Один із найновіших і найважливіших трендів української літератури – романи з розлогими сімейними історіями. Більшість із них присвячені сучасності з екскурсами в ХХ століття, але є й такі, що звертаються до сивої давнини. Тренд насправді гучний: всі книги з цього огляду увійшли до шорт-листів провідних літературних премій. Отож, пропонуємо пятірку українських сімейних саг, що справді варті прочитання.
Оксана Луцишина, «Іван і Феба» (ВСЛ, 2019)
Третій роман Луцишиної, авторки з Ужгороду, що вже давно мешкає в США, виявився найбільш успішним – у поточному році його було відзначено Національною премією ім. Шевченка. Він і справді найбільш амбіційний і водночас найменш претензійний серед творів письменниці. «Іван і Феба» – соціально-психологічна драма, що зображує життя двох, за великим рахунком, невдах. Чоловік не знайшов себе у пострадянських реаліях, професійна кар’єра в нього не склалася, шлюб виявився помилкою. У жінки, колишньої поетки, гнітючі стосунки зі свекрухою, вона виглядає блідою тінню тієї Феби, яка була до заміжжя.
В романі два плани – внутрішній сімейний і зовнішній суспільний. У рамках першого Луцишина досліджує консерватизм західноукраїнської родини, який видається суцільним анахронізмом. У другому особливої ваги набувають флешбеки про революцію на граніті. Показово, що участь в ній стає для Івана найважливішим і найсвітлішим епізодом життя, а от повсякдення виявляється для нього занадто важким випробуванням. Луцишиній вдалося змалювати типового героя нашого часу, людину, яка здатна боротися за свободу, але геть не знає, що з нею робити.
Василь Махно, «Вічний календар» (ВСЛ, 2019)
Цікаво що у гонитві за Шевченківкою, Махно, який теж, як і Луцишина, живе у Сполучених Штатах, поступився саме Луцишиній, а найбільш помітну рецензію на його роман написала та ж Луцишина: сучукрліт – село невеличке, всі свої. «Вічний календар» – це вже сага так сага: у книжці завбільшки шестисот сторінок, чотирьохсот років і сотні персонажів. У фокусі уваги Махна – русинський рід Баревичів із прикарпатського Язлівця, що колись був значним торгівельним центром, а нині є точкою, ледве помітною на карті Тернопільщини. Прототипом останнього з членів роду стає сам автор.
«Вічний календар» розповідає про часи розквіту і занепаду краю, досліджує складні взаємини українців із поляками, турками, євреями. Іноді він скидається на літопис: Махно ретельно перераховує події, що ставалися в регіоні наприкінці XVII століття, у період Першої та Другої світових воєн. Здається, гуркіт коліс історії йому важливіший за долі окремих людей. Це такий особливий театр, де найбільш цікавою видається не втілення якоїсь провідної ідеї чи вияви акторської майстерності, а рух поворотного круга й усіляка інша машинерія.
Олег Коцарев, «Люди в гніздах» («Комора», 2017)
Коцарев насамперед відомий як поет, але він уже неодноразово звертався до прози різних жанрів. Його твір – єдиний у п’ятірці майже нон-фікшен, матеріалом для якого послужила родинна історія самого автора. Це теж своєрідний тренд – можна згадати побудовані за схожим принципом резонансні «Пам’яті пам’яті» Марії Степанової та «Мабуть Естер» Каті Петровської. Присвячення «усім, хто не встигли висловитись» досить красномовне: розповідаючи про своїх предків, численних Устименків, Крамаренків, Галиченків, Пархоменків, Бутирських та Жолтановських, письменник немов надає голоси людям, яким не судилося свідчити про себе і свою епоху.
Навіть стисла реконструкція їх життя – справа непроста. Спогадів, документів і архівних матеріалів для створення повноцінного портрету чергового персонажу в більшості випадків недостатньо. Тому й не нон-фікшен, а майже нон-фікшен. Коли інформації не вистачає, автор дозволяє собі фантазувати, додавати вигадані діалоги, зображати фантасмагоричні сцени. Також дається взнаки поетичний досвід Коцарева, завдяки якому його текст деінде набуває характерної метафоричності. До речі, Махно і Луцишина теж починали як поети, але їхня проза, перепрошую за тавтологію, все ж таки дещо прозаїчніша.
Вікторія Амеліна, «Дім для Дома» (ВСЛ, 2017)
У книзі Амеліної незвичний оповідач. Домом звуть собаку, і всі події роману ми бачимо його печальними собачими очима. Щодо людей, то центральною дійовою особою можна вважати старого полковника Івана Цілика. Колишній радянський військовий після відставки оселився з родиною в центрі Львова і виявився чужим серед своїх. Взагалі-то Цілик – етнічний українець зі Слобожанщини, але дружина в нього з Баку, а дочки і онучки виросли в російськомовному середовищі. Труднощі із самоідентифікацією і пошуком свого місця в житті турбують усіх представників родини Ціликів, і кожен справляється з ними по-своєму. Або, скоріше, не справляється.
Дом віддзеркалює долю хазяїв. У Львові пудель із Центральної України опинився цілком випадково, все життя він вважає, що це становище минуще. Тільки наприкінці роману до собачого розуму доходить, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, що ніякого іншого притулку вже не буде. У 2017 році «Дім для Дома» увійшов до короткого списку премії «ЛітАкцент року». Можливо йому трохи не вистачає гостроти і виразності, проте це симпатична книжка з добре продуманим сюжетом, актуальною тематикою й неупередженим поглядом на галичанські реалії. А ще із чесною оцінкою Львова, нібито процвітаючого туристичного центру, що приховує величезну купу соціальних і побутових проблем.
Софія Андрухович, «Амадока» (ВСЛ, 2020)
Про роман Андрухович Yabl уже писав, але, розповідаючи про сімейні саги, не згадати його неможливо. 2020-ті ледве почались, але вже зрозуміло, що цей 830-сторінковий витвір стане одною з найвизначніших українських прозових книг десятиріччя. «Амадока» складається з трьох різних за тематикою, стилістикою і навіть жанровою приналежністю частин, підіймає низку важливих, а подекуди й болючих етичних питань і виявляє неочевидні зв'язки між різними подіями новітньої історії України. Андрухович спробувала осягнути неосяжне, і загалом їй це вдалося.
Цікаво, що у фіналі «Книги року ВВС»-2020 разом із «Амадокою» опинилася «Букова земля», ще більш грубезна сімейна сага Марії Матіос. Якому казна-чому ці два романи поступилися лауреатством, краще не згадувати, але менше з тим. Важливо те, що книги Андрухович і Матіос певним чином закрили тему, що жанр сімейної саги після 2020 року приречений на втрату позицій. Далі на цьому майданчику грати не дуже цікаво, і сучукрліт буде вимушений шукати щось нове.
Фото: starylev.com.ua, komorabooks.com