Ми звикли дивитися на Україну через великі масштаби — геополітику, воєнні зведення, державні дати. Водночас справжнє життя країни твориться через людей, місцеві ініціативи, культуру та щоденну працю.
23 серпня, у День Державного Прапора України, відбудеться масштабний 16-годинний поетично-музичний марафон «Від Ранньої Зорі». Подія об'єднає понад 200 митців, музикантів, поетів, істориків та підприємців навколо спільної ідеї — показати країну через людей, які її творять.
Про те, чому культура формує наше розуміння майбутнього, як поєднуються бізнес і мистецтво та що означає повернути історичним землям їхні власні імена, поговорили з Денисом Блощинським — директором Фундації соціальних інновацій «З країни в Україну», музикантом, автором концепції та продюсером марафону «Від ранньої зорі».
— Що сьогодні формує образ України у світі та всередині країни? Чому важливо говорити не лише про великі історичні події, а й про те, що створюють українці щодня?
— Образ країни складається не з подій, а з предметів, які виїжджають за її межі. Пляшка вина, книжка, трек у плейлисті, сир, комбінезон, зроблений на швейному підприємстві в Херсоні. Велика подія доходить до людини як новина, як те, що з нею особисто не сталося. Предмет же доходить як власний досвід.
Я думаю про це так. У Болграді на півдні Одещини є кінофестиваль етнографічного кіно «ОКО». Його заснували п'ять років тому в місті з великою болгарською громадою, а з 2023 року він офіційно став українсько-болгарським. Ось це і є образ України у світі: не заява про багатоетнічність, а фестиваль, який реально працює у двох країнах і в якому люди говорять двома мовами, лишаючись українцями. Такі речі переконують без жодної риторики, бо їх можна перевірити.
Усередині країни працює інший механізм, який для мене важливіший. Велика історія завжди відбувається з кимось іншим — з князями, гетьманами, полководцями. Щоденне відбувається з тобою. Коли людина бачить у національному ефірі майстриню, яка тче на верстаті, або підприємця, який відкрив цех у місті під обстрілами, вона не захоплюється, а впізнає. Це той самий матеріал, з якого зроблений її власний день.
І є ще практичний бік, про який зазвичай мовчать. Велику історію можна привласнити, переписати, оскаржити — цим і займається наш мерзенний сусід уже кілька століть. Те, що люди роблять сьогодні, привласнити неможливо. Ліжник, зітканий цього року в Косові, не має спірної атрибуції. Тому розмова про щоденне — це не спрощення чи пом'якшення розмови про історію, а її найцупкіша частина.
— Яку роль у розвитку країни відіграють культура і творчість? Чи можуть музика, поезія та мистецтво впливати на зміни в суспільстві так само, як бізнес, технології чи державні рішення?
— Мене трохи бентежить саме формулювання питання «так само, як». Вона припускає, що це паралельні канали впливу, з яких можна вибрати ефективніший. Але вони не паралельні, а вкладені один в одного.
Візьміть Херсонський театр. Двадцять сьомий фестиваль «Мельпомена Таврії» торік пройшов під гаслом «Театр там, де ми»: покази в укриттях, друга штаб-квартира в Миколаєві, безкоштовні квитки для переселенців. Це культура чи соціальна політика? Це рішення директора чи мистецький жест? Насправді це — єдине рішення, і воно одночасно економічне, бо люди мають роботу, й управлінське, тому що місто зберігає публічний простір, і мистецьке. Розділити його на частини можна хіба що в офіційному звіті.
Мій робочий висновок за двадцять п'ять років існування в культурі та бізнесі такий: культура не лише впливає на зміни, а й визначає, які зміни взагалі спадуть людям на думку. Технологія відповідає на питання «як», гроші — на питання «чим», держава — на питання «за якими правилами». А на питання «навіщо» відповідає саме культура. І якщо цієї відповіді немає, решта інструментів просто працює швидше, але в невідомому напрямку.
Найкоротший доказ, який я знаю — Пересопницьке Євангеліє. 1556 рік, рішення перекласти священний текст мовою, якою розмовляють люди. Це не мистецький вибір і не політичний, це рішення про те, хто вважається співрозмовником. Через чотириста п'ятдесят років на цій книжці присягають президенти. Ніхто тоді не міг порахувати такий ефект, і саме тому його не побачить жодна метрика впливу.
— Чому для сильної України важливо поєднувати різні сфери та людей? Як взаємодія бізнесу, культури, інновацій і локальних ініціатив може створювати нові можливості для країни?
— Тому що поодинці кожна сфера впирається в стелю, яку сама не бачить.
Найнаочніше це видно в Кривому Розі. Там працює ШELTER+ — це починалося як прихисток для людей без домівки, а виросло в інституцію, яка тримає частину соціальної тканини міста. І це в металургійному центрі, де за логікою мали б існувати лише руда та бюджет. Ця ініціатива тримається саме тому, що там зійшлися три різні речі: громадська ініціатива, підприємницьке мислення в управлінні та готовність міста це визнати. Приберіть будь-яку і конструкція розпадеться.
Або зовсім інший приклад цієї ж механіки. Львівський ІТ-кластер і холдинг емоцій «!FEST», на перший погляд, не мають нічого спільного: перші пишуть код, другі відкривають ресторани. Але місто, у якому вони обидва стали можливими, отримало щось третє — репутацію місця, куди їдуть і працювати, і відпочивати одночасно. Жодна з цих галузей окремо не дала б такого ефекту, та й жодна з них не планувала подібного результату.
Мені здається, головна помилка тут — думати про взаємодію лише як про спільні проєкти. Спільні проєкти — це вже наслідок. Причина простіша: люди з різних сфер мають фізично опинятися в одному просторі достатньо часто, щоб перестати говорити своїми професійними діалектами. Марафон для мене зокрема й про це: шістнадцять годин, у кожній з яких поет, музикант, історик і підприємець стають сусідами по ефіру. Не тому, що ми їх спеціально подружили, а тому, що вони з однієї землі.
— Марафон «Від Ранньої Зорі» об'єднує 14 історичних земель України через їхню культуру, історію та людей. Чому сьогодні важливо знати й переосмислювати цю різноманітність та як вона допомагає краще зрозуміти нашу спільну українську ідентичність?
— Почну з місця, яке пояснює все краще за будь-яку тезу. Меджибіж — фортеця на злитті Південного Бугу з Бужком. Тобто буквально на початку води, яка звідти йде через Вінниччину, Первомайськ і Миколаїв до моря. Люди, які ставили там укріплення, не знали слова «логістика», але добре розуміли: той, хто тримає початок річки, тримає й усе, що нижче.
Ось із цього й виросли наші землі. Ми збирали їх не за областями, а за річковими басейнами та економічними зв'язками, бо спільноти формувалися вздовж води й торгових шляхів, а не поперек них. Радянський поділ на області розрізав саме ці зв'язки: економічні, які трималися на культурних. Тому Поділля в нашій сітці — це Дністровський коридор і витік Бугу, а не сім адміністративних районів. І тому чотири землі належать одразу двом вузлам: це не помилка розподілу, це і є аргумент.
Тепер про різноманітність. Я відмовився б від цього слова, якщо чесно. Воно припускає, що існує єдиний зразок і є відхилення від нього — цікаві, милі, варті збереження. У нас інакше, немає центру, від якого відміряють відстані. Є чотирнадцять різних відповідей на одне й те саме питання — як тут жити, і кожну з них вироблено у своїх умовах. Гуцульська полонина й бессарабський виноградник не є варіантами чогось третього.
А що ж тоді спільне? Спільною є не сума ознак, а те, що ці землі століттями обмінювалися. Сіль ішла з Прикарпаття на схід, зерно з півдня на захід, книжка з Острога по всій Речі Посполитій. Ідентичність тут — це не набір рис, а мережа перетинів. Тому вона й витримує: мережу неможливо перерізати в одному місці.
І тому переосмислення — не академічна вправа. Поки людина з Луганщини мислить про себе через «Донецьку область», а людина з Кам'янця через «Хмельницьку», вони обидві бачать себе в рамці, яку штучно намалював хтось чужий у кабінеті в москві у тридцяті роки. Повернути землям їхні власні імена — це не про минуле. Це про те, хто має право визначати, де ти живеш.
