Враження від найвдаліших кінофестивальних програм можуть бути зіпсовані рішеннями журі, що віддає перевагу найменш примітним, прохідним картинам. На щастя, суддівські команди, які працювали на П'ятнадцятому Одеському міжнародному кінофестивалі, що проходив у Києві, своїми нагородами не лише відзначили найбільш виразні фільми, а й виявили теми, які стали лейтмотивами цьогорічних конкурсів.
Так, наскрізним мотивом Міжнародної європейської конкурсної програми стала криза патріархального устрою, традиційних цінностей, звичних уявлень про сім'ю. Мабуть, найбільш виразне, глибоке і при цьому несподівано кумедне втілення ця проблематика отримала у стрічці норвезького режисера Даґа Йогана Гауґерюда «Секс». Картина отримала спеціальну відзнаку журі. Оповідь побудована на розмовах двох сажотрусів з Осло. Відмінності у світогляді та темпераменті, здається, лише зміцнюють дружбу двох чоловіків, що діляться один з одним своїми проблемами та тривогами, хоча щирість цих розмов часом і здається комусь із приятелів обтяжливою. Так чи інакше, цих батьків сімейств середнього віку, що нібито загрузли у благополучній рутині, раптом починають томити сумніви стосовно ідентифікації. Якщо одному докучає сон, в якому на нього дивляться, як на жінку, другий зізнається, що переспав з клієнтом, чий камін чистив – і, ніби цього мало, розбовтав про те, що сталося, дружині.
Обговорюючи поняття зради та вірності, межі чоловічого та жіночого, співвідношення між «здаватися» і «бути», герої немов перевіряють закостенілі уявлення про хороше та погане своїм життєвим досвідом і переживаннями і віднаходять ці уявлення заново, вибудовуючи хисткий баланс між правом на самореалізацію та обов’язками перед оточенням. Особливу чарівність стрічці надає легка інтонація абсурду і м'якої іронії, що розмиває психологічну реалістичність того, що відбувається, надає йому характеру притчі про розчарування, сумніви і про наші спроби втриматися у звичній колії. Ліричні візуальні віньєтки з міськими ландшафтами, на вершинах яких сажотруси прочищають димарі з таким же старанням, з яким вони виявляють один перед одним закутки своїх бажань і страхів, ніби вказують, що подібними метаннями одержимі багато хто з тих, кого ховають вікна великого міста.
Значне місце у стрічці Гауґерюда займає тема релігії, у розкритті якої нерозривно пов'язані гумор і серйозність. «Я ціную твоє зізнання, що ти християнин, – каже один приятель іншому, – зізнатися в цьому тобі напевно було складніше, ніж мені у тому, що я переспав з чоловіком». Автори «Сексу» показують, як у секуляризованому суспільстві, в якому на релігію починають дивитися, як на безглуздий пережиток старовини, збереження вірності своїм переконанням вимагає від християн стійкості часів гонінь, а початковий дух релігії з її закликом до любові та допомоги ближнім незалежно від їхнього світогляду очищується від нашарувань мракобісся.
З особливим драматизмом тема можливості (або неможливості) збереження традиційного устрою звучала у стрічках європейської конкурсної програми, присвячених сільській місцевості, серед яких «Чорничні мрії» Елене Мікаберідзе, яка також отримала спеціальну відзнаку. Ця картина, перша документальна робота в історії Одеського кінофестивалю, що увійшла до міжнародного конкурсу, присвячена немолодому подружжю та їхнім дітям, які приїжджають до села поблизу окупованої росіянами Абхазії, щоб зайнятися вирощуванням чорниці в рамках урядової програми, що обіцяє допомогу піонерам цього своєрідного фронтиру. Готовність героїв керуватися у своїй фермерській діяльності порадами з російськомовних ютуб-роликів викривають у них городян, які не звикли до роботи на землі. Проте вони працьовиті, віддані один одному і з легкістю встановлюють дружні стосунки з місцевими жителями. Справа, здається, йде на лад. Однак, коли доходить до реалізації врожаю, сім'я стикається із жорсткою монополією грузинських закупників, які контролюють низькі ціни. Щоб якось звести кінці з кінцями, героям потрібно, подібно до інших фермерів, вдатися до засобу, про який вони й думати не хочуть – збувати свою продукцію росіянам. Тим часом сини-підлітки, здається, не горять бажанням пов'язувати життя із сільським господарством, і це здається цілком природним для їхньої матері. Лише голова сім'ї сповнений рішучості досягти успіху в фермерстві, рішучості, що, можливо, заслуговує на краще застосування.
Очевидно, невипадково назва фільму перегукується з назвою правлячої політичної партії країни «Грузинська мрія» з її популізмом і проросійськими тенденціями, втім, представлені реалії цілком впізнавані й для наших співвітчизників, яким доводиться раз за разом заглядати у прірву, що лежить між економічними обіцянками і патріотичними гаслами можновладців та реальністю, в якій наслідки імперської агресії посилені корупційним свавіллям.
Знайомі українцям реалії описані й у картині польського режисера Ґжеґожа Дембовського «Майже нічого», яка стала володарем «Золотого Дюка» за найкращий європейський фільм. Зав'язкою подій цієї захоплюючої драми з детективними елементами стає протестна акція, організована центральним персонажем стрічки, лідером фермерської громади, проти односельця, багатого землевласника та депутата, який почав провадити ворожу своїм виборцям політику. Розгнівані фермери вивалюють перед особняком недбайливого слуги народу купу гною, проте цей перформанс виявляється ефектнішим, ніж замислювалося – у гної знаходять труп місцевого забулдиги, чий будинок нещодавно згорів. Герой, що опинився під підозрою, вирішує самостійно розслідувати загибель нещасливого товариша, а заразом дізнатися, чи не була пожежа наслідком підпалу.
Дембовському вдалося відтворити фактуру сільського побуту практично з документальною точністю, настільки ж переконливі і характери, включаючи головного героя, чесного і завзятого, який, втім, страждає від нездатності тримати під контролем свої емоції, і його антагоніста-депутата, розумного демагога, що вміє знайти підхід до фермерів, які зовсім не настільки від нього відрізняються, як спочатку здається ідеалістично налаштованому герою. В ході розслідування стає все більш очевидною одержимість жителів села згубними пристрастями та корисливими інтересами, схожими з тими, що оволоділи їхніми предками, про яких розповіли польський письменник Владислав Реймонт у своєму романі «Селяни» та Г'ю Велчман і Дорота Кобела, які здійснили його анімаційну екранізацію (на українські екрани фільм вийшов під назвою «Кріпачка»). І все ж, як показують автори «Майже нічого», найбільшу загрозу самому існуванню фермерських господарств несуть не невігластво, жадібність і пияцтво простих фермерів, і не корупція магнатів та чиновників, а те прагнення до щастя, яке спонукає дітей багатих і бідних, працьовитих та ледачих шукати кращого життя за межами села.
Переможцями національного конкурсу стали картини, так чи інакше присвячені проблематиці російсько-української війни. У «Кисневій станції» Івана Тимченка, що отримала спеціальну відзнаку, епізод з життя Мустафи Джемілєва представлений як один з етапів споконвічного опору бісові російського імперіалізму (у театралізованому пролозі цей біс виконує обов'язки такого собі мага при загоні НКВС, в основній оповіді діє як високий кадебістський чин, в епілозі – як генерал рф). Можна припустити, що цей магічний реалізм в очах іноземних членів журі виправдовував певну сюжетну незрозумілість і досить умовну відповідність реаліям обраного історичного періоду.
Ще одну спеціальну згадку отримала картина «Яса» Сергія Маслобойщикова, в якій війна виступає каталізатором для з'ясування стосунків між головними героїнями, одна з яких втілює представників політичних еліт, що спритно утримуються при владі після всіх революційних штормів, незмінно знаходячи для себе виправдання, друга ж виступає представником наших співгромадян, що рік за роком, десятиліття за десятиліттям виборюють найкраще завтра країни у протистоянні з агресором та співвітчизниками, що узурпують владу, казнокрадами та ідеологічними спекулянтами.
«Золотого Дюка» за найкращий ігровий фільм національного конкурсу отримали «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва, талановита адаптація роману Андрія Куркова про двох останніх мешканців донбаського села, розташованого неподалік від лінії розмежування. Цілком звиклі до життя в прифронтовому лімбі герої дотримуються протилежних поглядів на те, що відбувається, але це не заважає їм підтримувати добросусідські відносини у просторі, де останнім залишкам цивілізації загрожує військовий апокаліпсис. (Докладніше про стрічки «Киснева станція», «Яса» та «Сірі бджоли» ми писали в матеріалі про ігровий блок національної конкурсної програми).
Переможцем документальної секції національного конкурсу став фільм «Глядєлов» Ксенії Кравцової. Розповідь про одного з кращих українських фотографів Олександра Глядєлова переплітається з розповіддю про людей і події, які потрапляли в об'єктив його камери, від конфлікту в Нагірному Карабаху та мешканців притулку для дітей з неблагополучних сімей в Одесі до українських військових, які виходять з Іловайського котла та почорнілих вулиць звільненої Бучі. Оповідь будується на фотографічних фіксаціях конвульсій конаючої імперії, образах злиднів і занепаду, воєнних злочинів і душевної стійкості, які побачила і розкрила у своїх знімках тиха, небагатослівна людина, яка часом здається відстороненим спостерігачем. У цих знімках, творчу манеру яких прагне відтворити камера оператора Владислава Нечипоренка, стільки відчуття часу та його героїв, стільки скорботи та героїзму, що глядач ніби дивиться у роз’ятрену душу самої епохи. Поступово глядач починає помічати прикмети вражень від побаченого і почутого й на заголовному персонажі. Події залишають на фотографі сліди не менш глибокі, ніж отримані ним кульові поранення.
«Глядєлов» передає здатність видатного художника відтворювати шум і лють епохи, закарбовувати мучеників історичного прогресу, багато з яких канули в безодні соціально-політичних катаклізмів без сліду – за винятком зображень на чорно-білій плівці, котра зберігає відбитки їхніх тривог і надій.
Документальна стрічка, яка отримала нагороду журі ФІПРЕССІ, Міжнародної федерації кінопреси, як найкращий фільм національного конкурсу, «Сопілка Перуна» Євгена Мазуренка, присвячена героям сучасності. Вона розповідає про артилерійський розрахунок, який виконує свій обов'язок десь у загубленій на Сході посадці. На відміну від більшості стрічок, присвячених російсько-українській війні, які відтворюють широку панораму подій завдяки зверненню до епізодів, що відбуваються на різних ділянках фронту, і часто є вибудуваними на спогадах воїнів про пережите, у фільмі Мазуренка оповідь розгортається ніби у режимі реального часу і не виходить за межі вузької ділянки від імпровізованого складу боєприпасів до укриття, в якому бійці перечікують обстріли. У цьому своєрідному виробничому романі, напруженому і цільному, характери начебто цілком звичайних молодих людей, які змінили мирні будні на труд богів війни, проявляються завдяки їхній праці, якій додають драматизму ті особливості, в яких змушена існувати наша армія. Герої перераховують, скільки залишилося «словаків» (очевидно, словацьких снарядів – їх залишилося три), марно намагаються вкрутити підривник і фотографують різьблення, щоб переслати командуванню звіт про неполадки, лагодять затвор гармати, переносять боєприпаси, сперечаються, прислухаючись до вибухів російських бомб, про міру відповідальності пересічних росіян і мріють про повернення до мирного життя.
Фільм виявляється несподівано наповненим тією красою природи, яку людині не так легко знищити навіть під час бойових дій і яка нібито дражнить героїв химерною близькістю заповітного, первісного світу, або, можливо, навпаки, несе їм цією близькістю полегшення. Невипадкова і значна кількість великих планів, що передають замкненість існування цих кількох хороших хлопців, їхню відірваність від великого світу, який тримається на них і на таких, як вони.