Projector Publishing видає книгу «Бути собою за Сковородою. Філософія серця для сучасної людини» Насті Іщенко. Це must-read для тих, хто шукає власне щастя і життєвий баланс і готовий шукати відповіді у філософії Григорія Сковороди, а не в черговій західній методичці.
Авторка бере ключові істини Сковороди — про сродну працю, простоту, уміння слухати власне серце — і перетворює кожну з них на розділ із конкретним інструментом для сучасного життя: як не зраджувати собі на роботі, як відпускати чуже уявлення про успіх, як повертатися до простих речей, коли світ вимагає постійного «встигати».
Yabl ділиться ексклюзивним уривком з книги.
Палахкотливе серце
Усе, що ми можемо встановити про перші роки Сковороди — місце, родина, характер, — належить до періоду, що його він сам назве «першим народженням». Він пише про найособистіше — про те, як людина народжується вдруге, — у листах до друзів. У них Сковорода розгортає тему двох народжень — не як теорію, а як досвід, завдяки якому ми можемо зрозуміти, з якою метою з'являємося на світ.
«Колись у цю ніч мати народила мене на світ. В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя», — починає лист Сковорода з власного вірша про своє народження.
У цій фразі немає емоції — лише факт. «Колись у цю ніч». «Мати народила». «З’явилися ознаки життя». Не «я почав жити», а саме «ознаки» — щось зовнішнє, тілесне, таке, що сталося без його участі.
Але далі інтонація змінюється:
«Другої ночі, Христе, Боже мій, в мені народився Твій Святий Дух, бо даремно народила б мене мати, якби Ти не народив мене, о світе мій, життя моє».
[Примітка: Цитати з листа Григорія Савича до Михайла Ковалинського від 22 листопада 1763 року. У перекладі Леоніда Ушкалова: «Сковорода Григорій. Буквар миру. Книга для сімейного читання». Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», видання українською мовою, 2015, 2016, 2022.]
Слово «даремно» тут ключове. Воно не про марність і не про знецінення фізичного народження. Сковорода не заперечує своєї появи на світ, а натомість говорить про її незавершеність. Про те, що народитися замало, якщо за цим не відбувається внутрішнього народження.
Розмірковуючи про це, він згадує перший плач немовляти — дитина плаче від страху перед невідомим світом, який нічого їй не гарантує. Тут Сковорода звертається до образу кімерійського мороку — не просто темряви, а стану світу після першого народження. Цей світ такий переповнений рухом, шумом і подіями, що жоден промінь світла не пробивається крізь нього. У цьому світі людина радше існує, ніж живе.
[Примітка: У Гомеровій «Одіссеї» згадуються кімерійці — народ, що нібито жив «у краї вічного туману й темряви, де сонце майже не сяє». Через це в античній, а згодом і в європейській літературі з’явився образ кімерійської темряви як символу пітьми, безпросвітності й невідомості.]
Так можна прожити все життя — роками відкладати справжні прагнення, списувати все на обставини, переконувати себе, що від тебе нічого не залежить. У такому випадку, за Сковородою, даремно народила б нас мати.
Коли ж обирає робити те, що їй до душі, те, що може змінити цей світ на краще — людина народжується вдруге. Тоді у нас з'являється те, про що Сковорода пише в іншому листі — до свого друга Івана Земборського: нове серце.
Нове серце — це бути собою всупереч обставинам та завдяки їм.
«Знай, що після цих ран народиться в тобі нове Серце, а попереднє, твоє (Серце), нікуди не годиться: буйне, старе, попі́лляне, — а замість цього дасться тобі й уже починається серце чисте, істинне й нове. Ось друге наше народження!»
[Примітка: Місяцеслов за Сковородою. Для читання на щодень / упор. Н. Федорак. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2024. — С. 9.]
Сковорода не обіцяє, що нове серце з’явиться легко. Навпаки — дуже тверезо описує те, з чого людина виходить. Старе серце він називає буйним: неконтрольованим, імпульсивним, таким, що розривається між зовнішнім, живе від одного бажання до іншого. Попі́лляне — серце вигоріле.
А далі — інше серце. Чисте. Істинне. Нове. Це не про бездоганне й ідеальне серце. Це радше про стан ясності, коли людина починає бачити, де вона справді жива, де її рух іде зсередини, а де — продиктований страхом, звичкою чи очікуваннями інших.
І тут Сковорода робить іще радикальніший крок, додаючи:
«А якщо правдиво сказати, то ми перед другим народженням ніякого серця не маємо».
[Примітка: Місяцеслов за Сковородою. Для читання на щодень / упор. Н. Федорак. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2024. — С. 9]
Тут ідеться не про відсутність почуттів. Те, що ми звикли називати серцем — бажання, реакції, образи, страхи, — для Сковороди лише оболонка. Справжнє серце народжується тоді, коли людина досягає внутрішнього джерела, з якого починає бачити й обирати.
Щоб пояснити цей процес, скористаймося образами з листів Григорія Савича.
Спочатку — корабель без керма і компаса. Він рухається, але не знає куди. Його несе течія. Так само й людина до другого народження: реагує, пристосовується, пливе. Кермо і компас — це і є наше нове серце.
Або інший образ — горіх. Спершу є шкаралупа й порожнеча всередині. Зерно з’являється не одразу: воно формується, росте, поступово витісняючи порожнечу. Не через боротьбу — через дозрівання. Так само й серце: до другого народження є форма, але немає сутності.
Сковорода не зупиняється на метафорах. У листі до Михайла Ковалинського він уже говорить не про теорію, а про практику життя:
«Якщо в тебе палахкотливе серце, а воно, поза сумнівом, має палати, […] вижени з грудей усіляку смертну турботу. […] Привчи себе до того, аби щодня через очі чи вуха потрапляло в твою душу що-небудь […], переживеш, розміркуєш і, наскільки зможеш, перетворюй на поживний і рятівний сік».
[Примітка: Цитати з листа Григорія Савича до Михайла Ковалинського від 1 грудня 1762 року. У перекладі Леоніда Ушкалова: «Сковорода Григорій. Буквар миру. Книга для сімейного читання». — Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», видання українською мовою, 2015, 2016, 2022.]
Тут важливо не помилитися в тлумаченні. Палахкотливе серце — це не буйне серце. Це серце уважне й сміливе. Серце, яке не гасить життя в собі, але й не дозволяє йому палати навмання. Воно вчиться перетворювати побачене на досвід. Якщо в нас палахкотливе серце, ми вже не боїмося бути собою.
На підтвердження своїх думок у тому ж листі Сковорода наводить прості приклади. Бачиш п’яного — не засуджуй, а зрозумій: це нагадування, якою стає людина, коли втрачає міру. Проходиш повз хворого жебрака — це тобі не для відрази, а як урок про наслідки вибору.
Світ постійно щось показує — і Сковорода радить дивитися серцем: перетворювати все, що трапляється, на поживу для внутрішнього росту. Не відвертатися, не наслідувати чужого життя і не ховатися від свого — а дивитися, переживати, осмислювати й рухатися далі.
Старе серце не зникає миттєво. Воно чинить опір, повертає до звичних реакцій. Але сама робота з ним — уже процес дозрівання.
Уривок наданий Projector Publishing