Венеційський фестиваль цього року зібрав дуже різне кіно — від великих історичних драм і політичних документальних розслідувань до камерних історій про самотність, міграцію, старіння та пам’ять. Не всі найцікавіші фільми опинилися серед головних фаворитів конкурсу, але саме ці вісім стрічок залишають після фестивалю найвиразніше враження. Наталія Серебрякова побувала на фестивалі та розповідає про свої фаворити.
1. «Невідома жінка» (Woman Unknown) — Мей ель-Тукі
«Невідома жінка» — одна з найцікавіших стрічок Венеції саме тому, що використовує приватну історію для розмови про значно більшу історичну проблему. Фільм Мей ель-Тукі переносить глядача до Данії після Другої світової війни, де долі жінок, пов’язаних із німецькими солдатами, виявляються частиною колективного механізму помсти.
Тут особливо важливе саме поняття «невідомої жінки». Історія часто залишає місце для героїв, політиків, військових і переможців, але значно рідше — для людей, чиє життя було зруйноване не на полі бою. Ель-Тукі дивиться на післявоєнне суспільство як на простір, де перемога над ворогом не скасовує насильства, а лише змінює його форму.
Фільм не намагається зробити своїх героїнь бездоганними жертвами. Саме ця моральна неоднозначність і робить його сильним: питання полягає не в тому, чи були їхні рішення правильними, а в тому, що відбувається, коли суспільство вирішує покарати людину за належність до «неправильної» сторони історії. «Невідома жінка» — кіно про колективну пам’ять, яка дуже легко перетворюється на колективну помсту.
2. «Можливе кохання» (Possible Love) — Лі Чан-дон
Лі Чан-дон традиційно цікавиться моментом, коли людина перестає контролювати власне життя, і «Можливе кохання» продовжує цю тему, але робить її більш інтимною. Замість великої соціальної драми режисер зосереджується на людях, чиї стосунки, бажання та рішення виявляються сильніше пов’язаними з соціальним статусом, ніж їм хотілося б визнавати. Фільм розповідає про дві пари подружжя, одна з який документує життя іншої на камеру.
Фільм поступово розкриває різницю між тим, що люди називають любов’ю, і тим, що насправді визначає їхню поведінку. Почуття тут ніколи не існують у вакуумі: на них впливають гроші, клас, очікування родини, суспільні ролі та страх втратити те становище, яке вже вдалося отримати. Лі Чан-дон не робить із цього очевидної соціальної притчі — він дозволяє суперечностям виникати всередині самих персонажів.
Саме тому «Можливе кохання» працює не як чергова історія про романтичні стосунки, а як дослідження свободи вибору. Чи справді ми обираємо тих, кого любимо, якщо кожен наш вибір уже сформований середовищем, у якому ми живемо? Лі Чан-дон залишає це питання відкритим — і саме ця відмова від простого емоційного фіналу робить фільм одним із найцікавіших у конкурсі.
3. «Дикий кінь номер дев’ять» (Wild Horse Nine) — Мартін Макдона
Мартін Макдона повертається до території, яку знає найкраще: двоє чоловіків, вимушене співіснування, старі образи, чорний гумор і смерть, що постійно стоїть десь поруч. Але цього разу приватна історія відбувається на тлі значно більшої політичної катастрофи. Джон Малкович і Сем Роквелл грають американських агентів, які опиняються на острові Пасхи напередодні військового перевороту в Чилі 1973 року. Їхні розмови можуть здаватися безглуздими, їхні сварки — майже побутовими, але за цією абсурдною комедією поступово відкривається історія людей, які десятиліттями працювали всередині системи насильства.
Макдона не пояснює своїм героям, що вони мають відчувати. Навпаки, він дозволяє їм жартувати там, де будь-який інший режисер уже давно поставив би трагічну музику. Саме ця здатність змішувати смішне й моторошне залишається його головною зброєю. Малкович чудовий у ролі людини, яка намагається контролювати власну біографію навіть тоді, коли смерть уже диктує їй останній акт. «Дикий кінь номер дев’ять» виявляється фільмом не стільки про шпигунів, скільки про старих чоловіків, які нарешті змушені подивитися на життя, яке вони прожили, без звичних виправдань.
4. «Незадовго до опівночі» (A Bit Before Midnight) — Ніколя Парізер
У Ніколя Парізера криза середнього віку не перетворюється на чергову історію про чоловіка, який намагається повернути молодість. Його герой Лео, навпаки, змушений зрозуміти, що проблема може бути в самому способі, яким він усе життя розповідав собі власну історію. Після розриву, смерті батька і несподіваних зустрічей із людьми з минулого він поступово виявляє, що інші пам’ятають його зовсім не таким, яким він звик себе бачити.
Саме тут французька іронія Парізера працює найкраще. Лео шукає підтвердження власної версії минулого, а отримує натомість серію маленьких ударів по самолюбству. Його колишні кохані не обов’язково поділяють його романтичні спогади, а люди, яких він вважав другорядними персонажами власного життя, раптом виявляються головними героями своїх історій. Мельвіль Пупо чудово балансує між чарівністю та самовпевненістю: Лео легко полюбити, але не завжди легко виправдати. І саме тому фінальна зустріч із невідомою раніше сестрою змінює масштаб цієї комедії про чоловічу ностальгію, перетворюючи її на фільм про сім’ю, пам’ять і неможливість остаточно переписати власне минуле.
5. «Наза» (NAZA) — Юваль Абрагам і Рейчел Сор
«Наза» — один із найсильніших документальних фільмів Венеції з погляду журналістського розслідування. Автори протягом кількох років розмовляли з колишніми ізраїльськими військовими та співробітниками розвідки, які анонімно розповідають про механізми ведення війни в Газі. Саме анонімність героїв одночасно є силою і слабкістю фільму: вона дозволяє людям говорити відвертіше, але водночас ускладнює перевірку їхніх свідчень.
Важливо, однак, що «Наза» дивиться на ізраїльсько-палестинський конфлікт переважно з одного боку. Фільм зосереджений на діях ізраїльської військової та розвідувальної системи й майже не розглядає іншу частину політичного та воєнного контексту. Зокрема, неможливо аналізувати події після 7 жовтня 2023 року, повністю ігноруючи напад ХАМАС та інших бойовиків, убивство цивільних і захоплення заручників, а також досвід людей, які провели час у полоні.
Це не означає, що критика дій Ізраїлю автоматично втрачає легітимність. Навпаки, «Наза» переконливо демонструє необхідність розмови про відповідальність армії та держави за конкретні практики ведення війни.
6. «Пропустіть нас, дорогі предки» (Let Us Through, Dear Ancestors) — Лав Діас
Лав Діас знову повертається до колоніальної історії Філіппін і показує її не як далеке минуле, а як систему, що формується через найзвичайніші речі: релігійні ритуали, працю, сексуальність, страх і контроль над тілом. Дія відбувається у 1617 році, де іспанський священник проголошує християнство шляхом до спасіння, одночасно встановлюючи над місцевою громадою дедалі жорсткіший контроль.
Діас особливо цікавиться суперечністю між мораллю, яку колонізатор нав’язує іншим, і поведінкою, яку дозволяє собі сам. Священник може переслідувати місцеву цілительку в ім’я віри, а жінки тим часом цілком земним і навіть смішним способом обговорюють його сексуальне життя. У цьому поєднанні абсурду й насильства виникає характерна для Діаса деконструкція колоніальної міфології: влада рідко приходить тільки з мечем, іноді вона приходить із Біблією.
Чорно-біла камера, довгі паузи й майже демонстративна відмова від поспіху створюють світ, у якому колоніалізм стає частиною щоденної рутини. 151 хвилина тут здається цілком у дусі Діаса, хоча його медитативність часом переходить у монотонність. Проте режисер знову ставить просте питання: хто має право розповідати історію минулого — той, хто пережив насильство, чи той, хто залишив після себе офіційну версію подій?
7. «Коханці у блакитній ночі» (Lovers in the Blue Night) — Анупарна Рой
«Коханці у блакитній ночі» легко викликає асоціації з Вонґом Кар-ваєм: самотні люди, тісне місто, кохання, яке майже ніколи не стає реальністю, і герої, котрі більше живуть своїми фантазіями, ніж можливістю бути разом. Але замість Гонконга тут Мумбаї, і романтична меланхолія постійно стикається з набагато жорсткішою реальністю — міграцією, кастовою системою, бідністю та необхідністю заробляти на життя.
Аміна працює в телефонному секс-сервісі, її чоловік Карім приховує свою сексуальність, а нові почуття виникають там, де для них практично немає безпечного простору. У фільмі є таємні листи, крадіжки, дивні зв’язки, біла лабораторна пацюка і постійні розмови про можливість повернення додому. Всі ці деталі могли б перетворити стрічку на надмірно стилізовану мелодраму, але режисер утримує її між соціальним реалізмом і сновидінням.
Після успіху «All We Imagine as Light» Паял Кападії особливо цікаво бачити індійське кіно, яке не відмовляється від соціальної конкретики заради поетичності. «Коханці у блакитній ночі» іноді занадто явно демонструє свої кінематографічні впливи, але його герої настільки очевидно позбавлені права на просте щастя, що романтична форма поступово набуває політичного звучання.
8. «Камуфляж» (Camouflage) — Микита Гибаленко
«Камуфляж» починається як історія молодого українця, який хоче побудувати життя в Німеччині, але дуже швидко стає фільмом про неможливість залишитися осторонь власної історії. Віталік виїхав до Мюнхена, мріючи про новий початок, а 24 лютого 2022 року повертає в його життя те, від чого він намагався дистанціюватися: родину, війну, Україну та необхідність заново визначити власну ідентичність.
Гибаленко цікаво працює з різницею між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Це не просте протиставлення «Україна — Європа», а конфлікт між різними способами переживати одну й ту саму катастрофу. Сестра, мати й Віталік мають різні уявлення про дім і майбутнє, а квір-лінія додає до цього ще один рівень: наскільки взагалі можливо бути собою, коли навколишнє суспільство постійно пропонує тобі готову роль?
Назва фільму поступово набуває особливого сенсу. Камуфляж — це не лише військова форма, а й спроба стати непомітним, злитися з новим середовищем, не привертати уваги. Проте війна робить таку стратегію неможливою. Віталік може намагатися стати частиною німецького життя, але його минуле нікуди не зникає. Фільм Гибаленка цінний саме тим, що не пропонує простого рішення для цієї суперечності.
