Ольга Драгоманова (по чоловіку - Косач) була матір’ю аж шести дуже знаних в українській культурі дітей. Окрім Лариси Косач, більш відомої під псевдонімом Леся Українка, вона народила синів Михайла - відомого фізика, метеоролога та письменника, Миколу - громадського діяча і організатора «Просвіти», дочок Ізидору - членкиню-кореспондентку Української вільної академії наук, Ольгу - письменницю, літературознавицю, перекладачку та етнографиню і Оксану - музикантку і викладачку французької мови.
Шалена пристрасть до українізації
А стали її діти такими відомими в українській культурі особистостями, бо Ольгою володіла просто шалена пристрасть до українізації. Варто сказати, що в ті часи українізація була близька до реанімації, бо уряд Російської імперії наробив стільки антиукраїнських законів, що й сама згадка про українську мову та культуру каралася законом. Емський указ забороняв навіть співати українських пісень на концертах, а брата Ольги - професора Київського університету Михайла Драгоманова - звільнили з роботи та змусили назавжди покинути Батьківщину. А був ще ж і Валуєвський циркуляр, де писалося: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и... наречие..., употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Ольга зрозуміла, що врятувати українську культуру може лише шалений спротив і діти патріоти.
Ґрунтовної освіти Ольга Драгоманова не отримала: до 17 років закінчила лише Київський пансіон шляхетних дівчат Нельговської. Там навчали музиці, танцям, французькій та німецькій мовам. У пансіоні вона написала своє перше оповідання Die Memuaren eines Hutes («Спогади капелюшки»), а вчитель німецької опублікував його в журналі Fur die Jugend.
Цензори вимагали русифікувати навіть прізвище
Через рік, у 1868-му, Ольга одружилася із юристом Петром Косачем та поїхала разом з ним до Новограда-Волинського. Там вона почала збирати та перемальовувати народні узори, і через вісім років видала їх книжкою «Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки» за авторством «Ольги Косачевой» - цензори вимагали русифікувати навіть прізвище – і це була її перша і чи не остання жертва заради мистецтва.
Через три роки вона видала ще одну книжку - збірку перекладів українською російських та польських авторів, яку вона підготувала разом з дітьми Ларисою та Михайлом. Назвали видання «Українським дітям».
Незабаром Ольга почала писати й сама. За псевдонім собі взяла ім’я Олена Пчілка, бо пригадала вулики із бджолами, які тримав на їхньому подвір’ї у Гадячі ще в далекому дитинстві її дідусь. Та й загалом, за своєю працездатністю вона цілком відповідала своєму псевдонімові.
У своєму оповіданні «Півтора оселедця» Пчілка розповіла історію сільської вчительки, яка ледь не стала жертвою обмеженого шкільного інспектора: через дотепність учнів він так розлютився, що наказав звільнити її з роботи. Вже й в цьому оповіданні у письменниці помітний протест проти російського культурного імперіалізму: «Ох, оте «наше родное»! Не якесь воно й «родное», або хоч і «родное», то не для наших хлоп'ят, а, може, для яких рязанців чи туляків».
Заарештували та запроторили за ґрати
Іван Франко хвалив Олену Пчілку за реанімацію українства: «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію (розмову) освічених людей», – писав він.
Разом із Наталею Кобринською Олена Пчілка видала у 1887 році альманах жінок-письменниць «Перший вінок», який можна вважати першою феміністичною подією на землях України.
У 1907 році Пчілка доєдналася до полтавсько-київського часопису «Рідний край» і стала його редактором. Вона видавала його сім років, а після неї він виходив ще два роки російською мовою через чергову заборону української.
За більшовиків 70-річна письменниця влаштувала індивідуальну політичну акцію: огорнула бюст Тараса Шевченка на день його народження синьо-жовтим прапором. Коли комісар Крамаренко той прапор зірвав, Пчілка почала кричати: «Ганьба Крамаренку!» За це її заарештували та запроторили за ґрати, і випустили завдяки заступництву комісара-боротьбиста Мусієнка. Через п’ять років комуністи пробачили «націоналістку» та обрали її членом-кореспондентом Академії Наук України. ГПУ ще раз приходило до неї через дев’ять років, коли слідчі вирішили залучити Пчілку до сфабрикованого процесу Спілки визволення України, але вона вже не змогла навіть встати.
Стаття про Івана Франка тут.
Стаття про Лесю Українку тут.