. Водночас є й позиція, що кіно не має тікати від тем війни. Де, на вашу думку, проходить межа між чесною розмовою з дитиною та бажанням захистити її від зайвих травм?
— Поняття «дитина» дуже широке, і ця межа залежить від віку. Я особисто вважаю, що дітям до дванадцяти років зараз не варто показувати фільми про війну — це зайва жорстокість. Для цього віку я б обирав більш вічні теми: дружбу, мрії, життя, стосунки з природою й тваринами. А якщо в історії ще є боротьба зі злом — нехай вона лишається в м'якшій, фентезійно-казковій формі. Наші діти й так встигнуть дізнатися, що таке жорстокість війни, — важкої реальності їм і без кіно вистачає. Тому в цьому віці я свідомо обираю більш позитивний контент, а не пряму розмову про війну.
— Чи змінився ваш підхід до створення сімейного кіно після повномасштабного вторгнення? Що ви сьогодні вважаєте найважливішим у дитячому сценарії: пригоди, гумор, надію, приклад героїв чи, можливо, відчуття безпеки?
— Після 24 лютого змінилося все — і підхід до сімейного кіно також. У житті стало занадто багато небезпеки. Вона тепер фонова, не зникає навіть тоді, коли про неї не говорять уголос. Саме тому в дитячому кіно мені хочеться повернути більше доброго й вічного. Не тому, що я цього не бачив раніше, а тому, що зараз це стало необхідністю, а не вибором.
У свої дитячі фільми я свідомо додаю гумор, надію, позитив — не як прикрасу, а як противагу тому, чого й так забагато навколо. Дитина отримує достатньо тривоги ззовні. Кіно — не те місце, де їй має додаватися ще.
— Чи може дитяче кіно стати інструментом формування національної ідентичності?
— Ідентичність не нав’язують — у неї закохують. Особливо дітей.
Дорослого можна переконувати аргументами. Дитину переконує тільки історія, у яку вона повірила. І в тому весь фокус: щоб це працювало, воно взагалі не має відчуватися як вплив. Коли герой розмовляє українською, живе в українському місті, має українську магію й українських монстрів — це не патріотичне виховання з указкою, це просто світ дитини, у якому вона живе, поки дивиться фільм.
Цього року я — єдиний, хто зняв дитячий фільм. Але дуже своєчасно світ побачила державна програма «Тисячовесна», яку реалізує Міністерство культури у співпраці з Держкіно. Це найбільша інвестиція в культуру за роки незалежності — 4 млрд грн на різні програми: музику, візуальне мистецтво, кіно, серіали, а також дитяче кіно та анімацію.
Мене запросили стати одним із експертів цієї національної програми. І я побачив, який поштовх вона дала новим ідеям у сфері дитячого контенту. Запевняю: вам буде що дивитися разом із дітьми і буде з чого обирати. Бо найголовніше, що ми маємо робити, — створювати для вас вибір якісного контенту.
Кожен новий дитячий фільм — це інвестиція не лише в кіно, а й у те, з якими героями, цінностями та історіями виростатимуть українські діти.
— Багато українських дітей сьогодні живуть за кордоном. Чи може українське дитяче кіно стати для них способом не втратити зв’язок із мовою, культурою та відчуттям дому?
— Для дитини за кордоном українське кіно — це, можливо, єдина україномовна кімната, до якої вона заходить добровільно.
Дитина за кордоном щодня чужою мовою навчається, дружить, дивиться мультфільми — українська поступово стає мовою хіба що кухні. Кіно, яке говорить її мовою про світ, у якому є впізнавані вулиці, персонажі й гумор, — це шанс не втратити зв'язок без примусу, без «треба», а через задоволення. Дім у такому випадку — не географія, а мова, яку хочеться чути знову.
— Після перегляду хорошого дитячого фільму дитина має вийти із залу з певною емоцією чи думкою. Який внутрішній стан ви найбільше хотіли б залишити у дітей після перегляду «Хрещатика 48/2»?
— Дитина має вийти із залу з інтересом і з питаннями.
Я зрозумів це не в теорії, а на дитячих показах. Коли після сеансу діти виходили й одразу засипали купою питань: що сталося з тим героєм, чому він так вчинив, а що з ним буде далі. Ось це і є найкращий комплімент, який може дати дитина фільму, — не «сподобалося», а живий інтерес, який триває вже після того, як екран згас. Якщо дитина ще думає про героїв дорогою додому — значить, фільм не закінчився в кінозалі.
— Який найцінніший відгук про свої фільми ви отримували від дітей?
— Коли дитина цитує репліку персонажа в житті або каже, що тепер хоче побачити місце з фільму наживо, — це означає, що кіно не закінчилося в залі, воно продовжилося в її голові. Але, на жаль, в Україні дуже багато дітей не можуть дозволити собі похід у кінотеатр або просто не мають до нього доступу. Тому сьогодні я працюю над тим, щоб мій дитячий фільм-фентезі «Хрещатик 48/2» прийшов до дітей усім в можливими шляхами — тому ми зробили національний безкоштовний Кінотур по дитячий таборам і центрам, в якому фільм подивилися тисячі дітей. Створили національну ініціативу разом з Міністерством культури та Держкіно «КІНО&КНИГИ» - коли дитяче кіно прийшло у бібліотеки країни. Більше 150 бібліотек протягом літа показують філм «Хрещатик 48/2» всім бажаючим дітям безкоштовно. А це близько 10 тис дітей . І зараз ми працюємо над новою ініціативою «КІНО&УРОК» - коли наш дитячий фільм прийде в українські школи в початку року.
Коли сотні тисяч дітей побачать український фільм, якщо вони сміятимуться, переживатимуть, запам’ятають його героїв і понесуть ці емоції далі — для мене це і є справжній успіх. Бо в дитячому кіно головний показник — не касові збори.
— Який страх у вас був найбільшим, коли ви взялися знімати кіно для дітей?
— Найбільше я боявся не технічних складнощів, а зробити фільм, який дорослим сподобається більше, ніж дітям.
У дитячому кіно дуже легко скотитися до того, щоб бути «милим» для батьків у залі, а не чесним для дитини. Найстрашніше — прорахуватися і зняти кіно про дитинство, а не для дитинства.