На фільм Тараса Ткаченка про славетних повстанців Холодного Яру, що ведуть приречену боротьбу з більшовицькими окупантами, покладалися особливі надії. Провал попередніх картин, присвячених визвольним змаганням 1917-1921 років, «Таємного щоденника Симона Петлюри» Олеся Янчука та «Крут 1918» Олексія Шапарева, при всій болісності, був помічений не такою вже й широкою аудиторією українських кінокартин на історичні теми і власне істориками, в той час як до «Чорного ворона» звернені ревниві очікування численних шанувальників покладеного в його основу однойменного роману Василя Шкляра.
Прихильникам літературного першоджерела варто прислухатися до самого Шкляра, який, хоча і благословив кіноадаптацію своєю участю (прочитавши закадровий текст, вибудуваний на історико-есеїстичних пасажах з роману), радив не чекати особливої схожості між фільмом та книгою. Водночас ризикнемо припустити, що читачі, які оцінили твір Шкляра не настільки високо, завдяки перегляду стрічки можуть дійти до висновку, що він був зовсім не таким поганим.
Безперечно, перенесення книги Шкляра на екран є досить складним завданням, враховуючи мозаїчність дії з її постійною зміною часових пластів, з її вставними новелами, з її змішанням реальності та сновидінь. Автори фільму перетворили це сплетіння сюжетних ліній і флешбеків з виразним відтінком магічного реалізму на просту лінійну оповідь, позбувшись екскурсів у минуле і фантасмагоричних епізодів (втім, стрічці явно намагалися надати готичну інтонацію численними кадрами з чарівним вороном, який того й гляди каркне «Nevermore!»). Що ж стосується історій, які не належать до центральної канви, то більшості з них також позбулися, а збережені відступи стали частиною основного сюжету.
Втім, всі ці зміни, покликані перетворити роман Шкляра в доступний найширшому колу глядачів пригодницький фільм з елементами шпигунського детектива, зробили оповідь куди менш логічною і зрозумілою. Багато в чому це пояснюється очевидним прагненням авторів звести персонажів книги, які і без того не відрізняються особливою глибиною і багатогранністю, до зовсім вже плаского лубка. Так, чекіст Птіцин, прагнучи переконати холодноярців припинити боротьбу, в книзі відважно відправляється до їх лісового штабу, де, розчулившись під впливом алкоголю, співає з повстанцями українські пісні, а на ранок, протверезівши, з непереборним красномовством переконує їх у щирості бажання радянської влади прийняти у свої обійми козаків, що складуть зброю. На екрані ж Птіцин обертається боягузливим карателем і мародером, який, бувши взятий повстанцями в полон, нерозбірливо обіцяє їм амністію - неможливо уявити людей настільки наївних, що могли б повірити подібному незрозумілому бурмотанню людини, яка хапається за хиткий шанс порятунку. Але козаки залишають Птіцина у спокої і незабаром відправляються здаватися (у фільмі є ще два аналогічні епізоди з агентами червоних, які вводять лісовиків в оману найбільш непереконливим чином).
Інший командир ЧК, Ціля Борух, в романі йде на службу до більшовицьких органів, прагнучи захистити єврейське населення та помститися за погроми, влаштовані повсталими селянами. У фільмі мотиви Цілиних злодійств залишаються загадкою, оскільки євреїв вбивають червоноармійці, а її саму викрадає згаданий Птіцин. Серед інших невідповідностей, що стали наслідком недолугого перероблення та обривання ліній, варто відзначити образ старця Варфоломія, який, розстріляний з маузера все тим же відморозком Птіциним, виживає, абсолютно несподівано як для Птіцина, так і для глядачів, не знайомих з книгою, де цей герой був представлений наділеним надприродною силою святим.
Олексій Тритенко у ролі Птіцина
Проте сюжетні недоладності не заважають сприйняттю (на відміну від тих же «Крут», у ході перегляду яких глядач взагалі переставав що-небудь розуміти), ба більше, здаються природними в обраному творцями форматі. Важко судити, відповідальний за це у більшій мірі справді обдарований постановник або його однопрізвищник Олександр Ткаченко, продюсер картини і власник компанії, що її створила, «1+1 Продакшн», але «Чорний ворон» цілком витриманий у естетиці українського телесеріалу. Надумані перипетії й непереконливі характери здаються цілком доречними у поєднанні зі статичністю мізансцен, безбарвністю і переграванням в акторському виконанні, нав'язливим музичним супроводом, ненатуральною, штучною фактурою. Костюми немов зняті з плічок опереткової костюмерної, операторська робота, висвітлення і декорації створюють виразне відчуття, ніби весь фільм знятий в студійному павільйоні: здається, варто пройти між деревами або звернути за ріг залізничної станції, як опинишся чи то на танцях з зірками, чи то на посиденьках з експертами.
«Чорний ворон» постає показовим прикладом фільму, що зійшов з прокрустового ложа українських медіамагнатів і чиновників від культури, які витягують твори відповідно до смаків і уявлень телевізійної аудиторії і відтинають все, що не вписується в винесені на порядок денний міфи про національну історію.
