Продовжуємо розповідати вам про театральний конкурс-фестиваль Taking the Stage від Британської Ради в Україні! Цього року він перетворився на лабораторію-резиденцію, і в рамках цього проєкту п’ять українських театрів приймають п’ятьох британських режисерів, щоб створити разом щось важливе для розвитку вітчизняних та міжнародних театральних процесів.
Раніше ми вже спілкувалися із резидентом Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Меттью Евансом та резидентом театру “ДАХ” Пітером Кантом.
Українська команда харківського незалежного Театру Нєфть та міжсекторального фестивалю Parade-fest була вражена роботами та діяльністю британки Зої Лаферті. Серед громадської активності режисерки - табори палестинських біженців, гарячі точки, військові конфлікти.
Вона вже відвідувала Київ, вивчаючи перформативність організації FEMEN в Україні.
Тож харків'яни одразу зрозуміли, що Зої — людина, яка розділяє їхні цінності в мистецькому висловлюванні, оприявнює ризикові та табуйовані теми: “Процес роботи над резиденцією завжди цікавий, адже передбачає взаємне занурення у новий контекст. Тому для початку ми провели декілька зум-конференцій, говорили про актуальну світову та локальну політичну й економічну ситуації, про власні страхи та занепокоєння. Час початку роботи зійшовся з початком локдауну. Страхів на той час було повно. І це стало наскрізною темою роботи”.
Yabl детальніше розпитав режисерку Зої Лаферті про роботу з українською командою, а також представників Театру Нєфть та міжсекторального фестивалю Parade-fest Вероніку Склярову, Артема Вусика та Ніну Хижну про те, що їм приніс цей новий міжкультурний досвід.
У 2013 році я була у Києві та Одесі, де зустрічалась з феміністичними активістками, які кидали виклик патріархальному зв’язку між державою та церквою. Вони поєднували мистецтво та культуру для створення сміливих творчих акцій. Це ставало імпульсом для невеликих, але вражаючих моментів громадянської непокори, що привернули увагу ЗМІ як в Україні, так і за кордоном. Ці дівчата були розумні, безстрашні і, здавалося, дратували всіх. Хоча я проводила багато часу в активістських колах та громадських рухах, я ніколи не була у виключно жіночій группі, і це було новим та натхненним знайомством з активістками, які визначили свій власний курс, незважаючи на інерцію суспільства. Це було дуже цікаво, і я прагнула повернутись в Україну.
Ми вивчаємо особистий досвід, пов’язаний з терором через широкий спектр проблем та перешкод, з якими стикаються люди в цьому нестабільному світі.
Ці історії містять глибинні страхи навколо ідентичності, національності та зовнішності чи відмінності від інших.
Страх громадських місць, викликаний нападами за те, що людина відкритий гей, чи страх, що жінка, яка боїться бути наодинці в парку, автобусі чи на темній вулиці. Розповіді про етнічні переслідування кримських татар, кожне покоління яких переживає нову хвилю жорстокого колоніального гніту. Молода жінка, якій діагностували рак і вона зуміла пережити його. Екологічні активісти, які борються із загальною проблемою, з якою весь світ майже змирився.
Завдяки цим зустрічам, діалогам, обміном думками навколо страху, я також дізналась про акти опору, моменти гордості та перемог. Мені відкривалось те, що протести, марші та творчість — це також можливість повернути собі громадський простір, перетворивши його на місце інклюзивності та змін. Що коли люди стикаються з терором, людська винахідливість і творчі інновації є відповіддю, боротьбою за виживання. Це видно у нових формах громадської журналістики, культурній цивільній непокорі й тактиці допомоги, яка включає “нудних” людей, поки вони не нададуть вам рівних прав.
У цих розмовах я побачила, що багато питань актуальні і для Великої Британії, вони відображають минуле суспільства, яке стикається з поляризацією. По мірі створення перформансу ми думали над тим, як об’єднати людей, уявляли, як рухатись до рівності та справедливості, а не створювати подальший розлом суспільства.
Коронавірус однозначно примусив нас перепланувати, переосмислити та перевинайти підходи до резиденції. Подорожувати було просто неможливо, але ці обмеження означали, що ми придумали новий спосіб роботи та співтворення. Процес змінився від зосередження уваги на Харкові до розмови про ширший контекст усієї України. Останні місяці ми проводили багато інтерв’ю з художниками, активістами, журналістами та звичайними користувачами в Інтернеті.
Ми працюємо над поєднанням цих історій разом, створюючи аудіоінсталяцію, яку можна буде розташувати у публічному просторі. Двоє людей з аудиторії зійдуться у приватному досвіді, почуючи розповіді людей з усієї України, включно з Кримом. Це спонукатиме до відвертої розмови між собою та обміну власним досвідом терору та страху в минулому, теперішньому та майбутньому.
“За допомогою мистецьких інструментів ми досліджуємо, як страх впливає на наші вчинки. Як медіа маніпулюють нашими страхами, створюючи ілюзію вибору та емоційної долученності. Саме страх та ненависть до “іншого” привели до влади Трампа та є панівною тенденцією російської пропаганди. Проєкт планується у форматі інтерактивної інсталяції. Нам важливо не лише висвітлити страхи різних людей, але й спровокувати діалог та простір рефлексії навколо теми. Працювати довелось онлайн і ми вирішили зробити серію інтерв’ю з ЛГБТ-активістами, жінкою, що пережила рак, правозахисниками та представницями кримської солідарності, що зазнали переслідування через свою релігійну та етнічну приналежність, та іншими надзвичайно цікавими людьми з унікальними історіями”.
“Ще на етапі оупенколу, коли британскі режисери вибирали українські театри, а театри — режисерів, з якими хотіли б працювати, команда Театру Нєфть була у захваті від способу мислення Зої! І так сталося, наче у шоу «Кохання з першого погляду» — нам пощастило працювати над одним проєктом. Під час роботи, яка була дуже непроста і незвична через онлайн-формат, для мене головним відкриттям було те, з якою гнучкістю, легкістю і одночасно глибиною Зої працює зі складними темами. До останнього моменту не було зрозумілим, чи зможе вона приїхати до Харкова, і це тримало нас у “підвішеному” стані, тому ми максимально раділи, надихалися і сміялися на кожній зум-репетиції. Мені було особливо весело, навіть незважаючи на мою скромну англійську”.
“Зої вміє дбайливо та ненасильно розкривати людей, з якими працює, при цьому перебуваючи майже за 3000 кілометрів від них. Було цікаво дізнатися про її підхід, в якому вона інструментарієм театру будує дискусію між конфліктуючими сторонами, та не посилює поляризацію суспільства, а навпаки шукає спільну мову через базові людські потреби та емоції. В нашому проєкті це був страх та необхідність однакового рівня безпеки для всіх, незалежно від статі, віку, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності чи соціального статусу. Для мене особливою наукою стало те, як Зої бере інтерв’ю в учасників та учасниць творчого експерименту: за допомогою низки послідовних запитань вона делікатно, з мінімальним втручанням допомагає героїні чи герою розкрити свою історію, без ретравматизації та маніпуляції. Цей скіл я забираю із собою для подальшої роботи! Цей досвід надихає мене працювати більше з людськими історіями та більш відверто і сміливо позначати свою позицію в суспільстві. Роботи Зої та її метод — дуже сміливі! А розуміння того, що мистецтво має таку силу, — впливати на політичну та соціальну ситуацію, — на мою думку, є дуже необхідним для українського театрального простору”.