Цього року вже звичний театральній спільноті конкурс-фестиваль Taking the Stage від Британської ради в Україні трансформувався у лабораторію-резиденцію: п’ять українських театрів приймають п’ятьох зарубіжних режисерів, аби створити разом щось неймовірне. Yabl продовжує серію матеріалів про те, як британським режисерам працюється в українських театрах і розповідає, як проходять резиденції у різних містах.
Цього разу ми поспілкувалися з Пітером Кантом, якого з української сторони приймає театр «ДАХ» у Києві, та командою Hooligan, зокрема актором Данилом Шраменком і художницею зі світла Наталкою Перчишеною, що досліджували разом з режисером простір Центру сучасної культури у Дніпрі.
Режисер Пітер Кант
Пітер Кант. Фото: Aaron Holloway-Nahum
Ви вже працювали в Україні (у Києві проєкт Hooligan у Мистецькому арсеналі та If You Can't Find a Partner Use a Wooden Chair для Гогольфесту), а також відвідували Гогольфест в регіонах. Скажіть, що може зацікавити іноземних театральних режисерів у нашій країні?
Насамперед це актори. Вперше я працював в Україні у 2016 році, коли брав участь у резиденції режисерів ETC (Європейська театральна конвенція) під час Гогольфесту на Арт-заводі «Платформа». Саме тоді ми й познайомилися з артистами, які в команді зараз. Тоді вони були ледь не студентами-випускниками та мали справжнє відчуття художньої незалежності й пристрасну допитливість. Я одразу закохався!
Ми почали співпрацювати у кількох форматах: як в Україні, так і за кордоном. У 2019 році навіть створили спільний проєкт під назвою Hooligan та однойменний спектакль.
Hooligan у Мистецькому арсеналі
Наша робота була зосереджена на двох основних темах.
Перша тема — це питання «Як ми можемо бути разом?». Спочатку безвізові поїздки між Україною та ЄС звучали як щось буденне, і відстань була абстрактним запитом, що досліджував характер колективної творчості та спілкування. Та зараз, в часи пандемії, питання перетворилося на практичне: як нам продовжувати наше міжнародне співробітництво, коли ми не можемо бачитися одне з одним?
По-друге, ми — трупа, орієнтована на конкретне місце, тому фізичний простір і те, як тіло його «читає» й трансформує, — центр нашого дослідження. Ми цілеспрямовано виступали не на традиційних театральних майданчиках, а поза сценою: на першому поверсі Мистецького арсеналу, у Центрі сучасної культури у Дніпрі, на автостоянках, занедбаних заводах, в гаражах тощо. Ми створили методологію роботи з такими приміщеннями. Маю сказати, зробити щось подібне у Великобританії та Центральній Європі було б не так просто, адже там порожні промислові чи знакові місця вже давно поглинені комерцією.
Тому спочатку хочеться виокремити українських акторів, особливо незалежних, які розуміють суть театру як перетворення з нічого на щось.Також не можна забувати про місця, які доступні для роботи, для постановок, для відкриття за допомогою театральних актів. Простір стає місцем зустрічі між митцями та глядачами, мистецтвом та життям.
Ви репетируєте з українською командою онлайн. Як проходять репетиції? Як працюєте з простором? Які завдання даєте акторам?
З резиденцією в Дніпрі ми починаємо роботу над новим проєктом: створюємо матеріал разом і тестуємо ідеї без встановленого плану чи сценарію.
Мені подобається сприймати це як «співавторство».
Тобто актори стають дослідниками, письменниками, редакторами, режисерами тощо. Наприклад, у нашій роботі художниця зі світла реагує не на текст чи фіксовану концепцію, а відкриває природу кімнати, в якій ми працюємо, за допомогою експериментів з проекцією та кольором. Потім це вказує загальний напрямок роботи. Те ж саме стосується тих, хто працює з відео чи музикою. Це проєкт, в якому я заохочую особисте дослідження та співпрацю. Мені дуже пощастило, що люди у нашій команді виконують роботу в обох напрямках на дуже високому рівні.
У Центрі сучасної культури у Дніпрі ми працюємо в центральній блакитній залі, яка нагадує забутий підводний світ. Самі стіни, вікна та світло, що падає крізь них, доповнюють дійство. Ми поставили собі завдання досліджувати й працювати з природним світлом та акустикою, а також з архітектурою та історією простору. Іноді це дуже інтуїтивно, а іноді потрібно докладати спільні зусилля, щоб створити контраст із простором. Таким чином можна звільнити його для виконання різних ролей. Наприклад, у Мистецькому арсеналі, де відбувалися покази шоу «Hooligan», той величезний простір з колонами ставав і міською вулицею, і галявиною в лісі. У новому проєкті ми обираємо кінематографічні локації: часом це місце з картини Кубрика, а потім із фільму Девіда Лінча.
Що стосується завдань, то тут маємо кілька простих, але цілеспрямованих вправ. Ми починаємо з вивчення простору за допомогою почуттів, спочатку прибираючи зір, щоб пов’язати тіло і простір. Потім ми репетируємо дії або фрагменти тексту в місцях, які нам подобаються, в різний час доби. Імпровізуємо. Поєднуємо різноманітні стилі виконання або форми.
Процес роботи у Центрі сучасної культури у Дніпрі
Ми намагаємось працювати з простими предметами, які вже присутні в просторі, і мінімально використовувати реквізит. Також поєднуємо виконавця та музику, музику та світло, світло та відео, відео та виконавця. Іноді виходить сором’язливо, інколи — сміливо.
Але створювати проєкт означає сприйняти невдачу як режим. Адже тут справа не в досконалості. Тут навіть не йдеться про результат! Питання в тому, чи резонують ці речі, коли ви їх комбінуєте? І якщо так, то що ви хочете робити далі?
А які завдання ви як режисер визначаєте для себе у цій резиденції?
Усвідомлення того, що я фізично не можу поїхати до Дніпра стало для мене джерелом натхнення. Я бачив простір Центру сучасної культури у Дніпрі лише на фото, але одразу відчував, що це місце зі своєю секретною історією. Оскільки Дніпро — у минулому радянське закрите місто, він може стати метафорою поточної відстані та роз'єднаності, яку ми відчуваємо через Covid-19.
Тому я хотів дослідити відчуття власної віддаленості від проєкту. Хіба ж не цікавіше відчувати, що мене там не було, якось сприймати відстань між нами, як хтось сприймає серпанок тепла над пустелею на заході сонця — щось нематеріальне, але все ж помітне?
Художник Тревор Паглен був для мене орієнтиром. Він говорить про "бачення секретності", коли фотографує надсекретні урядові місця за допомогою довгих телескопічних лінз. Мені подобалось, що дивина ситуації відіграє важливу роль у нашому дослідженні, і що ми не перевизначили її та не забули про свою фізичну відчуженість. Вийшло добре ще й тому, що тема, над якою ми працюємо, пов’язана з питанням відчуження. Зміст повинен відбиватися у формі.
Над якою темою ви працювали?
Наша тема — радіація. Це захопливе слово, відкрите для всіх видів інтерпретації. Працюючи зараз, ми не можемо уникнути пандемії як теми. Але я відчував, що буде зайвим підходити безпосередньо до неї. Радіація, як інша форма невидимої загрози, дозволяє нам дослідити недалеке минуле, зокрема спадщину Чорнобиля. Існує кілька цікавих паралелей між цими двома катаклізмами. Після катастрофи все в зоні відчуження мало нормальний вигляд: квіти квітнули, дерева росли та давали плоди. Але водночас все змінилося.
Більше нічого не було таким, яким здавалося на перший погляд.
І це розділило близьких, як і пандемія сьогодні. Знову люди зводяться до предметів, знелюднюються, ізолюються, відокремлюються. Є поважна причина, чому Алексієвич (білоруська журналістка та письменниця Світлана Алексієвич — Yabl) називає свою «Чорнобильську молитву» «хронікою майбутнього». Тож я думаю про те, як історія, яку ми не пережили самі, переноситься суспільством у сучасність. Як Чорнобиль, наприклад, передається у житті акторів, з якими я працюю, хоча вони навіть не народились у 1986 році? Це шлях до ще ширшої теми про минуле та як воно впливає на сьогоднішнє.
Що для вас найголовніше у роботі з акторами?
Як режисер я маю створювати простір для обміну, діалогу та довіри. Коли довіра є в обох напрямках, це чудово. Але вона вимагає певної творчої відстороненості або внутрішньої впевненості в думці, що бувають випадки, коли я можу бути ініціатором як постановник, і випадки, коли мені потрібно відступити. Я зрозумів, що справді можу добре розпочати роботу, але досі вчуся, як зійти з місця і дозволити процесу відбуватися без мене. Це наче тримати в руках пташеня: занадто міцно стискатимете — і розчавите його. А якщо взагалі не тримати, то воно полетить.
Я вірю в інтелект колективу, коли ми щось створюємо разом. Нерозумно приймати фіксовану позицію, незалежно від вашої ролі у проєкті. Кожен має певні знання, вони не зосереджені в руках однієї людини. Тому я шукаю художників, які є також талановитими співробітниками. Але перш за все це мають бути віддані артисти — люди, що мають причину бути «на сцені». Як каже режисер Річард Максвелл, «вам потрібно знати, для чого ви там». Сама відповідь насправді не важлива. Але вона має бути.
Данило Шраменко, учасник резиденції. Фото Ю. Остроушко
Актор Данило Шраменко: «Це вже мій шостий проєкт з Пітером. І, якби він був фізично присутній на репетиціях, то мав би набагато більше свободи та способів взаємодіяти з нами. Тому цього разу він вибрав іншу стратегію: менше втручався у процес і більше довіряв нам, тому, як ми відчуваємо простір, які сцени бачимо у цьому просторі. У результаті з усіх моїх проєктів це був найдемократичніший і найгоризонтальніший тип театру, бо кожен учасник був важливим елементом вистави. Ми всі були на одному рівні».
Наталка Перчишена, художниця зі світла: «Насправді робота з Пітером, його підхід і методи — це завжди дуже потужно. Це не тільки дає свободу твоєму творчому потенціалу, але розкриває такі глибинні речі, до яких ти сам йшов би ще роками. Ці зміни глибокі та стійкі і змінюють сприйняття та творчість. Минув вже деякий час після резиденції і зараз, під час роботи з іншими проектами, я бачу як це трансформувало мої підходи і напрямок у творчості».
Наталка Перчишена, учасниця резиденції
Андрій Палатний, куратор програми та резиденції: «Ця резиденція, як і вся програма в цілому, є яскравим та дієвим прикладом співпраці різних культурних інституцій, об'єднання зусиль для формування культурних мостів між країнами, регіонами, містами; можливістю створити саму “можливість” для продовження колаборацій, адже для нас ключовою цінністю є сталість стосунків між митцями і створення умов для їх взаємодії та розвитку творчих ідей. Це надважливо сьогодні — особливо в умовах пандемії, кризи та війни».
Команда резиденції:
- Режисер: Пітер Кант
- Актори: Данило Шраменко, Міра Жучкова, Індік Олександра, Семен Кислий
- Композиторка, саунддизайнерка: Оникієнко Олеся
- Художниця по світлу: Наталка Перчишена
- Медіахудожниця: Слюсарева Любов
- Координторки від Центру сучасної культури у Дніпрі: Марія Ярчук та Юрія Овчаренко
- Куратор: Андрій Палатний
Матеріал створено у партнерстві з Британською радою в Україні. Більше про проєкт та режисерів, що беруть у ньому участь, можна дізнатися за посиланням: https://bit.ly/3gaDCTc. Чекайте на знайомство з іншими режисерами у нових матеріалах Yabl!