Київський тиждень критики, який відбудеться з 17-го по 23-є жовтня в кінотеатрі «Жовтень», вкотре знайомить українського глядача з найбільш помітними хітами останнього фестивального сезону та головними новими фільмами вітчизняного кінематографа. Нагадаємо, що особливістю Тижня є представлення фільмів кураторами фестивалю, провідними українськими кінокритиками Дар’єю Бадьор, Станіславом Битюцьким, Анною Дацюк та Сергієм Ксаверовим, які після показів проводять обговорення стрічок з аудиторією.
Розповідаємо про десять найцікавіших, на наш погляд, стрічок, які будуть показані в рамках Тижня, однак закликаємо прихильників мистецтва кіно звернути увагу на всі фільми. Окремо слід зазначити ретроспективні добірки – «Химерний час», що розширює уявлення про українське поетичне кіно та його взаємозв'язки з українською літературою магічного реалізму (наш фаворит у цій програмі – «Оберіг» Миколи Рашеєва за романом Володимира Дрозда «Самотній вовк», де тема кар’єриста, підкорювача столиці а-ля Степана Радченка поєднується з мотивом перевертництва) та «Дивніше за рай», багатоколірна мозаїка взірців американського незалежного кіно (нашими серцями володіють смішне та гірке зображення вакханалії ксенофобських стереотипів «Роби як треба» Спайка Лі та захоплююча варіація на теми вторинних фільмів жахів та фантастики «Шоу жахів Рокі Горора» Джима Шармана).
Опис усіх стрічок і розклад представлені на сайті кінофестивалю.
Міжнародна програма
«Емілія Перес», режисер Жак Одіяр
Простір беззаконня та варварства, в який перетворила цілі регіони Мексики влада наркокартелів, за останнє десятиліття став джерелом натхнення для безлічі гарних фільмів, від «Елі» мексиканського режисера Амата Ескаланте до «Сікаріо» Дені Вільнева та «Радника» Рідлі Скотта. Але, можливо, найекстравагантніший образ ватажка мексиканського кримінального підпілля представив у своїй картині семидесятирічний класик Жак Одіяр («І моє серце завмерло», «Пророк», «Іржа та кістка»).
Центральний персонаж «Емілії Перес» – власне, лідер могутнього картелю, який вирішує відійти від справ, що зовсім не передбачають можливості піти на спокій. Щоб збити зі сліду як своїх товаришів по зброї, так і правоохоронців, він здійснює трансгендерний перехід. Після цієї найбільш незвичайної операції з прикриття, яку тільки знав кримінальний кінематограф, герой на ім’я, що винесене у назву стрічки, починає нове життя. Серед іншого, він засновує організацію для допомоги жертвам злочинності. Але чи можливо спокутування у нашій юдолі смутку? І чи можна втекти від себе?
Фільм Одіара, який, окрім оригінального сюжету, є мюзиклом, отримав приз журі Канського кінофестивалю. Це було сприйнято одними коментаторами кінопроцесу як занадто висока оцінка ексцентричного, але не дуже осмисленого твору, тоді як інші, навпаки, скаржилися, що найкращий, на їхню думку, фільм конкурсу не був удостоєний «Золотої пальмової гілки».
«Сестра-опівніч», режисер Каран Кандгарі
У стрічці молодого індійського постановника оповідь розгортається ще більш неочікуваним чином, ніж у картині французького класика, хоча відправна сюжетна точка, здається, не обіцяє крутих сюжетних поворотів. У центрі дії опиняються молодята, які вступили в шлюб відповідно до давнього договору батьків і вперше побачили один одного незадовго до весілля. Відсутність будь-якої симпатії між подружжям і убогість побуту налаштовує на трагікомічний протест проти патріархальної архаїки, тих безжальних звичаїв давнини, які хапають молодих людей з лютістю і цупкістю зомбі. Однак юна героїня незабаром відкриває в собі здібності, що здатні швидко розсіяти і її тугу, і нудьгу глядачів, байдужих до соціальної проблематики. Разом з тим характер цих здібностей загрожує всьому оточенню юної дружини найзгубнішими наслідками.
Фільм відрізняється таким непередбачуваним розвитком дії і примхливим змішанням жанрів – з додаванням чогось такого, чого, здається, і в борщ не кладуть, – що навіть бувалі кінокритики, ознайомившись з картиною в рамках програми «Двотижневик режисерів» Канського МКФ, віднесли роботу Кандгарі до найбільш зухвалих і новаторських зразків сучасного кінематографа.
«Жнива», режисерка Атена Рахель Цангарі
Помітна представниця грецької «дивної хвилі» екранізувала роман британського письменника Джима Крейса про шотландське село вівчарів, чий віковий уклад порушує вторгнення англійських законів. Зовсім не збираючись покірно миритися з волею чужинців, місцеві жителі між тим схожі на чистих серцем пастухів та пастушок салонних ідилій не більше, ніж їхні одноплемінники з «Плетеної людини» Робіна Харді. Коли відбувається підпал стайні крупного землевласника, у злочині звинувачують схоплених в околиці чужинців, однак ця спроба звалити провину на пришлих не допомагає приборкати темні пристрасті, які, здається, загрожують селу не меншою небезпекою, ніж самовладдя далекого Лондона.
Прем'єра фільму Цангарі відбулася в рамках конкурсу Венеційського кінофестивалю.
«Бруталіст», режисер Брейді Корбет
Третя робота американського актора і постановника, що отримала «Срібного лева» за найкращу режисуру на Венеційському МКФ, присвячена історії архітектора, угорського єврея, який, переживши ув'язнення в Бухенвальді, вирішив стряхнути з ніг прах Старого Світу. Діставшись Сполучених Штатів, він отримує від таємничого бізнесмена замовлення на зведення циклопічної споруди. Цей проєкт має забезпечити героєві місце серед американських колег і дозволити забути про матеріальні труднощі. Однак у ході роботи стає очевидним, наскільки далекий реальний стан речей від мрій архітектора про творчі пориви у блаженному краї, для якого ксенофобські забобони є незнаними.
Фільму Корбета, безсумнівно, властива не менша амбіційність, ніж будівництву, навколо якого крутиться сюжет (знята на 70-мм плівку стрічка триває три з половиною години, включаючи антракт між діями), проте помпезності форми цілком відповідає значимість проблематики. «Бруталіста» можна сприймати і як притчу про взаємовідносини талановитого художника і суспільства, і як сумний коментар до вічного характеру антисемітизму, коментар, нажаль, настільки актуальний після подій 7-го жовтня минулого року.
Фокус: Україна-Нідерланди
«Сірі бджоли», режисер Дмитро Мойсеєв
Дія стрічки Дмитра Мойсеєва, екранізації однойменного роману Андрія Куркова, розгортається в селі у «сірій зоні», де напередодні повномасштабного вторгнення залишилися тільки двоє місцевих жителів, яких іноді відвідують то українські воїни, то сепаратисти з окупантами. Ми писали про цю картину в матеріалі про Одеський кінофестиваль, на якому «Сірі бджоли» отримали приз як найкращий фільм українського конкурсу.
Висловимо припущення, що фільм Мойсеєва стане головним тріумфатором і на церемонії вручення нагород Спілки кінокритиків України «Кіноколо», традиційно приуроченій до відкриття Тижня критики.
«Редакція», режисер Роман Бондарчук
Одна з найбільш очікуваних українських стрічок, показана на закордонних МКФ від Берліна і Сараєва до Сан-Паулу, де вона була тепло прийнята публікою та критиками, нова робота автора «Українських шерифів» і «Вулкана». Вона присвячена життю міста Херсонської області, що постає метафорою всієї української дійсності напередодні повномасштабного вторгнення.
Центральний персонаж – молодий науковий співробітник природознавчого музею, який, намагаючись повідомити суспільству про лісові підпали, влаштовується на роботу в місцеву газету. Робота журналіста стає для цього скромного юнака, звиклого до мирного та безвісного усамітнення свого кабінету, своєрідною подорожжю через пороки та скорботи буття принца Сіддгартхі, що вийшов з палацу блаженного незнання. Реальність постає перед ним чередою відчайдушних і кривавих сутичок у боротьбі за владу та фінансові потоки, частиною якої є й робота ЗМІ, покликана змінювати цю реальність відповідно до інтересів наймача.
Балансуючи на межі гостросатиричного гротеску та магічного реалізму, «Редакція» постає гірким, безкомпромісним твором, який свідчить, що проблеми вітчизняної сучасності не почалися з російської агресії і не будуть вирішені її відбиттям.
Окрім соціальної тематики, фільм розкриває ситуацію з неможливістю професійної реалізації для великої кількості молодих українців, чия найблагородніша готовність слідувати своєму покликанню та працювати на благо суспільства виявляється чимось непотрібним через низький статус науки та культури і ті «схеми», з якими непереборно пов’язаний будь-який заробіток.
«День як день», режисер Роман Блажан
Першою документальною картиною, обраною для показу на Київському тижні критики, що досі обмежувалася ігровим кінематографом, став повнометражний дебют уродженця Донецька про село Ягідне Чернігівської області, чия окупація стала одним із символів воєнних злочинів армії рф. Після захоплення села на самому початку вторгнення російські військові загнали 369 його жителів у підвал школи, де їм довелося провести 28 днів. Фільм Блажана, який приїхав у Ягідне через рік після його звільнення, розповідає про світ під час війни в селі, яке стало жертвою окупації і тепер намагається повернутися до колишнього існування, існування, що залишається крихким, уразливим перед поверненням військового катаклізму.
Оповідь вибудована на виразних портретах місцевих жителів, свідків і жертв драматичних подій. Вона показує мужність та самовідданість в їхньому повсякденному житті, що дозволяють їм відновлювати звичне буття та піклуватися про близьких після пережитого досвіду, до якого нормальна людина не може бути готова.
Спеціальні покази
«Партенопа», режисер Паоло Соррентіно
Найбільш популярний серед сучасних італійських постановників, створивши кілька вражаючих кінообразів старості, безсилля та очікування смерті, свою нову картину присвячує молодій прекрасній жінці, яка, втім, також не відрізняється особливою душевною бадьорістю. Юна неаполітанка, названа на честь древньогрецької німфи, чиє ім’я колись стало назвою першого поселення на місці Неаполя, оточена захопленим обожнюванням чоловіків та прихільністю своїх викладачів на кафедрі антропології. Однак якась червоточина, що виникла, можливо, внаслідок пережитої драми, заважає її академічним заняттям та особистому життю.
Якщо одні критики в своїх звітах з Канського МКФ, де «Партенопа» була представлена в основному конкурсі, дорікали стрічці в деякій статичності дії та клішованості, інші описували її як свого роду апофеоз любові Соррентіно до рідного міста, втіленням краси і прихованих травм минулого якого і виступає головна героїня.
«Медовий місяць», режисер Жанна Озірна
У своєму повнометражному дебюті Озірна, відома вітчизняним сінефілам за низкою короткометражних робіт, знаходить оригінальний спосіб передати переживання наших співгромадян у перші тижні Вторгнення.
У центрі сюжету – молода пара, яка святкує новосілля в новобудові, зведеній у містечку Київської області, 23-го лютого 2022-го року. Перш ніж пробуджене вибухами подружжя знаходить у собі сили покинути квартиру, в місто входять російські війська. Здається, героям не залишається нічого іншого, окрім як затаїтись, крадькома виглядаючи з вікон та прислухаючись до криків і пострілів.
Фільм Озірної постає оригінальним поєднанням робінзонади, де персонажам доводиться шукати засоби для підтримання життєдіяльності не у викинутих на берег уламках затонулого корабля, а у квартирі, з якої вони не можуть вийти, і фільмів про кінець світу – яким обертається кожна війна для тих, хто її пережив. «Медовий місяць» видається найбільш ймовірним кандидатом на отримання премії «Кіноколо» в категорії «Відкриття року», що вручається за найкращий дебют.
Українські гала-прем'єри
«Реал», режисер Олег Сенцов
Автор «Гамера» та «Носорога» дебютував у документалістиці одним із найбільш неординарних, сміливих та вражаючих фільмів про російсько-українську війну (хочемо сподіватися, що це буде відзначено нагородою «Кіноколо» у категорії «Найкращий документальний фільм»).
Дія, зафіксована камерою на шоломі Сенцова, розгортається в окопі, де знайшли прихисток бійці його підрозділу, які змогли вибратися з підбитого БТР. Як стає зрозуміло з подальшого, інші воїни з його загону застрягли при спробі заволодіти ділянкою «Реал». Не маючи можливості вибратися з укриття, Сенцов намагається за допомогою радіопереговорів організувати евакуацію та підтримує у солдатів душевну стійкість, коли стає очевидним, що підмога запізнюється, а росіяни, здається, ось-ось почнуть контратаку.
Оповідь, створена без використання монтажних склейок, звукового оформлення та будь-яких кінематографічних прийомів (за винятком текстового коментаря перед фінальними титрами), максимально далека від наших очікувань від фільму, присвяченого бойовим діям: замість лихоманки бою ми опиняємося в своєрідному лімбі між атакою і відступом, у атмосфері граничного напруження та виснаження; замість натхнення черговою перемогою або її обіцянкою – прикрі свідчення безладдя, нестачі боєприпасів та людей. При цьому, незважаючи на буквальну відповідність стрічки Сенцова давньому літературному терміну «окопна правда», важко відмахнутися від думки, що представлений образ фронтової реальності є не випадковим її фрагментом, а відображенням загальної ситуації.
