Чи залишишся ти собою, коли все це скінчиться? Чи потрібен буде тобі театр, чи куди більше — п’ята пара найків останнього сезону? Коли ринкові відносини формують освіту, культуру, диктують екологічні умови, ми приходимо до точки 0. Локдауну. Що ж далі?
Ексклюзивний відеоперегляд, zoom-версії Толстого, Вампілова, Куні. Висвітлене обличчя крупним планом, затемнений фон та гра «всім нутром». От де наш «рідний» російський психологічний театр став у нагоді, от де глибина філософської думки та потужність діафрагми виявили себе. І це нічого, що штучністю в ситуації zoom-вистави тхне за кілометр, а як поводитися з веб-камерою не знає майже ніхто.
Український пандемічний театр на колінці здатен травмувати навіть найпалкішого прихильника.
Приблизно як міленіалів свого часу травмували шкільними культпоходами в театр, напіврадянський та напівмертвий.
Давайте подумаємо разом, що ми здобули за час пандемії і що втратили? А головне, чи є резон повертатись у допандемічну «норму» українського театрального сектора?
На думку Бруно Латура, французького філософа, карантин — це насамперед переоцінка необхідного, того, що справді важить. Пандемія, він вважає, змусила нас провести чітку лінію між корисним та фактично зайвим. Поставила в ситуацію, коли треба вирішувати, які робочі місця необхідні, а які ні. Існує влучний мемчик часів початку пандемії. Там біологиня пропонує, щоб за розробкою ліків люди звернулись до Мессі чи Роналдо, яким платять мільйони, а не до науковців, що отримують в сотню разів меншу зарплатню. Перерозподіл ресурсів є очевидною необхідністю. Така ситуація, на думку Латура, пов’язана із формуванням світового устрою з точки зору економіки виробництва. Це дуже нова річ в історії людства, дуже вузький і обмежений спосіб організації життя та вирішення того, хто важливий, а хто не важливий. Такий уклад, природньо, веде нас до політичних, екологічних та гуманітарних криз, до активізації правих, авторитарних рухів.
За даними Вікі, що присвятила окрему статтю впливу COVID-19 на сценічні мистецтва, у пандемію Британія виділила 160 мільйонів фунтів на культуру, Америка — 75 мільйонів доларів на мистецькі інституції та ще 75 на гуманітарні. Тут доречно згадати Український культурний фонд, який першим потрапив під секвестр, а потім отримав антикризові 590 мільйонів гривень. Однак інституції, що роками були в тіні, не мають шансу і на таку підтримку. Разом з початком активної діяльності УКФ безліч незалежних митців почали реєструвати свої організації, щоб працювати чесно (наскільки це можливо з податками у 22-41,5%). Наразі всі ці організації через обмеження не можуть претендувати на допомогу від держави.
Дозволимо собі поетичну метафору: це теж саме, якби по маленькій квіточці, що почала проростати серед розпеченого асфальту, в’їбали тапками.
Ми точно вигрібатимемо гуманітарну кризу, як результат цього, роками.
Важливо зазначити, що за три роки УКФ фактично сформував фундамент українського незалежного мистецького сектору. Але акцент на економічних аспектах як мірі успіху, провал з децентралізацією та орієнтацією культури на метрополію гальмує розвиток культури, а разом з цим веде суспільство до гуманітарної кризи. Де нам взяти театри, які швидко зреагують на зміни? Де театрам взяти ресурс знань та інфраструктуру, що їм в цьому допоможе? Адже мистецтво — це свобода та ресурс.
Українська культура та освіта показали повну неспроможність виживати в кризу. Наразі в нас гібридний, перехідний варіант радянської культури, якій дуже хочеться стати європейською та демократичною. Але «традиція» та освіта не пускають. Ми маємо величезні видатки Мінкульту на утримання приміщень та цілих поколінь директорів культурних установ, яких, крім як вперед ногами, з установи не виносять, надбавки за географічне розташування культурних установ у Києві, а не за їхню якість. Учасники молодих та недержавних театрів, які до пандемії намагалися щось робити, буквально вистрибують з вікон, йдуть працювати барменами та вантажниками. Зі сльозами на очах репостять новини: скільки тисяч євро на місяць отримують незалежні митці у Німеччині, Австрії, Франції. Цей досвід кризи загострив глобальні процеси суспільних трансформацій.
Банальний приклад: моя дитина в першому класі за весь час карантину мала два онлайн заняття. Чи потрібна мені така державна школа? Чи потрібні мені такі державні театри, що спроможні лише чекати? Минуле не повернеться, а позиція покірного терпіння, очікування на вакцину, на зняття обмежень не є дієздатною.
Група Rimini Protokoll. Фото: Wikipedia
Ви не повірите, але театр може бути безпечним і цікавим в часи пандемії та без тотального онлайну. І шоком є те, що придумали такі театральні методи вже більш 30-ти років тому. Ті ж аудіальні перформанси можуть відбуватись в будь якому просторі і з дотриманням дистанції. Ізраїльський режисер Гай Бріан придумав виставу для одного глядача у природничому музеї. Уяви: ніч, ти один, у твоєму розпорядженні ліхтарик, навушники й зали з десятками таксидермованих тварин. Таких прикладів безліч.
Мабуть, найпопулярнішою виставою пандемії став проєкт «9 рухів» компанії Rimini Protokoll — аудіальний перформанс, що дозволяє перетворити на театр власну квартиру. Головна його ачівка — час виходу, швидкість, з якою автори переосмислили жорсткий локдаун: ти не може вийти за поріг своєї квартири, але маєш інструменти, щоб «відвідати» театр прямо в ній. Фразу «Дев’ять рухів, які перетворять твій дім на театр» через Soundcloud почули близько трьох тисяч «глядачів», і це лише один майданчик з десятків. Взагалі, франшизи цього театру стали найпопулярнішими « гастролерами» всіх онлайн-фестивалів періоду пандемії. Це якісно, сучасно, економічно вигідно і не залишає байдужим. Питання, чи змінить такий досвід хоч щось в українському театрі? Ніт.
Mincraft-вистава «Моцарт і Сальєрі». Фото: театр ім. Товстоногова
Більшості українських культурних менеджерів та менеджерок легше орієнтуватись на внутрішню конкуренцію zoom-мистецтва. Продавати трансляції театральних мертвяків стає дедалі важче. Але українські театри не поспішають здаватись та переключатись на індивідуальний досвід. Наскільки мені відомо, лише карантинний проєкт театру «Мізантроп» можна вважати переключенням з економіки видовищ на економіку досвіду. Інші очевидні приклади: «Дикий театр», що вийшов на вулицю із виставою сайт-специфік і теж отримав можливість вижити, принаймні до осені; великим здобутком є початок створення онлайн-бази сучасної драматургії Ірою Гарець; також дослідження гібридних форматів театру, між онлайн та співприсутністю, колективом PostPlay.
В Харкові митці вирішили скористатися паузою для осмислення: театр Нєфть разом з Parade-fest втілюють проєкт «Безпечний театр: лабораторія нових правил гри», бо коли як не зараз ставити під питання ритуал співприсутності? На лабораторії куратори збираються експериментувати зі звичними для нас тисячолітніми правилами співіснування глядачів та акторів.
Вистава «Червоне, чорне й знову червоне» Дикого театру. Фото: ostro.org
Нові карантинні норми вже змінили багато. Вони відкрили дискусію про релевантність Мінкульту як агенції з нерухомості. Мені дуже імпонує висловлювання нового міністра Олександра Ткаченка про переорієнтацію та створення мистецьких центрів. Поки що це лише слова, але хоча би влучні. Пам’ятаю також чудову лекцію під час публічної програми Харківської школи архітектури. Гостею була Марь’я ван Шейк, архітекторка, що спеціалізується на театральних сценах. Розмову вона почала з того, що немає сенсу проектувати суто театральні сцени зараз, адже все місто може бути сценою чи галереєю. Шукати нову архітектурну форму можна, відштовхуючись від свободи та багатофункціональності. Про все це йтиметься і на харківській лабораторії.
Вистави-прогулянки, вистави для одного глядача, імерсійні вистави, «автоматичний театр», як його почали називати британці, «forced entertainment» та інші форми, що можуть бути релевантними під час пандемії. Крім процесів створення таких вистав, не менш важливо говорити про їхню промоцію, про те, наскільки глядачі готові сприймати таке мистецтво.
Відеопромо лабораторії «Безпечний театр»
Андре Ерлен, один зі спікерів лабораторії, зазначає, що в Німеччині це взагалі не є проблемою. Люди звикли до альтернативної культури, адже саме вона стала інструментом формування сучасного суспільства. Починаючи з 70-х років, американські та британські фонди допомогли створити відповідальне, рефлексуюче суспільство саме через культуру.
Чи допандемічна норма була нормою?
Нагадаю, що в Німеччині театри максимально тісно співпрацюють із соціальними та муніципальними інститутами сьогодні. Театри для дітей готують всі прем’єри спільно з розробкою методичних планів для шкільних вчителів на обрану тему року. Разом із цим працюють державні фонди підтримки культури, проєктної підтримки, яка через виставки, міжсекторальні проєкти формує цілісні висловлювання про екологію, толерантність, взаємоповагу тощо.
Як нам виходити з ситуації, що склалася в Україні? Ми точно зараз маємо можливість розширюватись географічно, активніше співпрацювати з міжнародними колегами. Якщо будуть гроші на інтернет. А як ні — пам'ятайте, завжди можна піти кур’єром Glovo.