3 вересня в український прокат виходить «Її особисте пекло» — новий фільм данського режисера Ніколаса Віндінґа Рефна, автора фільмів «Бронсон», «Драйв» та «Неоновий демон». Це перша повнометражна робота режисера за 10 років, у якій він знову звертається до темних сторін людської природи.
Ніколас Віндінґ Рефн ніколи не цікавився простим протистоянням героя і лиходія. У його фільмах загроза рідко має одне обличчя: вона може бути кримінальною ієрархією, владою, культом краси або навіть частиною самого героя.
З нагоди прем’єри «Її особистого пекла» Yabl згадує найфактурніших антагоністів та антигероїв із фільмографії Рефна.
«Дилер»: наркобарон Міло
У кримінальній трилогії «Дилер» Рефн ще працює в межах кримінальної драми. Персонажем, який об’єднує всі три частини, є Міло — сербський наркобарон у виконанні Златко Бурича.
Міло страшний не тому, що постійно демонструє свою жорстокість. Навпаки, його побутова привітність, любов до готування та майже батьківська манера спілкування контрастують із готовністю застосувати силу. Саме ця подвійність стане важливою для Рефна надалі: загроза може бути привабливою, спокійною і навіть турботливою.
У «Дилері» загроза має цілком матеріальне джерело — борги, наркотики, гроші та кримінальну ієрархію. Але вже тут вона поводиться як невідворотна сила, яка стискає простір навколо героя. Міло — не стільки персоніфіковане «зло», скільки закон світу, де слабкість завжди має ціну.
«Бронсон»: Чарльз Бронсон
Одна з найвідоміших ранніх ролей Тома Гарді та яскравий приклад антигероя.
У стрічці «Бронсон» актор зіграв Чарльза Бронсона — реального британського злочинця, відомого своєю надзвичайною жорстокістю та численними ув’язненнями. Рефн свідомо не прагнув створити звичайний байопік. Для нього Бронсон був радше концептом — образом людини, яка сама створила власну легенду.
Тому головний антагоніст тут фактично збігається з головним героєм. Бронсон створює собі сценічний образ, потребує публіки й перетворює агресію на спосіб самовираження. Монстром тут стає не той, хто прийшов ззовні, а людина, яка настільки повірила у власний образ, що вже не здатна від нього відмовитися.
«Лише Бог прощає»: лейтенант Чанг
У «Лише Бог прощає» кримінальний світ Бангкока перетворюється на майже релігійну притчу. Найзагрозливішою фігурою тут стає лейтенант Чанг у виконанні Віттайя Пансрінгама — поліцейський, якого називають «Янголом помсти». Він карає злочинців мечем і діє так, ніби має право остаточного вироку.
Тому Чанг не зовсім лиходій. Він уособлює невідворотність покарання. Джуліан у виконанні Раяна Гослінґа, який живе у кримінальному світі, стикається не просто з сильнішим противником, а з силою, яка діє за власним кодексом. У Рефна така сила майже завжди має щось надлюдське.
«Неоновий демон»: заздрість та одержимість
У «Неоновому демоні» загроза йде не від одного персонажа. Джессі (Ель Феннінг) приїздить до Лос-Анджелеса як юна модель і швидко стає об'єктом заздрості, бажання та хижацької уваги. Поруч із нею опиняються візажистка Рубі та моделі Джиджі й Сара — жінки, які по-різному прагнуть заволодіти її красою.
Сам Рефн свідомо не визначає «Неонового демона» як конкретну людину. В одному з інтерв'ю він називає ним Лос-Анджелес; в іншому пояснює, що справжній антагоніст проявився для нього лише під час зйомок.
Краса тут працює як наркотик, а індустрія — як середовище, що перетворює людей на хижаків. Рубі, Джиджі та Сара стають різними проявами однієї одержимості. Водночас сама Джессі поступово перетворюється на частину цієї системи.
«Її особисте пекло»: Шкіряний чоловік
Події «Її особистого пекла» відбуваються у вигаданому футуристичному мегаполісі десь у Японії, який існує ніби поза звичною реальністю. Разом із таємничим туманом, що оповив місто, з’являється Шкіряний чоловік — серійний убивця, який полює на молодих жінок.
Рефн задумував персонажа як glam monster — «гламурного монстра», що поєднує дві сюжетні лінії фільму: чоловіка, який вирушає до пекла за донькою, та молоду жінку, яка прибуває до міста, якого не існує, й тікає від болісного минулого. Саме Шкіряний чоловік стає точкою, що з'єднує ці історії.
Його зовнішність побудована на фетишизації матеріального. Шкіра, рукавички, кристали, блиск, прикраси — усе це працює не лише як декор, а як спосіб перетворити персонажа на ікону стилю. Водночас, створюючи лиходія, автор надихався естетикою джалло — італійського жанру трилерів і фільмів жахів, популярного у 1960–1970-ті роки.
Рефн описує Шкіряного чоловіка як невразливу силу природи та класичного бугімена — страховисько, яке існує передусім як символ. Зважаючи на те, що маніяк полює виключно на молодих дівчат, то його можна інтерпретувати як уособлення батьківського насильства та нехтування, яке зрештою знищує покинутих дівчат. У такому прочитанні він стає не лише переслідувачем, а й матеріалізацією страху перед батьком, який замість захисту приносить руйнування.
До того ж Шкіряний чоловік поєднує кілька знайомих мотивів режисера. Від кримінального світу «Дилера» він бере тілесну жорстокість, від «Бронсона» — театральність образу, від Чанга — майже надприродну невблаганність, а від «Неонового демона» — фетишизацію краси, поверхні та блиску. У своїй останній роботі Рефн збирає ці мотиви докупи й доводить їх до казкової крайності.
Матеріал підготував: Євгеній Борисов