30 травня 2021 року на фестивалі StartupGogolFest у Маріуполі було презентовано перформанс «R u there? We r here.../Вu там? Ми тут...» — спільний проєкт британської режисерки Джозі Дейл-Джонс та народного театру у Маріуполі «Театроманія» в рамках проєкту міжнародних театральних резиденцій «Taking the Stage 2.0». Цього року він перетворився на лабораторію-резиденцію, і в межах цього проєкту п’ять українських театрів приймають п’ятьох британських режисерів, щоб створити разом щось важливе для розвитку вітчизняних та міжнародних театральних процесів.
Раніше ми вже спілкувалися із резидентом Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Меттью Евансом та резидентом театру “ДАХ” Пітером Кантом, а також резиденткою харківського незалежного Театру Нєфть та міжсекторального фестивалю Parade-fest Зої Лаферті.
«R u there? We r here.../Вu там? Ми тут...» — це перформанс, зроблений у Zoom режисеркою Джозі Дейл-Джонс з Великобританії та 15-41-річною командою в Україні. У команди вийшла своєрідна ода театру, а також історія про пошук зв’язку у часи вимушеної відстані, і можливо, про надію на зміну способу життя (якщо ми наважимось його уявити).
Проєкт досліджує теми війни, втрати та гендерного насильства за допомогою слів, зображень (включаючи кадри з реального життя) та руху. Саме про це Yabl розпитав британську режисерку Джозі Дейл-Джонс та членів української команди маріупольського театру «Театроманія».
Джозі, яким для вас став досвід співпраці з українською командою та чим запам’яталася робота над проєктом?
Я чудово провела час, працюючи з українською командою. Для мене це був абсолютно новий досвід роботи. Враховуючи велику відстань та мову, якою спілкується команда, мені довелось повністю довіритися реакціям, щоб хоч якось керувати процесом... Я спостерігала за тим, як актори реагували у процесі роботи, та на матеріал, над яким працювали - як вони підтримували одне одного, коли це було потрібно. Аналізувала усі речі, які їх веселять та дарують радість. Одним із найбільш пам’ятних моментів стала чергова репетиція в зумі. У той день несподівано зникло світло у просторі, де була вся команда. Ми якраз збиралися почати працювати над хореографією, і я запитала, чи не хочуть вони почекати, поки світло знову ввімкнеться. Але мене запевнили, що все гаразд. Тож я відповіла, що якщо все добре, вони можуть продовжувати працювати. Але насправді майже нічого не було видно. Я сиділа та спостерігала за чорним екраном, поки всі танцювали у темряві.
Джозі Дейл-Джонс
Які центральні теми порушуєте?
У нашому перформансі ми використовували сцену, як місце свободи, де ти можеш почуватись у безпеці, говорити про те, що хвилює. У результаті, коли на сцені працює 17 людей, це дає змогу зібрати безліч різних тем. Ми говорили про війну, проблеми безпритульних, самотність, насильство загалом та сексуальне насильство зокрема, зміну клімату та ЛГБТ + спільноту, а також про втрату та дружбу. Ми намагалися знайти ті теми, які пов’язували нас усіх між собою, а також нас та аудиторію, так само, як і місце, де працювали актори - Маріуполь.
Що було найбільшим викликом?
Насправді багато чого працювало проти нас. Група людей, які до цього не працювали разом у такому форматі (працюючи над власними матеріалами для перформансу).
Я, котра ніколи нікого не зустрічала з України і не була там, а лише працювала віддалено. Пандемія. Війна. Нестабільне інтернет-з’єднання. Процес спілкування на різних мовах (у буквальному сенсі). Все це труднощі, про які можна написати, але насправді в процесі роботи я майже не відчувала складнощів.
Найбільшим викликом для мене було віднайти розуміння, де проходить межа, що розсуває кордони таким чином, що це видається безпечним, а коли це вже занадто... Зрозуміти, як підтримати групу людей, які розповідають ці об’ємні, іноді важкі і часто особисті історії, перебуваючи при цьому так далеко.
А що, навпаки, було найлегшим у цій роботі?
Люди. Всі були надзвичайно щирі, цікаві та захоплені.
Для чого, на вашу думку, потрібне мистецтво?
Мистецтво існує для того, щоб показати нам нові перспективи та ідеї, робити зміни і допомогти співпереживати. Воно робить велике і складне більш доступним.
Хто цільова аудиторія вашого проєкту?
Це складне запитання. Думаю, що наша аудиторія - це всі і кожен в Маріуполі та поза ним. У нашому перформансі йдеться про речі, які відомі кожному, але залишаються не висловленими. Для широкої аудиторії це своєрідний погляд на життя та буденність.
Яка головна ідея?
Поєднати людей, дати їм час і простір для рефлексії.
Антон Тельбізов, режисер:
«Участь у цьому проєкті стала для мене серйозним викликом. За той короткий термін, який вважався неможливим для постановки, нам врешті вдалося створити повноцінну виставу тривалістю 1,4 години. Завдяки Джозі учасники вистави змогли розкрити себе по-новому: вони відкрили свою душу та розказали реальні історії глядачеві, не лякаючись відвертості. Успіх вистави, на мою думку, - насамперед у щирості почуттів акторів та змозі публіки зрозуміти, що не треба ховати у собі страхи. Адже в кожного з нас є теми, котрі нас об’єднують».
Сергій Вакула, актор:
«Відверто кажучи, цей формат для мене новий, де не треба грати якогось персонажа, а лише себе, та розповідати власні життєві історії. У глядацькій залі аудиторія не лише спостерігала, а й стала психологом, який зміг почути та відчути наші відвертість і думки».
Марія Бойко, акторка:
«Це була довга та дуже виснажлива робота. Інколи здавалося, що я прийшла на прийом до психолога, – тільки безкоштовно. Адже Джозі – дуже гарна слухачка, вона змогла зрозуміти мене та виокремити те, що мене дійсно хвилює. Після вистави я змогла відверто поговорити зі своєю мамою та розповісти їй все, що сиділо в мені дуже довго. Ми сиділи на кухні і я просто ридала, не могла стримувати себе, вона також плакала і говорила, як пишається мною. Дуже важливий досвід для мене, як для акторки, що любить театр всією душею та прагне розвиватися. І корисна терапія, як для підлітка, якому час від часу не вистачає сил висловитися прямо про свої проблеми та бажання. Неймовірно вдячна Джозі та нашому режисеру Антону Тельбізову».
Наталія Заблоцька, акторка:
«Наш колектив у своїх роботах порушує актуальні теми, що «болять» багатьом, але цього разу все складніше, бо ми говорили про себе: відкрито, чесно та сміливо, як ніколи. Ти можеш бути бездоганним актором, але тут не потрібно було грати, а бути справжнім, що не так легко, як здається на перший погляд. Щодо форми, то, звісно, у мене залишилося багато питань, але відповіді на них хочеться шукати, а це показник важливого досвіду!»
Ірина Яшарова, акторка:
«Ми маємо справу із незвичайною формою перфомансу. Таке в моєму житті відбувалося вперше, і я спочатку була навіть здивована завданнями британської режисерки, тому що їх об'єднувала свобода, яку ми мали відчувати. Це було головною умовою, що дуже допомогло розкритися».
Олена Башкирцева, акторка:
«Проєкт був цікавим і водночас енерговитратним. Спочатку я не розуміла, яким він буде, навіть не думала про результат, а виконувала завдання Джозі, які були спрямовані на погляд всередину себе. Майже кожної репетиції наших монологів я плакала, бо в темах було стільки болю та життя, що під кінець здавалось, наче я спустошена. Це крутий досвід, і для мене було багато інсайтів, які прийшли через працю та біль. Я побачила команду, як частину великої сім'ї зі своїми проблемами, але готовими прийти на допомогу».
Денис Проживаров, актор:
«Це був неймовірний досвід взаємодії двох культур і сучасних технологій. Ми змогли дізнатися більше одне про одного і відкрити нові грані себе».
Анастасія Тертична, акторка:
«Участь у цьому проєкті була надзвичайно корисним досвідом. Ми не працювали на кінцевий результат, а більше насолоджувалися процесом. Дуже часто після занять десь всередині стояв умовний знак питання».
Олена Бабіч, акторка:
«Завдяки проєкту я побачила своїх друзів із театру зовсім з іншого боку, що допомогло мені відчути їх на новому рівні. Я отримала нові почуття самої себе та свого оточення».
Олександр Маслов, актор:
«Я вважаю, що співпраця із британською режисеркою виявилася корисною для мене у першу чергу тому, що це незвичний вид розкриття себе та сприйняття себе й інших. Ми зібрали по шматочках цей проєкт усього за тиждень! Хіба це не може не вражати?»
Вікторія Федорів, координоторка проєкту:
«Я вперше виступила перекладачкою та координаторкою такого масштабного міжнародного проєкту, спостерігаючи за спільною роботою двох унікальних режисерів із власним баченням та допомагаючи їм віднайти спільні засоби для реалізації проєкту. Разом з цим кожну нашу репетицію я відчувала велику відповідальність, бо була містком між цими інтимними, в дечому складними сповідями акторів та Джозі, котра шукала відповіді на актуальні питання, які хвилювали кожного. І я вдячна всій команді, що спільно довірилися одне одному та зрештою змогли побудувати цей щирий діалог із глядачем».
Андрій Палатний, куратор проєкту та програми Taking the Stage 2.0 від Гогольфест:
«Ця співпраця знакова і особлива, тому що всупереч всім обставинам упродовж трьох місяців було проведено цифрову колаборацію режисеркою з Лондона та молодою театральною командою з Маріуполя. Та в результаті створено ескіз вистави на основі досліджень актуальних та складних тем. Сцена в Маріуполі стала трибуною для висловлювання своїх позицій, думок, місцем для побудови діалогу».
Створено спільно: Джозі Дейл-Джонс та Антоном Тельбізовим, Вакулою Сергієм, Заблоцькою Наталією, Бойко Марією, Фатєєвою Єлизаветою, Колеговою Кариною, Нікою Євгенією, Кобезою Марією, П'яних Дар'єю, П’ятіном Владиславом, Тертичною Анастасією, Туряницею Макаром, Бабич Оленою, Башкирцевою Оленою, Проживаровим Денисом, Анастасією Мєшковою, Недорубою Євою, Масловим Олександром, Яшаровою Іриною, Муранцевим Дмитром, Хариною Марією.
Куратор: Андрій Палатний
Хореографія: Анна Паніотова
Координаторка/перекладачка: Вікторія Федорів
Пісні та тексти: Stephanie Levi-John
Музика: Carmel Smickersgill
З використанням композицій: TBC
Фото: Анастасія Мантач, Едуард Ляшенко
Матеріал створено у партнерстві з Британською Радою в Україні. Більше про проєкт та режисерів, що беруть у ньому участь, можна дізнатися тут.
Чекайте на знайомство з іншими режисерами у нових матеріалах Yabl!