Українська акторка театру та кіно Яна Моріс розповіла, як продовжувати жити, працювати й творити, коли війна змінює звичну реальність. Акторка поділилася своїм досвідом роботи під час повномасштабної війни, розповіла про право на відпочинок і радість без почуття провини та пояснила, чому не варто дозволяти війні забирати в нас усе, що робить життя життям. Також Яна поділилася, як театру та кіно привертати увагу покоління, яке щодня живе у потоці новин, Telegram і TikTok, чи можуть вони конкурувати зі швидким контентом та що змусить молодь обрати виставу чи фільм замість чергового скролінгу стрічки.
— Чи був момент, коли через війну ви серйозно замислювалися над тим, щоб поставити акторську професію на паузу? Що змусило вас продовжити?
— На початку повномасштабної війни ми всі були змушені поставити на паузу не лише професію, а й саме життя. Було складно усвідомити ту реальність, у якій ми опинилися. Та з часом нам довелося адаптуватися до того, у чому ми живемо сьогодні. Я вважаю, що якщо ми почнемо відмовлятися від усього, що робить нас нами, від своєї професії, справ і планів, війна забере в нас значно більше. Тому для мене продовжувати займатися своєю професією не означає не помічати реальність. Навпаки. Це про бажання жити, творити та продовжувати будувати своє майбутнє всупереч їй.
— Українські фільми, вистави та культурні проєкти дедалі частіше представляють Україну за кордоном. Наскільки, на вашу думку, культура сьогодні є інструментом дипломатії?
— Культура може розповісти про країну те, чого не передасть жодна новинна стрічка. Через кіно, театр, музику світ бачить не лише війну в Україні, а й людей, які тут живуть, наш характер, гумор, історію, цінності. І для мене це надзвичайно важливо. Бо Україну мають знати не тільки через те, проти чого ми боремося, а й через те, хто ми є і що створюємо.
— Чи відчуваєте ви провину, коли дозволяєте собі відпочивати, розважатися або радіти під час війни? І як із цим працюєте?
— Так, особливо на початку війни це відчуття було дуже сильним. Наче навіть найменша твоя радість у момент, коли комусь боляче, автоматично ставала чимось неправильним. Але неможливо роками жити виключно в режимі болю і при цьому залишатися внутрішньо стійким. Тому зараз я дозволяю собі радіти без відчуття, що цим знецінюю чужий біль. Вважаю, що навіть у такі часи важливо знаходити для себе хоча б маленькі моменти радості та щастя, але водночас і в цьому знати міру. Пам’ятати, якою ціною і завдяки кому ми маємо можливість жити, працювати, відпочивати. І не забувати допомагати нашим захисникам.
— Чи має український глядач право просто розважатися під час війни? Чи відчуваєте ви, що в суспільстві досі існує певне відчуття провини за це?
— Безумовно, потреба хоча б ненадовго перемикатися нікуди не зникає. Коли людина постійно живе в напрузі, переживає за своє життя та життя близьких через обстріли, отримуючи стрес, напругу, недосип, та при цьому ми всі продовжуємо працювати, вирішувати щоденні справи та проблеми, нервова система просто не може нескінченно витримувати таке навантаження. Тому необхідно перемикнутися, видихнути, посміятися та прожити інші емоції. Вони важливі, в першу чергу, для нашого ментального стану. Я вважаю важливим перестати вимірювати людяність кількістю страждання. Можна радіти життю та водночас залишатися небайдужим до всього, що відбувається навколо.
— Чи важливо сьогодні створювати культурні події саме для молодої аудиторії? Чого, на вашу думку, їй найбільше не вистачає?
— Сьогодні молодій аудиторії не стільки не вистачає культурних подій, скільки відчуття, що ця культура справді про неї та для неї. Молодь не потрібно переконувати, що культура важлива. Її потрібно зацікавити, говорити з нею сучасною мовою, шукати нові креативні формати, давати можливість не просто бути глядачем, а ставати частиною того, що відбувається. Бо культура стає живою саме тоді, коли до неї хочеться бути причетним, а не сприймати її як звичайний обов’язок.
— Як театру та кіно конкурувати з нескінченним потоком новин, Telegram і TikTok, де люди буквально живуть між тривогами?
— Я вважаю, що театру та кіно не потрібно конкурувати з Telegram чи TikTok. Навпаки, потрібно використовувати ці платформи для популяризації культури, говорити про театр і кіно, залучати людей і говорити сучасною мовою через ті формати, якими люди користуються щодня. Адже культура є одним з найважливіших складників будь-якої країни. Це те, що формує та зберігає нашу ідентичність, розповідає світу, хто ми. І те, що залишається після нас для наступних поколінь. Саме через культуру, дивлячись у минуле, вони зможуть розуміти, якими ми були, і нести далі в майбутнє те, що формує нас як націю.