Рок-музика давно вийшла за межі просто музичного жанру — легендарні композиції стають частиною особистих історій, культурної пам’яті та цілих поколінь. Сьогодні знайомі хіти отримують нове звучання у масштабному вокально-симфонічному шоу Legendary Rock Voices, яке переосмислює легендарну рок-музику через авторські аранжування, живе звучання оркестру, хору та сильних вокалістів, поєднуючи різні покоління слухачів.
Про те, чому окремі пісні стають частиною культурного коду, як переосмислювати легендарні хіти, не втрачаючи їхньої автентичності, та чи може музика стати містком між поколіннями, ми поговорили з продюсером і автором концепції Legendary Rock Voices Олександром Порядченком.
— Рок-музика давно стала частиною культурної пам’яті кількох поколінь. Чому, на вашу думку, окремі рок-пісні з часом перестають бути просто музикою та стають частиною культурного коду?
— Тому що це — ще одна мова. Це коли тобі мама вранці каже: «Доброго ранку, синочок», — і ти до цього звикаєш. Точно так само працює пісня, у якій звучать слова, пов’язані з твоїм життям: ти вперше поцілувався, у тебе сталося щось трагічне, ти пережив розставання з коханою людиною — і ця пісня допомогла тобі прожити ці емоції.
Якщо це збігається з буденністю, людськими проблемами, то дуже багато артистів проявляються у своїх текстах і музиці, як письменники. Вони створюють пісні, які стають бестселерами й залишаються вічними, бо вони — про вічне.
— Legendary Rock Voices переосмислює легендарні рок-хіти через симфонічні аранжування, хор та оркестр. Як змінюється сприйняття знайомої музики, коли вона отримує нове звучання та масштаб?
— Це пристрасть, це бажання почути улюблені треки й відчути ту атмосферу, яку, по суті, ця команда вкладає в кожне слово, у кожну пісню. І коли ти побував на цьому концерті, то відчуваєш, що ту енергію й ту любов, яку отримав, можеш навіть роздавати далі.
По суті, Legendary Rock Voices — це більше, ніж просто концерт-шоу. Це така синергія людей, які обізнані в музиці й розуміють, що це завжди пошук — пошук чогось чудового.
І коли тобі подобається те, що ти робиш, а ще це подобається всьому залу й успішно продається, виникає особлива взаємодія, яка дає артистам справжню суперсилу для подальшого зростання. Вони відчувають реакцію публіки й у відповідь віддають зі сцени в рази більше.
Саме цей взаємний обмін між глядачами та артистами й робить Legendary Rock Voices унікальним: вокалісти починають, хор підхоплює, зал співає — і ця енергія не згасає протягом усього концерту, який триває понад дві години.
— Як сьогодні зацікавити рок-музикою молоде покоління, яке не має особистого зв’язку з музикою минулих десятиліть? Чи можуть великі концертні формати стати містком між поколіннями?
— Я думаю, що новації, як TikTok та соціальні мережі, давно це роблять. І саме завдяки зацікавленості молоді такі проєкти можуть реалізовуватися.
Бо коли ти переглядаєш якісь моменти, слухаєш легендарні пісні — як «Bohemian Rhapsody» Queen чи той же Linkin Park — і розумієш, наскільки це все трагічно й наскільки талановито зроблено, то в тебе не залишається жодних шансів залишитися байдужим.
І тому ти знайомишся з Nirvana, AC/DC, Metallica й відчуваєш, що тобі більше подобається: рок, альтернативний рок чи метал — рок більш тяжкий, більш попсовий, більш ліричний, більш мелодійний, більш хардкорний — ти вибираєш своє нутро, в якому і тобі болить, або, навпаки, підхоплюєш позитивні емоції, якими хочеться ділитися.
Це все в музиці дуже проявляється: твій характер, твої відчуття — і ти знаходиш своє.
— Як великій команді працювати з музикою, яка вже має свою історію, мільйони слухачів сформоване звучання? Де проходить межа між переосмисленням та збереженням їхньої автентичності?
— Межа в тому, що кожен має максимально чесно пропустити музику через себе. А далі це особисте відчуття проходить через велику команду — і так народжується синергія. Тому ми не просто беремо відомі пісні й відтворюємо їх. Ми трансформуємо власне бачення в концепцію проєкту, у нове прочитання кожної пісні.
Це вже не набір каверів, а цілісна розповідь, у яку кожен вокаліст вкладає щось своє — власний досвід, біль, спогади. Наприклад, одна з вокалісток співає «Zombie» як пісню про вторгнення 2014 року. Маркіян, коли під час туру у Франції втратив свого товариша на війні, заспівав українською «Metallica» — на пам’ять про свого побратима. І в такі моменти пісня перестає бути «просто піснею». Натомість вона стає способом сказати те, що людина відчуває тут і зараз.
Через ці відомі пісні ми можемо говорити про власний досвід і водночас давати слухачеві простір для його власних переживань. Для когось це може бути біль і можливість поплакати, для когось — радість, танець чи спогад про молодість. У цьому сенсі музика стає своєрідною терапією: ти приходиш на концерт із чимось своїм, а виходиш із відчуттям, що частину цього болю, радості чи напруги вдалося прожити.
