Не так давно ми дізнались, що WarnerMedia вилучили з каталогів стрімінгу HBO класичну стрічку “Звіяні вітром”. Керівники фільмотеки пообіцяли повернути фільм, загорнувши його в новий історичний контекст, – той, який би не створював у глядача однобоку ідилічну картину рабовласницького півдня Америки.
HBO Max – не самотні в цьому. Disney не включають у свій каталог анімаційний хіт 1946 року “Пісня Півдня” через расистське зображення афроамериканців. Ще живуть у нашій пам'яті скандали після прем’єр фільмів “Лінкольн” та “Джанго вільний”: в першому випадку режисера Спілберга звинуватили в тому, що афроамериканці отримали тільки епізодичні ролі у стрічці, у другому – Тарантіно довелося виправдовуватися перед Спайком Лі за “неповагу до предків”. Обидва фільми на “чорні” теми було знято видатними, але білими режисерами.
Yabl задався питанням: якими саме поставали афроамериканці у світлі “білого” голлівудського кінематографу? І чому зараз вони вимагають повного перегляду репрезентації себе?
Темні часи
Голлівуд від самого початку був недружнім до афроамериканців. На театральних сценах буйним цвітом розквітав жанр “блекфейс”. Звідти він перенісся і на знімальні майданчики початку ХХ сторіччя. Це значило, що ролі темношкірих грали білі люди з грубим чорним гримом на обличчі. Так було і у блокбастері Девіда Гріффіта “Народження нації” (1915) з Ліліан Гіш у головній ролі. Кіно славило расову нерівність та діяльність Ку-клукс-клану, а афроамериканці були показані сексуально агресивними у ставленні до білих жінок, грубими та інтелектуально нерозвиненими. Досить сказати, що картина була заборонена для показу у Франції і стала поштовхом для відродження Ку-клукс-клану, організації, що перебувала у занепаді з 1870-х.
Кадр з фільму “Народження нації”
В ці часи афроамериканські режисери та актори створили свою невеличку андеграундну нішу, де знімали низькобюджетне кіно для маленьких кінотеатрів у чорних гетто. Тут афроамериканці мали можливість з'явитись на екрані не як раби, злочинці або слуги, а в образі геть різних людей. У масовому ж кінематографі афроамериканці були вимушені існувати в рамках жорстких кліше та стереотипів: “Том” – слуга, “Кун” – шут, “Трагічний мулат” – той, що розривається між двома расами, “Мамуся” – асексуальна нянька для дітей і таке інше.
Гетті МакДеніел та Вів'єн Лі у “Звіяні вітром”
Саме за роль “Неньки” у “Звіяних вітром” (1939) Гетті МакДеніел отримала першого "Оскара" серед афроамериканців. Цей успіх важко назвати кроком до рівності. У фільмі темношкірі герої зображені інфантильними, некомпетентними, а, головне, задоволеними своєю рабською участю – грандіозний успіх фільму тільки сприяв поширенню цього образу. Сама Гетті на питання в інтерв'ю про те, що ж вона з цього приводу думає, відповідала: краще грати служницю за 700 доларів на тиждень, ніж працювати справжньою служницею за 7 доларів.
Не лише служниці
Афроамериканським акторам та актрисам було дуже важко працювати в умовах расової сегрегації. Тому особливо хочеться відмітити кількох перших темношкірих зірок, які зробили неможливе, щоб досягти успіху. Ніну Мей МакКінні називали “Чорною Гретою Гарбо”. Її успішну кар’єру в Європі, відлуння якої долітало до США, перервала Друга світова. Після приїзду на батьківщину Ніна зіткнулася з тим, що ніяких ролей, крім служниць та повій, вона отримати не може. В тому числі через славнозвісний Кодекс Хейса. Відразу після закінчення війни актриса повернулася до Європи.
Ніну Мей МакКінні
Дороті Дендрідж, гарна і талановита, робила кар’єру в Голлівуді у 1950-х. Вона здобула номінацію на "Оскар", обкладинку "Лайф", але після ранньої смерті була всіма забута. Знов актрису згадали після фільму “Познайомтесь з Дороті Дендрідж” з Холлі Беррі у головній ролі. Зараз Дороті називають афроамериканською Мерилін Монро, через паралелі у біографіях актрис.
Дороті Дендрідж
Ерта Кітт змінила білошкіру Джулі Ньюман на позиції Жінки-кішки в серіалі “Бетмен” 1960-х років і створила еталонний образ цього персонажа коміксів. Актриса не приховувала свою сексуальність і отримала від Орсона Веллса титул “найхвилюючої жінки світу”. У світі, де чорна шкіра вважалася непривабливою, досягнення й поведінка Ерти заслуговують на повагу!
Ерта Кітт
Тепер – не лише про жінок. Коли фільм “Вгадай, хто прийде на обід” з Сідні Пуатьє вийшов на екрани у 1967 році, в багатьох штатах США ще існувала кримінальна відповідальність за міжрасові шлюби. Стрічка розповіла нечувану тоді історію. Батьки білої дівчини вважають себе лібералами, але шоковані, коли їхня дочка знайомить їх з нареченим – освіченим лікарем афроамериканцем. Сідні Пуатьє вперше вивів на екран образ подібного ґатутнку – образ темношкірого інтелектуала в американському кінематографі. За сюжетом, після боротьби із собою батьки дівчини схвалюють шлюб. Цього ж року Сідні Пуатьє став другим афроамериканцем, який отримав "Оскар" – за головну чоловічу роль у фільмі “Задушливою південною ніччю”.
Наступним кроком в цій непростій історії стосунків темношкірого населення і кіно можна назвати 1970 та 1980-ті – часи розквіту жанру “блексплуатейшн”. Він з’явився через гостру нестачу роботи в мейнстримному голлівудському кіно для афроамериканських акторів та режисерів і був спрямований переважно на чорношкіру аудиторію. Фільми знімалися конвейером, дія відбувалася в чорних гетто, сцени були сповнені жорстокості, а білі герої виступали у негативних ролях.
Афіша фільму «Моє ім'я Долемайт», однієї з культових стрічок жанру
Сьогодні, що колись було неможливим
Треба сказати, що під тиском критики жанр “блексплуатейшн” під кінець 1980-х таки помер. В цей час почало з’являтися інше кіно чорних режисерів, де показувалися нові та чесні образи афроамериканців. Малкольм Ікс – ключова фігура чорного радикалізму та протилежність Мартіна Лютера Кінга. “Малкольм Х” (1992) – неординарна біографія цієї людини від режисера Спайка Лі з Дензелом Вашингтоном у головній ролі. На екрані ми бачимо реальну та живу особистість, яку "кидає" від криміналу до релігії, від пристрасті до розчарування тощо.
Драма “Бал монстрів” (2001) Марка Форстера – складне та багатошарове кіно. Расист і палач Хенк знайомиться з темношкірою красунею Летішеєю, чоловіка котрої він колись стратив, та закохується в неї. За роль тендітної Летіші, яка шукає своє щастя, Холлі Беррі отримала свого часу "Оскара" за "Кращу жіночу роль". Фільм наголошує на тому, що необхідно боротися зі своїми внутрішніми монстрами і можна навіть здобути перемогу, але минуле нікуди не дівається, його не сховаєш і не забудеш.
“Місячне сяйво” (2016) Баррі Дженкінса – справжній прорив у традиції зображення темношкірих людей. Воно могло запам’ятатися комедією навколо церемонії вручення найпрестижнішої золотої статуетки. Тоді помилково було оголошено, що "Оскар" отримав мюзикл “Ла-Ла Ленд”. Але за кілька хвилин стало відомо, що справжній переможець – драма “Місячне сяйво”. У 2016 році з цього приводу виникало чимало суперечок. Було багато тих, хто вважав, що на нагороду заслуговує більш популярний “Ла-Ла Ленд”, а “Місячне сяйво” просто експлуатує теми расизму та гомофобії. Минуло два роки, і ми бачимо, що “Ла-Ла-Ленд” потроху забувається, в той час як “Місячне сяйво” не полишає рейтингів важливих фільмів ХХІ сторіччя. Ця гуманістична та емоційна історія з живими образами реальних людей стає близькою і зрозумілою навіть тим, хто ніколи не бував у чорних гетто Маямі – це й робить фільм важливим не лише для окремої спільноти, а й для аудиторії всього світу.
Звичайно, суперечки навколо репрезентації кольорового населення у кіно, театрі та арті сьогодні не вщухають. Чого варті лише дискусії навколо "зворотного расизму", про приклади якого також писав Yabl. Втім, точно можна сказати наступне: погляд на культуру крізь одну-єдину лінзу білошкірих європейців вже нікого не цікавить. Голлівуд зіграв у цьому величезну роль, пройшовши складний шлях – від карикатурного зображення "негрів" до свідомих самозвинувачень і вміння небанально говорити про складне, контроверсійне і важливе. To be continued!