Щойно вщух ажіотаж довкола “Ходу королеви”, мінісеріалу про шахову вундеркіндку Елізабет Гармон, як скоро (а саме 2 грудня - поставте обов'язково собі помітку в календарі) вийде у вітчизняний прокат історична драма під назвою “Хід короля”. Так, не без того, що локалізація намагається викликати у глядача асоціацію із першим кіновитвором. Але такий маркетинговий хід, як радикальний захід, ми легко пробачаємо. Бо перед вами дійсно гідне немасове кіно, варте уваги. Оригінальна назва стрічки відсилає до однойменного твору Стефана Цвейга “Шахова новела”. І текстове першоджерело акцентує увагу на зовсім інших персонажах, ніж стрічка. Тож, надто чіплятися за книжку не будемо, а радше оцінимо фільм, який побачили в рамках цьогорічного фестивалю “Нове німецьке кіно”. Поїхали!
За сюжетом, весною 1938 року Йозеф намагається покинути окуповану нацистами Австрію, але потрапляє під арешт. Зачинений в одиночній камері, він зовсім втрачає зв’язок зі світом. Та одного разу йому вдається вкрасти в тюремників книгу про шахи. Гра стає для нього спасінням.
Все ж без маленької ремарки щодо Цвейга важко обійтися. Бо насправді, екранізуючи такий багатошаровий твір, як “Шахова новела”, можна зробити акцент майже на будь-чому. Самі літературні критики у різні періоди оцінювали то анти-націонал-соціалістичні думки та нелюдяність, то боротьбу головного героя та антагоніста, - першому довелося “полюбити шахи”, бо інших “розваг” під час арешту не було, то інтелектуальну сутність протагоніста.
На думку режисера Філіпа Штьольцля, це досить загадкова історія, яка не лише розповідає про страх і нещастя у Третьому Рейху, а й чимось нагадує Кафку, що тверезо зображував гнітючий кошмар.
Протягом перегляду ти дійсно почуваєшся втиснутим у глядацьке крісло. Режисеру та всій постановочній групі вдалося створити повний ефект присутності. Не лишає і відчуття двоїстості, коли не розумієш грані реальності та фантазій головного героя. Чи це помутнілий розум останнього?
Одразу попереджаємо, що це кіно не під попкорн, а щоб подумати. Про звірства режиму та окремих людей, про те, як можна зламати сильну людину, як чоловік під тиском та знущаннями змінює принципи, про наслідки воєн. “Хід короля” - це приклад антивоєнного кіно, яке передає всі жахи найнелюдяніших рис людей, але не як класична драма, де багато батальних сцен та крові, а крізь особисту історію скаліченої долі. І читаючи між рядків, все стає ясно. Це риса дійсно геніального кіно, коли головного монстра не треба показувати, аби всі розуміли, що він існує. Гічкок у своїх детективах на них лише натякав, але тут таки інший жанр...
Варто зазначити, що виконавець головної ролі Олівер Мазуччі впорався зі своїм персонажем, - граючи непростого, зламаного героя, - на всі 100%. Спочатку актор показує нам самовпевненого буржуа, який має всі розкоші, які б тільки хотів, відвідує світські заходи, має поважний статус у суспільстві. Й от приходять ті, кому до цього немає жодного діла. Бо вони знають лиш мову зневаги та фізичної сили.
Спойлерити не будемо, бо краще побачити на власні очі.