Одна з найбільш холіварних тем сьогодення – демонізація рок-музики. Одні стверджують, що рок – це породження диявола. А інші, – що церква, яка його демонізує, занадто корумпована та гріховна інституція, що своєю чергою маніпулює фактами та приховує свої внутрішні проблеми.
Однозначного перемир’я досі між цими двома “сторонами конфлікту” не існує. Зокрема, цього року через виступ польської блек-метал групи “Batushka” на фестивалі “Файне місто” мер Тернополя наполягав на закритті музичного фестивалю.
Yabl спробував копнути глибше і розібратися, звідки починається ця непримирима ворожнеча між церквою та рок-музикою.
Музика та релігія
Музика, як культурне явище, крокує поруч із людиною починаючи з кам’яної доби. До того ж, вона безперечно йшла пліч-о-пліч із релігією. Одразу ж на думку спадають шамани із бубном і кола людей, які виконують ритуальні танці навколо вогнища. Дослідження антрополога Жильбера Руже, який провів час із африканським племенем бабінґа в 1946 році, показали, що музика супроводжує всі релігійні та побутові ритуали одноплемінників. Водночас, всі відмови від участі у колективних “музикуваннях” сприймалися, як образа або кримінальний злочин.
Пояснювалося це явище психологічним “згуртуванням” племені, що зумовлювало їхню фізичну близькість. Ось що писав Руже: "При включенні у процес відбувається до деякої міри стирання власної особистості, тому кожен з учасників починає відчувати себе одним цілим з групою, що співає".
Цей емоційний екстаз з давніх-давен почали асоціювати з божественністю та проявами спільного духу.
З приходом монотеїзму в життя людей ставлення до музики теж докорінно змінилося. На перший план виставляли прекрасне духовне життя, яке приходить після смерті. Ключовим сенсом людського існування вважали безгрішне життя, все інше – від лукавого. Однак, нам відомі музики-мандрівники та менестрелі, які виконували народні пісні та композиції власного авторства. Таку музику церква зневажала і називала її гріховною, прийнятним були лиш релігійні хорали, присвячені Богу і виконані під час церковних служб. “Божественну музику” записували нотами, але вона не мала права покидати стіни храму, де виконувалась.
Згодом, з поступовим зменшенням впливу церкви на світське життя людини музика стала більш відкритою для звичайного люду. Церква стала не тільки суворим сторожем райських воріт, а й першим освітянином. Це сталося виключно через те, що засилля таємних спільнот, які прагнули пізнати світ довкола себе (але були заборонені церквою), почало набирати велику кількість прихильників серед молоді.
А відомий спосіб знищити щось таємне та недоступне – зробити його відкритим та доступним широкому загалу. Релігійники почали навчати науці селян, — і, зокрема, музичній грамоті перших композиторів, які зазвичай присвячували твори Богові.
Основна філософія була простою: “Музика має містити приємні мелодії, які і є проявом Божого духу у композиторі”.
Такий наратив ще довго супроводжував побут музичних творців, критиків та музикознавців. З’являлися нові жанри, які ставали похідними від спірічуелсів та госпелів. Вони не викликали захоплення у церкви, проте і не провокували надто сильну реакцію релігійних спільнот, які називали гріховними пісні, де могли б міститися приховані натяки на секс чи уславлення безтурботного життя.
Відносна тиша була порушена появою рок-н-ролу. Хвиля нового музичного жанру захлеснула розуми молоді та породила перші культурні протести серед юнаків та дівчат. Рок-н-рол у 50-ті посунув джаз, який того часу вже потроху набирав елітарних відтінків та вийшов у топи всіх світових хіт-парадів.
Молоді люди почали зводити собі кумирів, адже привабливий образ рок-н-рольщика, як Елвіса Преслі, Чака Беррі, Джеррі Лі Льюїса чи Літтл Річарда, мав харизму і потужну сексуальну енергетику.
У подальшому жанр видозмінився та зібрав чимало прибічників. Рок пустив коріння будь-де, починаючи з експериментів із класикою (читати можна тут і тут), електронними музичними інструментами та синтезаторами і закінчуючи пошуками більш темного звучання.
Церква реагувала блискавично і намагалася пов’язати повальну “рокоманію” із окультизмом, диявольщиною та сатанистськими віяннями. Цікаво те, що мало кому з інших жанрів ще так дісталося від релігійників. Тож які аргументи церкви і чим вони підкріплюються?
Рок-музика та що про неї говорить церква
Існує кілька аргументів, які наводять палкі церковники:
1.Рок-музика є аморальною, бо вона пропагує сексуальну розбещеність людей.
Чомусь церква вирішила повісити цей гріх лише на рок-музику. Насправді проблема дещо глибша. Підлітки, які проживали в США у 1950-х та 1960-х перш за все були дітьми повоєнного часу. Багато з сімей взагалі не мали часу на сексуальне виховання. До того ж, такі теми у суспільстві вважалися табуйованими та аморальними. У 60-ті в період війни у В’єтнамі почалися масові прояви антивоєнних настроїв. Молоді люди протестували проти політики влади та не розуміли, чому вони мають віддавати своє життя в іншій країні. А способи протестів були доволі різними, зокрема і “вільне кохання” без розбору — звідси і девіз “Make love! Not War!”. Рок-музику так само долучили до протестних настроїв, адже багато гуртів та виконавців почали перейматися долями молодого покоління.
2. Рок монотонно пропагує насилля, агресію та схиляє до депресії та самогубства.
Американський журнал Emotion разом з Університетом Південної Флориди проводив дослідження психоемоційного стану 76 студенток, які перебували у депресії та слухали сумну музику, рок зокрема. Досліди підтвердили факт нормалізації психологічного стану жінок, коли ті прослуховували сумні композиції та зміну показників у гірший бік при прослуховуванні веселих мелодій.
На додачу, коли піддослідні прослуховували сумні композиції, у них починав поліпшуватися настрій.
Так само рок працює і з агресією. Прослуховуючи агресивні пісні, ваша агресія не підвищується, а навпаки сходить нанівець. Вчені пояснюють це тим, що при прослуховуванні працює той самий “спільний дух” і ви відчуваєте ті ж емоції, що й автор пісні. І для того, щоб виплеснути невелику агресію, вам не обов’язково йти до боксерської зали – достатньо послухати кілька потужних гітарних рифів.
3. Рок ідеалізує алкоголь та наркотики.
“Жити швидко, померти молодим та лишити по собі красивий труп”
На початковому етапі свого існування рок так і робив. “Жити швидко, померти молодим та лишити по собі красивий труп” – вислів, який став ідеологією молоді, якій набридло жити у пуританстві та підкорюватися тотальному контролю з боку влади.
Експерименти із речовинами розширювали музичні пошуки колективів та ставали каталізаторами розвитку року. Проте останніми роками музиканти почали активно виступати проти наркотиків та алкоголю, адже вживали їх переважно не через музику, а через власні внутрішні проблеми та невдоволення. Оззі Осборн, як один із найзавзятіших рок-алкоголіків та наркоманів, кинув вживати речовини і відмовляє від вживання усіх, хто вважає це виходом із кризи. Через сплеск наркотично залежних рокерів у 90-ті підлітки починали вживати, щоб нібито наблизитися до кумирів. Проте, наприклад, один із тогочасних рок-ідолів Лейн Стейлі з гурту Alice in Chains наголошував, що він не хотів би, щоб його залежність стала прикладом для фанатів. А всі свої пісні він називав сповіддю наркомана, аби показати, що “таке життя не є яскравим, а лише приносить біль – як тобі, так і оточуючим”.
4. Рок-музика низькоінтелектуальна, промиває мозок та прославляє Сатану.
Стверджувати подібне можна лише тоді, коли ти не досліджував рок-музику взагалі, а повівся на епатаж гуртів а-ля KISS та AC/DC. Інтелектуальність багатьох текстів музичних гуртів може по-справжньому позмагатись із деякими літературними творами.
Недарма Боб Ділан, творчість якого відносять до фольк-року, отримав за свою лірику Пулітцерівську та Нобелівську премії.
Рокерів турбують одвічні запитання та соціальні проблеми. Зокрема почути пісні про це можна у Pink Floyd, Френка Заппи та Nirvana.
Велика кількість гуртів намагаються звертати увагу слухачів на проблеми екології, гендерної рівності та соціальної справедливості (такі, як Nirvana, Rage Against The Machine, Nine Inch Nails).
З приводу сатанізму можна сказати, що для більшості рок-зірок – це лише сценічний образ. Протестна історія має на меті спровокувати реакцію і тим самим підігріти інтерес до себе.
Через такі образи деяким музикантам доводилося потім пояснювати, що вони не є прибічниками цієї релігії, а просто дуркують заради популярності. Тож, відсоток “трушних сатаністів” – мінімальний, і аж ніяк не несе свою ідеологію у широкі маси.
До речі, соціологи та психологи проводили досліди з виявлення рис характеру та інтелекту, де дійшли висновків, що любителі року та іншої важкої музики не поступаються інтелектуальним розвитком тим, хто слухає класику, фольк, джаз та блюз.
5. Рок-музика висміює церкву та її традиції.
Так, але це робить не тільки рок-музика. Немало стендап-коміків, виходячи зі свого досвіду, критикують церковні догми, як-от Джордж Карлін або Джиммі Карр. До того ж, у демократичному суспільстві є місце здоровій критиці будь-якої інституції. Часи Святої Інквізиції, на щастя, минули, і тепер за інакодумство тебе не мають права вбивати.
6. Рок робить людину асоціальною та замкненою.
Тут можна посперечатися, адже спільнота рок-фанів одна з ледь не найбільших у світі. Якщо всіх прибічників різних видів року об’єднати, то, певне, це буде наймасштабніший фестиваль за всю історію світу!
“Війна” і “Мир”?
Ми не лише захищаємо рок-музику. Додамо, що багатьом її провалам в очах церкви сприяли самі музиканти. У першу чергу потрібно розуміти, що деякі з них були зацікавлені у славі, грошах та фанатах. А тому на інтерв’ю могли ляпнути щось зайве. Як-от Джон Леннон, коли заявив: “Ми більш популярні, ніж Ісус!”. Варто зазначити, що інтерв’ю було за часів “бітломанії”, коли ліверпульській четвірці заглядав до рота кожен журналіст. Леннон мав на увазі саме бітломанію, адже тоді про Бітлз дійсно було інформації набагато більше, ніж про Ісуса. Але в очах церковників все виглядало інакше.
Дехто епатував темними образами на сцені, на кшталт Еліса Купера чи Kiss. Або текстами пісень, як AC/DC та Black Sabbath. Рок-музиканти говорили зі своєю аудиторію на теми, що не пасували до світських бесід, стаючи рупором наболілого, та уславлювали гедонізм, що не є цілком поганим явищем.
Нові хвилі музики, як панк чи гранж, навпаки трясли театралізовані рок-вечірки 70-90-их, і знову кидали виклик тим, хто нібито зажрався.
Є і неординарні жанри, які з’явилися, поєднавши у собі уславлення Бога та рок-музику. Християнські рок-гурти теж стають доволі популярними. Найяскравішим прикладом є гурт Skillet.
У країнах колишнього СРСР церква підхопила риторику держави з приводу аморальності рок-музики і її розбещеності. Шкода, що вона до сьогодні продовжує лунати в різних частинах України.
Чому це ненормально? Певно через те, що подібна риторика може привести нас до політики талібів в Афганістані – обмеження людського права на творчість через її гріховність. Не для того людина виходила із Середньовіччя, щоб почати знову туди скочуватися (особиста думка автора).
А як ви вважаєте: чи зможуть коли-небудь домовитися рок-музика та церква?