Кіно, яке викликало запитання вже під час його промоції. До певного часу в американському прокаті “Остання дуель” стояла на одній даті разом із вбивчою “Дюною”, що породжувало думки про злиття нового фільму Рідлі Скотта самою студією. Невиразний тизерний постер та шаблонний основний, схожий на майже всі інші постери подібних жанрів. Трейлер, яким важко зацікавити що широку, що вузьку глядацьку аудиторію. Чи то мелодрама, чи недоблокбастер, чи якась чергова варіація "Гри Престолів". А нескінченний хронометраж у 2 години 32 хвилини спроможний остаточно згасити останні вогники бажання дивитись цю, мабуть, таки драму. Тож, усі ці чинники не надто сприяли глядацькому інтересу. Лише ім’я режисера (Рідлі Скотт) та акторів (Деймон, Аффлек, Драйвер) хоч якось драйвили, хоча останні роботи Скотта натякали на згасання його кар’єри. Проте стрічка сміливо розвіює усі сумніви та є чимось зовсім іншим, значно цікавішим та змістовнішим, ніж могла намалювати уява на основі наявної інформації.
Стрічка виходить у вітчизняний прокат вже 21 жовтня. А Yabl намагається розібратися, чим стрічка вас може зацікавити.
Франція середини XIV століття. Жан Де Карруж (Метт Деймон) - сильний, порядний, запальний воїн, такий собі традиційний лицар честі та відваги. Його друг Жак Ле Грі (Адам Драйвер) не такий відважний, але розумніший та більш придатний до важкого середньовічного життя. Він підкупає своїми талантами графа д’Аленсона (Бен Аффлек) й отримує від того почесну посаду збирача податків та приходить за ними до свого друга. Де Карруж не має змоги заплатити ці побори, і задля покращення свого фінансового становища одружується, зі здавалось би, багатою Маргаритою де Тибувіль (Джоді Комер). Здавалось, бо досить швидко в її батька за борги відбирають ласий шматок землі, що переходить.... так, Жаку Ле Грі - товаришу нефартового Жана Де Карружа. Та це не переломний момент. Все палає, коли Ле Грі за відсутності де Карружа навідує їхній замок та, як заявляє Маргарита, робить з нею неподобство. Герой Метта Деймон, звісно, не збирається миритися з цією ганьбою та, не знайшовши справедливості у графа д’Аленсона, пішов за нею до самого короля Карла VI. У результаті все вирішить смертельна дуель між колишніми друзями. Дуель через жінку, яка суперникам не дуже й була потрібна...
Всупереч такому довгому опису зав’язки та рушійних обставин, фільм “Остання дуель” не про тенета чвар та безкінечних палацових інтриг. У картині є всього три головних, дійсно рівнозначних персонажів, один головний другорядний та трійка просто другорядних, які мало на що впливають. Але оскароносні сценаристи Бен Аффлек та Метт Деймон, які за сумісництвом тут ще й грають, разом з номінанткою на “Оскар” Ніколь Холофсенер написали вочевидь досить сильний сценарій (бо важко оцінювати те, чого не бачиш), на базі якого Рідлі Скотт поставив небанальну, міцну та різносторонню картину. Здавалось, що вийшла стандартна історична драма, та це той випадок, коли помилитися в радість. Стрічка за формою, подачею та наповненням пішла значно далі.
Центром сюжету виступає не відразу зрозумілий та досить умовний любовний трикутник, де поміж двох чоловіків є жінка. Вона за канонами є причиною розбрату та рушійною силою конфлікту. Чоловік у відрядженні, прийшов “коханець”, специфічно виконав свою справу і пішов. У зрадженого й так тяжке життя, у його суперника, звісно, легше, а тепер ще й треба захищати свою честь перед усім світом, і в першу чергу перед собою. Як почувається Маргарита, Жана Де Карружа цікавить мало, як це мало турбує і весь світ. А от питання переможця неминучої дуелі, здавалось, є тією силою, що рухає весь фільм до логічного фіналу. Та передбачення часто зраджують, і в “Дуелі” це робиться із особливим смаком. Те, що здавалось на поверхні одним, насправді є іншим. Те, до чого схиляєшся, в результаті повернеться іншим боком. Ярлики, які безальтернативно кріпиш на героів, злітають дуже хутко. Про шо це я?
Безумовно, цей фільм не про любов, зраду, відданість чи честь. Він про людську буремність, нестабільність, різнобарвність, мінливість, подвійність. “Дуель” - про те, що не буває якогось абсолюту, а є лише певна точка зору. Про скажений, нестерпний суб’єктивізм, який є правдою лише для однієї людини. Та й що неправди за великим рахунком немає, є напівправда та суб’єктивна правда.
Жан де Карруж, якого впевнено та без вогника втілив Метт Деймон, протягом фільму може видатись не таким, яким його відчує глядач спочатку. Там, де розкривається любов чи симпатія, могло лежати щось інше. У ситуації із помстою можуть стояти геть інші мотиви. Довіра насправді оберталась іншими почуттями, а хоробрість на війні цілком могла бути неможливістю жити без війни. А найважливіше у цій всій неоднозначності, що автори не ставлять собі за мету показати, хто насправді поганий чи гарний - стрічка сподівано демонструє та досліджує різноманітні сторони людини, як вона може змінюватись під впливом обставин, не перетворюючись при цьому у білосніжного святого чи чорного негідника.
Ще більш неоднозначним персонажем виявився Жак Ле Грі, зіграний Адамом Драйвером, якому дуже добре вдається грати героїв “з гнилизною”. Розумний, винахідливий, успішний, - ну що йому треба для щастя? А, ну дійсно, жінки бракує. І, як противага розважливому де Карружу, він реалізує свої бажання досить специфічним шляхом, демонструючи в цій ситуації сумнівні людські якості та слабкості. Глядач так чи інакше співставлятиме його із Карружем, і це кількарівневе протистояння двох неоднозначних персон, яке проходить повз всю стрічку, постійно насичує її внутрішнім динамізмом навіть за дуже помірного розвитку подій.
Маргарита, яку чудово зіграла відносно маловідома Джоді Комер (що стала помітною після участі в серіалі “Вбиваючи Єву”) - уособлення справжньої жіночності в цьому грубому, жорстокому та суто чоловічому світі. Вона є яскравим символом того, що завжди існує ще одна правда - та третя сила, з якою теж треба рахуватися, - з чим, на жаль, не складалось що тоді, що ще кілька століть після подій фільму. У ті часи жінки мали небагато прав, їхнє слово мало що важило, особливо коли вона, негідниця така, цілих п’ять років не народжує своєму чоловіку сина, а “під першого-ліпшого лягла”, навіть якщо це було не за її волею. Цій глобальній соціально-гендерній несправедливості у фільмі приділена значна увага, за що творцям велика шана.
У жодному описі чи промо-матеріалі я не читав про подачу чи то структуру розповіді, а це знання безумовно виділило б “Останню дуель” та налаштувало б на зовсім інше сприйняття. А вся справа в тому, що кіно ділиться на три приблизно рівні частини, в кожній з яких оглядаються та проживаються події з точки зору кожного окремого героя. Перша частина - погляд, а, точніше, правда начебто скривдженого і плюс-мінус порядного Де Карружа. Друга частина - правда, здавалось би, покидька Ле Грі. Третя - правда зґвалтованої (чи її не ґвалтували?) Маргарити Ле Карруж. Тобто глядачу подаються мотиви, кути зору, відношення до подій і, власне, самі дії зі сторони кожного з трьох героїв. Таким чином, авторський суб’єктивізм можна ділити рівно на три, - відповідно, його майже не стає, а є три сталеві точки зору трьох дуже різних героїв, які приправлені певними реакціями другорядних персонажів і ще одного несподівано яскравого героя. Це граф д’Аленсон, в якому не так просто впізнати Бена Аффлека. Не просто, бо, по-перше, тут Бен пофарований в блондина, а, по-друге, чи то негідника, чи просто ефективного управлінця він грає дуже пристойно. Я вкрай скептично ставлюсь до акторських якостей колишнього і теперішнього супутника Дженніфер Лопез, та тут він безумовно сяє.
Подібна суб’єктивно-персонажна подача була в легендарному “Расемоні” Акіро Куросави та в трилогії “Зникнення Елеонор Регбі”. Таке трьохстороннє відображення світоглядів трьох героїв є цілковито виграшним ходом, головною фішкою, перевагою та двигуном фільму “Рідлі Скотта”. Ця потрійність потроює глибини стрічки та мінімум втричі глибше копає в порівнянні з тим, аби ми дивились на усе очима, наприклад, персонажа Метта Деймона.
Метт, до речі, у 51 рік, здається, почав потроху бронзовіти, і від стрічки до стрічки не сильно змінюється. У “Дуелі” сам герой був прописаний ширше й глибше, ніж його втілив візуально втомлений від життя актор. Проте нижче свого рівня він звісно не спустився, рівно відігравши досить непростого Жана Де Карружа. Трохи інша історія з Адамом Драйвером. 37-річний актор вже встиг зіграти у багатьох славетних режисерів (Скорсезе, Гілліам, Джармуш, Спайк Лі, Содерберг, Дж. Дж. Абрамс, Коени і не тільки) і з кожним фільмом росте. Тут, як вже зазначалось, він грає вкрай неоднозначного персонажа, ставлення до якого змінюється не лише сюжетними поворотами, але і грою, напівтонами та ледь помітними, але влучними змінами, що Адаму в “Дуелі” вдається робити блискуче. Про Аффлека вже казали - молодець, лише варто додати, що часто йде на користь, коли роль пишеш під себе, хоч у персонажа було неприємно мало хронометражу. Ну а про Джоді Комер, третього головного персонажа, ми скоро будемо чути багато - зірка росте, і тут вона вже постає на повний зріст.
Фільм починається з дуелі, і стає зрозуміло, що це і є розв’язка. Це та битва, повну демонстрацію якої варто дочекатись, і більше про це нічого не скажу.
Отже, “Остання дуель” вийшла. Навіть дуже. Всі попрацювали на славу, видавши високий технічний рівень та достовірну історичну реконструкцію, а найважливіше - глибоку та якісно пропрацьовану кіноісторію. Це доросле кіно, на якому тінейджерам, чесно кажучи, немає чого робити. Воно наче винирнуло з якихось класичних 60-х, не виглядаючи при цьому старомодно чи неактуально. Правильний та змістовний олдскул.